Ви досліджуєте роль ірландського фольклору у формуванні ідентичності ірландців. У чому полягає його важливість для цих процесів?
— Моєю метою було знайти місце фольклору в царині історії ідей та в політичній історії Ірландії. Фольклористика сама по собі є німецьким винаходом, і певним чином він пов’язаний із культурним націоналізмом ХІХ століття. Це те, що репрезентує культурну автентичність. Як на мене, ця ідея дуже потужна для країн, що завойовані іншими.
Наприклад, в Ірландії внаслідок завоювання Британією англійська мова стала домінантною. Сучасна ірландська культура перебуває під сильним впливом англійської. Ірландський фольклор передавався ірландською мовою, тому був джерелом автентичної культури, яка лишилася ще з часів Середньовіччя. Ірландську націю було завойовано у XVII столітті, але усна традиція пережила це, передавалася серед селян із покоління в покоління. Якщо сучасна ірландська культура є вторинною імітацією культури британців, фольклор можна використати як ресурс для будівництва автентичної сучасної культури. Оце, власне, найважливіша ідея.
Фольклор презентує національний погляд на низку речей. Його доволі часто передавали й транслювали люди, які не були письменними, а то й не знали англійської взагалі. Самоусвідомлення ірландської нації до певного рівня полягає в розумінні національної історії та національного майбутнього, що , зокрема, спирається і на згадану вище усну традицію.
Читайте також: Тетяна Калініченко: «Мені часто кажуть, що коли я залишилася в Україні, то, певно, не дуже хороший диригент»
Водночас частина ірландських літературних творів XVII століття передавалася в рукописах. Мова про ті з них, які відображають ірландську католицьку історію й стали частиною усної традиції. Знову ж таки, саме у XVII столітті чимало пам’яток, що оповідають про ранню історію Ірландії, було втрачено, знищено, розсіяно. Багато чого в цей час пішло за вітром разом зі старою ірландською аристократією, у якої відібрали землю, віддавши її новим англійським власникам. А також через заборону католицизму. Таким чином висока культура ірландською мовою, загалом кажучи, була знищена. Для її відтворення та отримання хоча б якогось уявлення про неї потребувалося чимало часу й пошукової роботи. Літописи були або знищені, або розсіяні. Наприкінці XVIII століття антиквари стали віднаходити свідчення про ранішу ірландську високу культуру. Від середини XIX століття відомими стали переклади та видання ірландських середньовічних текстів. Це знання поширилося серед освіченого прошарку ірландців. Власне, тоді вони не знали ірландської мови, тому для інформації про ранню історію Ірландії потребували перекладів і наукових видань. Усе це змінювало уявлення про те, яким було минуле.
Письменник Джеймс Джойс і поет Вільям Батлер Єйтс уславили Ірландію на весь світ, хоча їхні твори написані англійською. Чому проект відродження високої ірландської культури гельською мовою довготривалий і проблематичний?
— На кінець ХІХ століття припадає час ірландського культурного відродження, лідерами якого за фактом часто були ірландські протестанти англійського походження. У них був проект побудови сучасної ірландської культури через інкорпорування давньої народної традиції та історії до новочасного наративу. Згадати хоча б поета Вільяма Батлера Єйтса, який звертається і до сюжетів із середньовічної гельської Ірландії, що дійшли до його часу завдяки згаданим вище перекладам, і до фольклору. Таким чином образ гельської середньовічної Ірландії вкладається у відчуття теперішнього та майбутнього цієї країни, яке мали інтелектуали.
Наприкінці ХІХ століття інший ірландський протестант Дуґлас Гайд започаткував рух за відродження ірландської мови. Відтоді ця мова стала частиною сучасного політичного націоналізму. Він полягав у ідеї, що Ірландія повинна стати незалежною, їй потрібно те саме, що мають інші держави: свою мову та культуру. Наявність окремої культури мала стати фундаментом для самостійності. Покоління революції 1920-х дуже натхненне ідеями руху за відродження ірландської мови. Коли в другій декаді ХХ століття постала незалежна Ірландська держава, одним із проголошених пріоритетів стало відродження мови. Тоді ж було започатковано Ірландську фольклорну комісію, яка, як вважали, займалася порятунком ірландського фольклору. Так постав другий за потужністю у світі архів фольклору, більшість якого ірландською мовою.
До відродження ірландської мови моїх співвітчизників підштовхнуло відчуття катастрофічного культурного занепаду, того, що мова зникає дуже швидко. Великий голод 1845–1849 років призвів до смерті великої кількості саме ірландськомовних людей. Через декілька десятиліть після цього ірландську сприймали як знак бідності та зневаги. В еміграції мовна картина теж змінювалася. Мова — це перше, що втрачали ірландці в Америці. Ті, хто володів ірландською, відмовлялися говорити нею зі своїми дітьми.
Цікаво, що перший журнал, який мав на меті відродження гельської як мови літератури, пошани до неї, був заснований саме в США у 1890-х. У цьому сенсі роль діаспори є дуже важливою. Коли Дуґлас Гайд працював над створенням Гельської ліги, він займався фандрейзингом коштів в американській діаспорі. Американці ірландського походження збирали гроші на те, щоб започатковувати кафедри ірландської мови в університетах.
Читайте також: Елейн Ґуріан: «Оптимізм перемоги Революції гідності є дуже крихким»
Інколи здається, що ірландських католиків і протестантів мало що поєднує у сенсі культури та ідентичності. Яким чином ці відмінності позначилися на середовищі ірландської діаспори в Америці?
— Багато хто може припустити, що американці ірландського походження здебільшого є католиками. Серед американців поширеним є сентимент до того, хто їхні предки. Факти свідчать про те, що більшість ірландців, які переїхали до США, є протестантами, а не католиками. Причина такої ситуації полягає у великій демографічній прогалині. Річ у тім, що ірландці-протестанти приїхали до Америки раніше й у більшій кількості, ніж ірландці-католики. Перша потужна хвиля ірландської імміграції до Америки припадає на XVIII століття. Йдеться про пресвітеріан з Ольстера, нащадків шотландців, що оселилися в цьому регіоні Ірландії.
Різниця між ними справді відчутна. Ті, що сповідували протестантизм, не були проти своєї асиміляції на новій землі. Наприклад, уже згадані нащадки ольстерських пресвітеріан нині називають себе баптистами. Ірландці-католики доволі часто створювали саме специфічно ірландські спілки та інституції: католицькі храми, школи, парафії, політичні машини. Цікаво також, що з покоління в покоління, починаючи з 1820-х років, кількість ірландців-католиків у таких містах, як Бостон, Нью-Йорк, Чикаго та Сан-Франциско, поповнювалося, і їхня громада ніколи не втрачала живого контакту з Ірландією. З ірландцями-протестантами цього не відбувалося, і вони мали дуже віддалений стосунок до країни, із якої походили.
З підтриманням своєї ідентичності в ірландців-католиків проблем не було, особливо у великих містах. Вони ходили до церков, де священиками були ірландці, освіту здобували у своїх співвітчизників, поліцейськими в їхньому районі теж були здебільшого ірландці, як і політиками. Ірландська католицька ідентичність до відносно недавніх часів була представлена доволі потужно, чого не скажеш про протестантську.
Чи справедливо казати про відчутні впливи ірландської народної культури на масову культуру США? Якщо так, то в чому ми нині можемо побачити наслідки цього?
— Так, справедливо. Проте доволі часто цей вплив важко чітко окреслити. Наприклад, коли йдеться про традицію відзначати Гелловін, то це справді ірландська традиція, але також шотландська й британська. Зрештою, постала така річ, як Кельтський фестиваль. Багато що в американській народній музиці засвідчує впливи з Ірландії та Британії, проте знову ж таки ірландська музика дуже схожа з шотландською. Очевидно, що дистиляцію віскі в Америці започаткували ольстерські шотландці, переселенці з Ірландії. То це ірландська чи шотландська традиція? Таких моментів не бракує.
На ХІХ століття припадає початок розвитку масової культури. Із цього часу виникає сентимент до ірландської культури, яка становить частину американської поп-культури. Мова про пісні й навіть відзначення Дня Святого Патріка, що стало направду американським святом. Там повно конюшини, лепреконів і зеленого кольору, але воно вже чистої води американське. Сьогодні бачимо, що традиція відзначення цього дня в самій Ірландії надто змінилася під американським впливом. Так само святкування Гелловіну. Отже, дуже багато впливів переплелося, найважче дослідити специфічні.
Читайте також: Між дорогами та історією
Перші записи ірландської народної музики були зроблені в Америці, а потім привезені назад до Ірландії. Це вплинуло на регіональні музичні стилі на самому Зеленому острові. Якщо казати про типово ірландський вплив, то його сліди добре помітні в американському католицизмі. Також він історично відчутний у Демократичній партії США завдяки ірландцям-католикам, вони дуже вплинули на традицію американської поліції. Те саме стосується барної культури цієї країни.
Ірландці є однією з тих європейських націй, які мають досвід перебування в імперії та спротиву їй за допомогою як зброї, так і культури. Як про цей досвід можна говорити крізь призму деколонізації?
— Деколонізація — цікава річ і дуже контроверсійна тема для Ірландії. Особливо коли йдеться про ірландських істориків, літературознавців і науковців. Частина питань стосується того, чи була Ірландія колонією. І так, і ні. Думаю, щось схоже можна сказати й про Україну, яка була активним учасником Російської імперії.
Якщо вертатися до питання про Ірландію, то так, її певною мірою можна назвати колонією. Але є також аргументи на підтвердження того, що вона нею не була. До початку ХІХ століття про Ірландію можна говорити як про колонію, але з 1800-х років вона офіційно стає частиною Об’єднаного Королівства. Принаймні на рівні документів ідеться про націю, яка заснувала Британську імперію. Звичайно, ірландців-католиків протягом довгого часу дискримінували. Також можна казати про заснування в Ірландії інституцій колоніального типу, яких не було в Шотландії чи Уельсі. Поряд із цим саме ірландці становили вагомий відсоток британської армії в Індії та Африці й, можна сказати, допомагали будувати Британську імперію. Велика кількість ірландських поселенців була в таких британських колоніях, як Канада й Австралія. Тож частина досвіду Ірландії є колоніальним, а частина — ні.
Думаю, що в багатьох питаннях Ірландія досі покладається на Британію, і це представляють як постколоніальні відносини. Правда в тому, що Ірландія маленька країна, якщо порівнювати з Британією. Економічна, культурна міць останньої, британські телепередачі на ірландських телеканалах — усе це є. Багатьом іноземцям, що за тим спостерігають, складно визначитися, які саме елементи в Ірландії є постколоніальними, а що — наслідок перебування маленької країни в тіні великої.
Утім, ці речі не скасовують очевидного факту, що Ірландію протягом століть пригноблювала Британія. Відповідно з’явився певний тип історичного спадку. Наприклад, досі можна відшукати упередження чи стереотипи щодо ірландців серед британців. До 1960-х можна було побачити вивіски з написами: «Жодних чорношкірих і жодних ірландців». Не стверджуватиму, що расизм, який поширювався на ірландців, був тотожний із тим, який поширювався на чорношкірих. Антиірландські расистські настрої — це частина досвіду ірландців-католиків у Британії та США. Чи це колоніальний спадок? Очевидно, що так.
Складні відносини між католицькою і протестантською громадами Ірландії, що вилилися навіть у збройні конфлікти, — це теж спадщина часів панування Британської імперії? Чому їм не вдалося вжитися в межах однієї країни, незалежної Ірландії, а довелося поділити острів?
— Якщо визначати найбільшу проблему Близького Сходу, то це ізраїльсько-палестинський конфлікт. Але він точиться між ізраїльтянами та палестинцями чи між мусульманами та юдеями? Так, там є елементи релігійного конфлікту, проте головна причина війни не в цій площині. В Ірландії так само. Дискутують не довкола теологічних питань.
Коріння конфлікту в Ірландії криється справді в часах релігійних війн у Європі та в добі, коли Англія стала протестантською, відчула загрозу з боку католицьких держав, Франції та Іспанії. Ірландія не мала позитивного досвіду Реформації, тому більшість її населення лишилися католиками. У Британії вважали, що це такі собі задні двері, які її вороги можуть використати для атаки. Це стало важливим аргументом, щоб підкорити Зелений острів. Варто звернути увагу, що практично кожне велике ірландське повстання у XVII столітті завершувалося масштабною конфіскацією земель англійцями. Таким чином більшість земельних володінь перейшли з рук католиків-ірландців до рук англійців і шотландців, які на той момент були протестантами.
Був ще один колонізаційний проект, який мав на меті зробити Ірландію протестантською. Ідеться про заселення Ольстера, що вдалося. Коріння конфлікту між ірландцями полягає в тому, що протестанти-ірландці здебільшого є нащадками переселенців із Британії, а ірландці-католики — тих, хто жив у Ірландії завжди. Між ними є відчутна різниця. Наприклад, у них різні типові імена та прізвища, навіть популярні види спорту різні. Вони мають відмінне сприйняття світу. Католики з північного заходу Ірландії відчувають себе розкуркуленими, а жителі Ольстера — лояльними до британської корони й протестантизму.
Ірландія у 1920-х роках була розділена через невирішену проблему родом із XVII століття. Було дві візії Ірландії: у першій ішлося про незалежну країну, а в другій — про частину Британської імперії. Протестанти намагалися утримувати владу так довго, як тільки можна. До 1921-го ірландці-католики не мали права засідати в британському парламенті. До 1860-х років англіканська церква лишалася єдиною офіційною для Ірландії. Створення Північної Ірландії було зумовлене бажанням протестантів мати свій безпечний анклав на острові, і в зазначеному регіоні їхня кількість становила дві третини. Проблема полягала в тому, що ірландці-католики мали більші родини. Вони переживали дискримінацію щодо влаштування на роботу, житла, участі в політичному житті. У Північній Ірландії сьогодні проживають і католики, і протестанти. Перші говорять про себе як про ірландців чи північних ірландців, а протестанти називають себе британцями. Як бачте, вони мають різну національну ідентичність, а не лише релігійну.
———————
Діармед О’Ґеллан — завідувач кафедри ірландської мови та літератури, професор антропології в Університеті Нотр-Дам (США). Співробітник Інституту ірландських студій Кеф-Наутона. Був професором Університетського коледжу Корка (Ірландія). Досліджує популярну релігію в Ірландії, а також фольклор і популярну культуру в історії ідей та інституцій. Автор книжок «Знаходження ірландського фольклору: традиція, сучасність, ідентичність» (2000) та «An Dúchas agus an Domhan: Рідне, народне та світ» (2005).