Місяць тому ми відсвяткували 90-й рік народження дідуся Славка. Оскільки ювілей припав на часи епідемії, урочистість відбулася в зумі й у ній узяли участь діти, онуки та правнуки. Кілька днів тому дідусь Славко попрощався із земним світом і пішов услід за своїми предками, своєю дружиною, наймолодшим сином і перворідною донькою. Відійшов уві сні у своїй варшавській квартирі у присутності найстаршого сина Данила. Земна історія Ярослава добігла кінця. Для нас вона триває далі й триватиме так довго, як довго ми її в собі носитимемо, а нам є що згадувати. Ярослав був батьком моєї дружини Мірки й дідусем моєї доньки Олі. Мене цінували, але я був тільки додатком до його родинної історії.
Читайте також: Початок сезону конкурсів
Він народився на Любачівщині за кільканадцять кілометрів від Рави-Руської й за кілька кілометрів на схід від колишнього кордону між імперією Романових та Австро-Угорською імперією. Був гордим галичанином і греко-католиком. Моє історичне, а до того ж православне коріння на Холмщині було для нього світом десь із близького, але однаково закордону. Життя Ярослава можна вважати за звичайне, типове, яких багато, але водночас його «типовість» була характерною для цілого покоління українців, народжених міжвоєнної доби. Данило, батько Ярослава, був заможним господарем, війтом історичного села Корні, заснував у ньому читальню «Просвіти» й аматорський театр. Життя малого Славка й шести його братів і сестер плинуло, здавалося, спокійно. Коли мав шість років, померла мати і батько Данило лишився сам із сімома малими дітьми. Поратися вдома допомагали старші сестри, повсякденне життя стало викликом. Батько послав Славка до школи-інтернату у Львові, бо вірив, що освіта — найголовніше. Настав 1939 рік, Корні опинилися під радянською окупацією, а Данило як куркуль і до того ж націоналіст потрапив на Воркуту. Головою родини стала найстарша сестра Юлія, що мала кільканадцять років, Славку заледве виповнилося десять.
1946 року з Воркути повернувся знищений і передчасно постарілий батько Данило. Тоді, власне, ще тривало вивезення українців із Закерзоння до СРСР. Данило агітував проти виїзду до «радянського раю», з якого тільки-но повернувся, ховався в недалеких лісах і у сусідів-поляків. Навесні 1947 року Славко мав уже 16 років. Найстарший брат Іван воював і загинув у лавах УПА, а народна польська держава надумала раз і назавжди розв’язати українське питання. У рамках операції «Вісла» цілі села депортували на північні й західні землі, безлюдні після вигнання німців.
Данило з шістьома дітьми потрапив до невеликого села в Жулавах неподалік Гданська. Почалося нове життя громадян другої категорії з обмеженими правами. Невдовзі батько Данило помер — не зміг і далі терпіти поневіряння. На нечисленних фотографіях, які збереглися, він видається старим дідом, хоча мав лише п’ятдесят із гаком років. Славко став дорослим Ярославом, і його призвали на військову службу, але для ворогів народної влади то була дивна служба в будівельних батальйонах без зброї. За два роки він повернувся до Жулав і замислився, як жити. Що робити далі? Шляхи якоїсь кар’єри чи освіти були закритими. Тому почав працювати як кравець, бо ж кравці завжди потрібні.
Гарного літнього дня на початку 1950-х років на поромі через Віслу (мости ще були зруйновані) він познайомився з Меланією, яку щойно амністували після років ув’язнення за участь у боротьбі українського підпілля. Меланія приїхала відвідати знайомих, як з’ясувалося, сусідів Ярослава. Він провів її до села, а потім уже не міг відвести від неї очей. Меланія була феноменально вродливою жінкою. Ярослав поїхав за нею до Варшави, де Меланія з допомогою польських товаришок, із якими сиділа у в’язниці, намагалася створити для себе нове життя на «новій батьківщині». Молодята без розголосу уклали шлюб і почали налагоджувати власне життя. Народилися діти: донька, син, Мірка й наймолодший син. Обоє працювали, складали грош до гроша, щоб гідно виховати дітей і дати їм освіту.
Читайте також: Тюльпани
Ярослав потрапив як кравець до відомого варшавського будинку моди «Амбасадор». Інтелігентний і працьовитий, він швидко піднявся до відповідального становища закрійника й талановито кроїв одяг, який коригував фізичні вади панівної crème de la crème, верхівки, народної держави. Але не кар’єра закрійника наповнювала його життя, а українська громада, що поволі відроджувалася й зосередилася навколо монастиря отців-василіан на вулиці Медовій. Там відбувалося справжнє життя, там діти могли без обмежень виявляти свою українськість, бути вільними. Зрештою, життя Ярослава та його родини усталилося під час малої стабілізації злиденного соціалізму за доби Ґомулки. Діти ходили до школи, і всі мали бути першими учнями, щоб ніхто не сказав, що українці, мовляв, неуки. Після років праці Ярослав доробився кооперативної квартири в Жолібожу, навіть купив уживану машину «вартбург», на якій їздив то в Жулави, то до Львова, де оселилася родина Меланії.
Коли я познайомився з Міркою, вона була 21-річною студенткою університету, і я не уявляв, яким непростим було життя її родичів. Наша донька Оля з найменших літ полюбила «українські» (треба було розмовляти тільки українською) візити до дідів і принагідні зустрічі з кузинами. Вона досі яскраво пам’ятає ті дні. Дідусь Славко уже спочив біля своєї Меланії та наймолодшого сина Андрія на своєму не своєму православному цвинтарі у своїй і не у своїй Варшаві. А ми, діти, внуки, правнуки, коли мине епідемія і знову буде змога подорожувати без обмежень, провідуватимемо нашого патріарха. Ярослав завжди багато читав, знав три мови. Був вдумливим читачем Тижня і моїх статей. Я маю маленьку надію, що не скоїв faux pas, помилки, коли написав стільки про нього — скромну, стриману, звичайну й водночас таку незвичайну людину.