Щастя вітчизняних політиків – у короткій пам’яті їхнього електорату. За часів «народного здвигу», що передував здобуттю незалежності, над збуреними вічевими громадами лунали звабливі гасла, з-поміж яких одним із найпопулярніших було «Діаспора нам допоможе!» Діаспорному чинникові, згідно з поглядами тодішніх націонал-демократів, відводилося важливе місце в планах розбудови майбутньої держави – адже відомо, яку величезну роль відіграє цей чинник у поступальному розвитку таких країн, як Ізраїль, Ірландія, Греція, Польща, Китай… Однак із великої хмари випав малий дощ. Сьогодні пересічний українець навряд чи назве багато прикладів плідної співпраці зі «своїм» закордонням та високо оцінить внесок останнього у становлення суверенної України.
Чому ж в українському випадку конструктивна роль діаспори виявилася «близькою до нуля»? Як то завжди буває, чергове фіаско не стало для націонал-демократичних лідерів поштовхом до аналітичних розважань та самокритичних висновків. Між тим грамотне отримання допомоги є мистецтвом, доступним далеко не кожному…
Практика «сприяння в розвитку» рясніє прикладами малозрозумілих, як на «здоровий глузд», провалів. Виявляється, що легше знайти де-небудь на Заході доброчинців, готових допомогти, скажімо, Гвінеї (приклад цілком умовний), ніж у самій Гвінеї виявити структуру, спроможну забезпечити ефективне та цільове використання зовнішньої допомоги. Місцеві структури-бо майже поспіль уражені такими поширеними під африканським небом соціальними хворобами, як корупція, клановість, некомпетентність, низька правова свідомість місцевих «еліт» та загалу… А щедрість благодійників хутко вичерпується, коли вони дізнаються, що виділені ними кошти «десь загубилися» абощо.
Після повалення «залізної завіси» українська діаспора передавала допомогу своїм «братам на батьківщині» майже без «паперового» оформлення цих дарунків, за випробуваним у країнах поселення принципом «українець довіряє українцеві». Однак діаспоряни хутко пересвідчилися, що такого елементарного тесту на порядність посланці материзни як правило не витримують. Низка корупційних скандалів за участю представників демократичного руху справила гнітюче враження на заокеанське українство, проте в самій Україні ці ганебні випадки залишилися малознаними й не спонукали лідерів патріотичних формацій до жодних оргвисновків.
Нині, спостерігаючи суцільне «москвовидение» на «голубих екранах» чи марно шукаючи слідів присутності українських митців у кінематографічному просторі держави, ми згадуємо недобрими словами власників телеканалів та кіностудій, які здебільшого не є українцями з походження, а тим більше – за їх творчими уподобаннями. Між тим на зорі незалежності було засновано українсько-канадську телекомпанію з амбітною метою творення високоякісного національного телевізійного продукту. Та через деякий час одна з газет оприлюднила розпачливого листа канадського співзасновника, в якому той сповіщав про свій вихід зі справи через нестримну зажерливість його українських колег. Вельми схожа доля спіткала тоді й спільний кінематографічний проект… Автор припускає, що список прикладів «плідної співпраці» далеко не обмежується наведеними двома.
Не секрет, що значна та вельми впливова частина вітчизняного політикуму сприймає діаспору як «підривний елемент», що вносить небажані збурення в процес реалізації загалом успішного (принаймні дотепер) проекту «Украина без украинцев». Проте свідомі намагання цих чинників обмежити впливи закордонного українства знайшли своє «природне» доповнення в «гвінейській» поставі представників патріотичного крила «еліти», які не вміють і не намагаються ефективно освоювати допомогові ресурси, а часто виявляють, делікатно кажучи, надто примітивне розуміння процесу «зростання добробуту нації». Через усе це плоди співпраці з Україною виявилися геть нестравними для широких верств діаспорян. Земля предків зустріла багатьох із них цинічним здирництвом і хамством, нераз чужомовним; навіть у закордонні духовні семінарії краяни примудрилися скерувати такий контингент слухачів, що тамтешні отці-наставники просто схопилися за голови… Відтак випробуваний багатьма націями «діаспорний» шлях проникнення в материзну капіталів та передового досвіду перетворився із широкої магістралі на вузьку й важкопрохідну стежину. Нею продовжують пробиратися окремі ентузіасти, проте про справді масовий і двосторонній рух людей, грошей, товарів та знань наразі доводиться лише мріяти.
«Нова» діаспора: чи відбудеться «перезевантаження»?
Демонструючи «старій» діаспорі своє совково-хижацьке нутро, суверенна Україна водночас виплекала численну новітню діаспору. На відміну від давнішої української еміграції, її представники, по-перше, мають набагато тісніші й актуальніші пов’язання зі своєю материзною, а по-друге – добре обізнані з українськими «третьосвітніми» реаліями та вміють так-сяк радити собі з ними. А проте потенціал цієї активної потуги теж працює для України далеко не на повну силу…
Читачі старшого покоління пам’ятають, що за часів СРСР однією з обов’язкових у вітчизняній пресі була рубрика «Два мира – два образа жизни», де протиставлялися навзаєм світле повсякдення розвиненого соціалізму й похмуре – буржуазного світу. Сьогодні ж, мандруючи, скажімо, від берегів Ла-Маншу до Уралу й далі на схід, ми, мабуть, ніде не побачимо такого різкого контрасту між «потойбічними» й «поцейбічними» реаліями, як на західнім кордоні України. Цей контраст охоплює буквально всі аспекти: від якості дорожнього покриття – до санітарного стану населених пунктів чи форм дозвілля їхніх мешканців. Причому ні в кого, здається, не виникає питання про те, чиї саме реалії виглядають при порівнянні більш привабливими…
Обабіч інших європейських кордонів таких різких контрастів ми, як правило, не побачимо. Причому в цих випадках працю уодноманітнення транскордонних реалій лише незначною мірою можна приписати якимось політичним чинникам! Просто люди, які рухаються через кордони, «на підошвах черевиків» приносять корисні для своїх громад технічні, соціальні чи культурні новації, апробовані ними в інших куточках планети чи континенту… Вчора французькі ресторатори винайшли нову форму обслуговування клієнтів, нині їх послугами скористаються фінські туристи, а завтра така сама форма обслуговування стане звичною й у самій Фінляндії… Вчора данці освоїли дешевий спосіб виробництва енергії, сьогодні в Данії гостює мер іспанського міста, а завтра вже іспанці повним ходом заощаджуватимуть в цей спосіб дефіцитні енергоносії… Вчора швайцарські банкіри запропонували своїм клієнтам новий вид сервісу, нині гроші заможних поляків течуть на швейцарські рахунки – від завтра цей самий вид сервісу стане обов’язковим у пакетах послуг польських банків…
Як відомо з фізики, дифузія змінює стан речовини без затрати зовнішньої енергії. Культурна дифузія описаного вище типу є природним, високоефективним, відносно дешевим процесом поступального розвитку суспільства, що відбувається «сам собою», без мобілізації державних чинників чи нав’язливого пошуку «стратегічних інвесторів»… Однак «зміну стану речовини» спостерігаємо далеко не всюди й не завжди. Перетніть, скажімо, естонсько-російський кордон – одразу за шлагбаумом побачите «класичну» російську «глибинку», «незіпсуту» жодними західними впливами… Очевидці стверджують, що ізраїльський кібуц та сусіднє з ним палестинське село можна відрізнити навіть із зав’язаними очима – хоча б, перепрошую, на запах… Або погляньте на циганський табір за околицею українського (угорського, словацького) містечка… Себто навіть за вельми сприятливих для культурної дифузії умов відмінності не зникають, коли ходить про спільноти, що належать до різних типів цивілізації.
Спостерігаючи аналогічні процеси на українському ґрунті, годі позбутися нав’язливого враження, що чим більше окремих західних новацій запозичають українці (фаст-фуд, секс-шоп, «євросеконд» тощо), тим більше їхній власний спосіб життя віддаляється від європейських стандартів… На нашу думку, це переконливо свідчить про те, що природний вододіл між Європою та Євразією насправді проходить через Чоп і Шегині, а не десь далі на сході. Але так воно чи ні, нам ходить про пошук способів, як здолати цей вододіл і «впустити Європу» в наші домівки й установи, на вулиці наших міст і сіл, відтворити її у повсякденному побуті українського загалу. Тут годі переоцінити можливості діаспори, чиї представники мають живий досвід європейства й бачили на власні очі, як працюють чеська дорожня поліція, італійська комунальна господарка, іспанський сервіс, польська ферма, грецька крамниця… Бачили, знають, навіть збагнули механізми дії згаданих структур – та в себе вдома чомусь погоджуються терпіти засилля зовсім інших життєвих стандартів.
…Не секрет, що більшість потужних представників вітчизняного підприємницького класу виплекали свої статки «не цілком європейськими» способами і, завдяки цим статкам, дістали змогу ефективно «розслаблятися» в Європі. З названих причин ця верства є поки що не надто зацікавленою в інтенсивній європеїзації рідних теренів. Проте у розмовах із заможними та впливовими раз у раз спливає сюжет про те, що їм, успішним, таки буває прикро проїздити на дорогих іномарках щербатими вулицями, повз розхристані смітники та юрби жебраків… Шановні, а чи не погодилися б ви спонсорувати проведення конкурсу на тему «Як Україна може використати потенціал своєї діаспори?» – з подальшим інвестуванням певних сум у реалізацію найвдаліших проектів? Щось на кшталт «Акул бізнесу», тільки з певним тематичним ухилом. Звичайно, елементарна етика вимагає провести паралельно й інший конкурс – на тему допомоги діаспорі з боку України.
Ставши неперервним, процес упровадження проектів такого роду міг би запустити, зрештою, й механізми культурно-інституціональної дифузії. Тоді «самі собою» почали би зникати ями в асфальті, «Владимирский централ» в кав’ярнях, хамство в установах, «наколки» із пенсіями та зарплатами й інші ознаки постсовєтського способу життя, несумісні з пробудженим європейським гонором українського суспільства. А оскільки найчисленніші загони емігрантів виряджають за кордон, як правило, бідні та депресивні території, саме «нова» діаспора може стати чинником, здатним запобігти подальшому розшаруванню регіонів України на «перспективні» та «впосліджені», що набуває дедалі більш загрозливих обрисів… Наразі ж дифузія згаданого типу відбувається переважно в східному керунку – тому, на який нав’язливо штовхають нас активність московських культуртрегерів, і, на жаль, наш власний цивілізаційний вибір.