Різні, а здебільшого популярні українські видання надто вже полюбляють публікувати списки українців, які уславили ім’я України у світі. Нещодавно я натрапив на таке: «24 емігранти, які прославили Україну на весь світ». Навіть побіжний огляд того списку спонукає до роздумів. Як ви зараз пересвідчитеся, вибір досить специфічний, а водночас симптоматичний. Ось пропозиція інтернет-видання coma.in.ua: «Квітка Цісик, Джек Паланс, Ігор Сікорський, Серж Лифар, Міла Йовович, Соломія Крушельницька, Богдан Гаврилишин, Енді Воргол, Анна Ярославна, Стів Возняк, Стівен Спілберґ, Леопольд фон Захер-Мазох, Макс Левчин, Біллі Еванс, Гайді-Марія Стефанишин-Пайпер, Петро Капиця, Девід Копперфільд, Юрій Дрогобич, Вейн Ґрецкі, Роберт Максвел, Володимир Горовиць, Володимир Хавкін, Соня Делоне, Віра Фарміґа». Усі ці постаті більш або менш відомі, але приписувати їм статус «24 українці, які прославили нашу державу на весь світ» — певне надужиття. Мало не половина з них жила за часів, коли «наша держава» не існувала, але це не заважає приписувати собі чужі заслуги, для кращого самопочуття громадян, які живуть тепер у «нашій державі».
Як легко помітити, дві третини з вибраних постатей можна вважати українцями тільки в сучасному значенні цього терміна. Важко запідозрити, що за свого життя вони ідентифікували себе як етнічних українців, бо ж не були ними. Вони або їхні предки жили на теренах, які тепер становлять територію держави під назвою Україна. За словами Івана Козаченка з Кембриджського університету, «українські діаспори зазнають складного переходу від вузького розуміння української ідентичності як «етнічної» до більш повного як «громадянської». Річ очевидна, можна дискутувати, чому «громадянська» ідентичність повніша від етнолінгвістичної, але це завдання радше дослідників проблем діаспори, а також українських публічних інтелектуалів. Спираючись на запропоновану інтернет-виданням розважальну гру (адже як інакше можна трактувати такі ідеї?), можна подумати й про глибші аспекти зв’язків вихідців з України та їхніх потомків з історичною батьківщиною, яку визначають багатьма різними способами.
Читайте також: Ерве Аміо: «Мати гарну роботу та навіть французький паспорт — зовсім не означає забути Україну.»
Так само й Україна як держава залежно від своєї історичної політики теж може вибирати, хто і що становить частину її історичної спадщини. Торкнувшись цієї теми, ми виходимо на «хиткі піски», але вдаючи, ніби цього питання не існує, або вважаючи, що візьмемося за нього в невизначеному майбутньому, ми не тільки не шукали відповіді, а й дозволяли, щоб нам її пропонували інші. У своєму недавньому інтерв’ю міністр закордонних справ Павло Клімкін сказав: «Я вважаю, що за 5–10 років кількість українців, які житимуть в Україні й за кордоном, буде приблизно однаковою. Тому потрібно відійти від логіки «Батьківщина і діаспора». Потрібно розглядати українство як глобальний феномен… Я вважаю, що нам урешті-решт потрібно зайнятися закордонними українцями. У нас навіть соціологічних даних відповідних немає… Україна, маючи мільйони за кордоном, багато про це говорить, але реально не займається».
Якщо хтось вважає, ніби внаслідок цього нехтування утворився повний вакуум, він помиляється. Українська діаспора, байдуже, як ми визначаємо її, і «стара», і «нова», яка воліє називатися «закордонними українцями», перебуває в періоді інтенсивного визначення по-новому і себе, і своїх зв’язків з Україною. Кілька тижнів тому ОНУХ у статті «Що з нами діється?» (Тиждень, № 9/2019) запропонував розмову про стан сучасної діаспори, її зв’язків із Вітчизною в контексті теперішніх технологічних, цивілізаційних і культурних змін. Дискусія поки що точиться в невеликих інтернетних групах і здебільшого серед діаспорян, котрих можна було б охарактеризувати як представників «старої» діаспори, що, проте, розуміє виклики, які становлять, з одного боку, небачені технологічні зміни, а з другого — розвиток української держави.
Я вживатиму термін «стара» діаспора на позначення спільноти, що існувала до виникнення незалежної української держави і водночас згуртована в організаціях, які діють під парасолькою Світового конгресу українців. Багато представників останньої, так званої четвертої хвилі еміграції теж долучилися до діяльності організацій «старої» діаспори, найактивніші навіть беруть там у свої руки стерно влади.
Найдинамічніша серед «нової» діаспори (як люблять характеризувати себе покоління «закордонних українців») група використовує сучасні засоби комунікації, скажімо, інтернетні платформи із застосуванням соціальних медіа. Нещодавно з’явилося наукове визначення, яке характеризує специфіку того покоління. «Цифрова діаспора — група іммігрантів або нащадків іммігрантів, яка використовує пов’язаність, забезпечену ІТ, для участі у віртуальних мережах контактів у різноманітних політичних, економічних, соціальних, релігійних і комунікаційних цілях, що здебільшого можуть бути пов’язані або з батьківщиною, або з країною проживання, або з обома країнами, зокрема ця група має й свою траєкторію за кордоном» (Майкл Лаґерр, Каліфорнійський університет у Берклі).
Ми є свідками того, що можна назвати зміною парадигми, у якій функціонують нині діаспори. Багатьом сучасним емігрантам здається, що слово «діаспора» неточно характеризує їхню ситуацію. Вони віддають перевагу терміну «закордонний українець», який не визначає раз і назавжди їхнього статусу. Можливість миттєвої комунікації й передачі інформації, використання інтернету дає нам змогу мати немов подвійне життя. Колись еміграція, а надто еміграція за океан, означала практичний розрив зв’язків із країною походження. Траплялося, що емігрант уже ніколи не бачив знову місця, звідки походив. Лише з другої половини 1960-х років трансатлантичні перельоти й дедалі більша доступність їх змінили ритм контактів із матір’ю Вітчизною. З відновленням незалежності подорожі в Україну стали мало не обов’язковою прощею для покоління «старих» емігрантів, їхніх дітей та онуків. Із розвитком інтернету та появою соціальних мереж впали одна за одною перешкоди в спілкуванні, в отриманні інформації, зрештою, в участі у спільному символічному просторі. Сьогодні я сам часто не знаю, чи мої українські знайомі з Facebook живуть в Україні, чи теж поза її кордонами, а якщо живуть за кордоном, то чи це тривале перебування, чи лише тимчасове. Величезна суспільна мобільність б’є по, здавалося, раз і назавжди визначених способах вираження своєї національної ідентичності.
Читайте також: Закордонні голоси. Співати українською на Заході
Нині уявлення про діаспору означає щось зовсім інше, ніж 100, 50 чи навіть 30 років тому. Трюїзмом є й твердження, що як нема єдиної України, то нема і єдиної діаспори, або, інакше кажучи, діаспор стільки, скільки є різних українців з їхніми регіональними, національними та політичними відмінностями. Ми живемо в часи, коли можна користатися з того багатства, але передусім треба усвідомити й визнати, що це справді багатство. Що діаспора — це не проблема для держави, а завдання: як «використати» для спільного добра таланти, вміння, почуття всіх українців або принаймні тих, які хочуть, щоб їх так ідентифікували? Я сам, хоч і українець в етнічному розумінні, народився не на території теперішньої української держави, але дуже близько до її кордонів. У 30-річному віці вийшов із літака в Монреалі й після року мандрівок Північною Америкою оселився в Торонто, вперше в житті ставши членом діаспори. До тієї миті я знав, що є українцем родом з історичних етнічних територій. Ані я, ані мої предки не емігрували з України, бо вона як політичне утворення не існувала, але завжди жили на одній території (у випадку моєї родини принаймні від XIV століття), натомість держави, які керували тими землями, змінювалися. Одне слово, живучи в Польщі, я був українським автохтоном. Тільки тоді, коли виникла українська держава, мене охарактеризували як представника української діаспори.
Шкода тільки, що вона нічого не робила для своїх історичних братів. Лише масова заробітчанська еміграція до Польщі привернула увагу до того, що там споконвіку жили й живуть «місцеві» українці. Моя зустріч із торонтською діаспорою — тема окремої розповіді. Хочу тільки наголосити, що завдяки еміграції до Канади я мав змогу повною мірою почуватися вільним українцем і користатися з усіх благ, із розвиненої інфраструктури, яку створила «стара» діаспора. Оселившись у Торонто в другій половині 1980-х років, крок за кроком пізнавав історію канадської діаспори й зрозумів, що «старою» діаспорою було покоління 1920-х, яке вже відходило, а «нова» діаспора — це ще й доти активне покоління емігрантів кінця 1940-х — початку 1950-х. Більшість моїх торонтських приятелів — народжені вже в Канаді діти емігрантів, які приїхали після Другої світової війни. Не знаю, як їх назвати: це ще «стара» діаспора чи вже «нова»? Нині всім уже далеко за п’ятдесят, усі цілком інтегрувалися в канадське суспільство, а ті, хто виніс із рідного дому знання мови та українських традицій, є досконалими послами всього українського. Власне, із цього покоління походять фахівці, які поїхали до предківського краю й докладають усіх зусиль, щоб допомогти Україні у важкому процесі трансформації у відкриту, демократичну та сучасну українську державу. Із цього покоління походить міністр охорони здоров’я Уляна Супрун, колишній міністр фінансів Наталя Яресько й десятки інших, хто пов’язав своє професійне та особисте життя з Україною. Із цього покоління походить і канадський міністр закордонних справ Христя Фріланд, що є досконалим адвокатом України не тільки в Канаді.
Читайте також: Херсонці й Америка
Я часто чую, мовляв, «стара» діаспора не здатна позбутися свого етнолінгвістичного ключа у сприйнятті сучасної України. Як уже було зазначено вище, явище, яке ми сьогодні називаємо «старою» діаспорою, сформувалося за часів, коли української держави не існувало. Тому важко було сподіватися, що основою існування тієї хвилі емігрантів буде досить абстрактне уявлення про українську ідентичність як «громадянську». Таке розуміння народилося тільки з виникненням незалежної української держави. І таке розуміння має супроводити діяльність «нової» діаспори, яку називають «четвертою хвилею», а вона часто характеризує себе як «закордонних українців». По суті, між різними хвилями діаспори немає протиставлення, але кожна з них діяла в цілком іншому історичному й політичному контексті. А об’єднує нас усіх думка, що віра й непохитність можуть дати нам змогу — як індивідам, як громадянам, як народові — визначити нові цілі й жити далі, працювати далі, виховувати нащадків, доглядати старих і немічних, згадувати тих, хто відійшов, і чекати на тих, хто прийде опісля. Постулат міністра Клімкіна про те, «що потрібно відійти від логіки «Батьківщина і діаспора», потрібно розглядати українство як глобальний феномен», слушний в усіх аспектах, і так, власне, й відбувається. Було б чудово, якби щоразу більше українців і в рідному краї, і за його межами так розуміли своє місце і роль у світі. А люди, які з власної невимушеної волі прославляють у світі ім’я України та українців, знайдуться завжди.