Як все-таки змінився інформаційний світ! 40 років тому, коли в Україні вибухнув Чорнобиль, постраждалим та їхнім нащадкам не було звідки черпати інформацію про цю цілковиту нову (а тому й незрозумілу) техногенну катастрофу. До влади, яка здебільшого мовчала, довіри не було. Лакуна заповнювалася хіба що «ворожими голосами» на кшталт «Бі-Бі-Сі», які «ловили» на своїх кухнях радянські громадяни.
Нині ж інформації про актуальні події не просто не бракує — її стало аж забагато. Ми пересичені численними ЗМІ, соцмережами та месенджерами, а повної й об’єктивної картини світу як не було, так і нема. Бо кожен вибудовує її сам — залежно від власних політичних прихильностей, кола спілкування, здатності підпадати (або ні) під чужий вплив та рівня критичного мислення. Незмінним лишилося одне: ворожі голоси й далі лунають, тільки тепер без лапок і походять не з «загниваючого» капіталістичного світу, а з Росії…
- То як не потонути в океані інформації, як відрізнити «грішне» від «праведного», а фейки — від перевірених даних
- Як провести фактчекінг не відходячи від комп’ютера, підготуватися до дезінформації та вберегти від її впливу інших?
- Як налаштуватися на те, що після війни інформаційні проблеми не зникнуть, а тільки поглибляться?
Про це та інше Тиждень поговорив з Діаною Дуцик, засновницею й виконавчою директоркою ГО «Український інститут медіа та комунікації», викладачкою Могилянської школи журналістики, членкинею Комісії з журналістської етики.
— З якого роду дезінформацією ви працюєте як медіаекспертка і чи можна класифікувати її за якимись ознаками?
— Як експертка я більше працюю з темою медіаграмотності, яка включає, з-поміж іншого, протидію дезінформації. Аудиторії у нас дуже різні. Останнім часом приділяємо увагу старшим людям, віком 60+. Обираємо теми, які можуть бути близькими цій категорії — наприклад, тема релігії. Бо у фейсбуці забагато дивних груп релігійного характеру, де починається все невинно — з картинок з іконами абощо, — а закінчується російськими наративами.
Так само це може бути тема Другої світової. Вона близька людям старшого віку, становлення яких відбувалося в Радянському Союзі. Там теж в обгортку історії загортають ті самі російські наративи, на що необхідно звертати увагу.
Тобто єдиного фокусу тут нема: все залежить від аудиторії, з якою ми працюємо. Наприклад, якщо проводимо тренінги для журналістів чи викладачів журналістики, то глибше занурюємось у тему, скажімо, розглядаємо природу дипфейків. Тут інші вимоги та завдання.
— Як узагалі відрізнити свідому дезінформацію від чуток та пліток на актуальну тему? Шість років тому ВООЗ оголосив про пандемію коронавірусу. Зайве нагадувати, скільки неправдивих даних щодо цього нового явища поширювалося тоді. Але виглядало, ніби некомпетентні спікери просто обмінюються думками, без злого умислу…
— На жаль, пастка в тому, що відділити одне від іншого неможливо. Якщо говорити про російсько-українську війну, то вона триває достатньо довго, а це означає, що інформаційне поле просто перенасичене інформацією. Тут і фейки звичайні, і дипфейки, і різного роду вкиди та впливи. Ворог, як правило, завжди шукає болючі для суспільства точки і розкручує теми, які б’ють по них. Тому провести вододіл і сказати, що тут злий умисел та відверта брехня, а отут — просто плітки та нерозуміння, неможливо.
Ми вчимо журналістів реагувати на контекст повідомлення. Адже можна сказати «підірвали Каховську ГЕС» і при цьому «забути» додати, що вона розташована на окупованій території. Тобто якщо подати інформацію без контексту, незрозуміло, хто ж підірвав ГЕС — Україна чи Росія. Отак і народжується маніпуляція… Тому ми навчаємо учасників наших тренінгів аналізувати інформацію глибше, читати більше різних джерел, а не один анонімний тг-канал (такі, власне, бажано взагалі не читати).
— Говорячи про дезінформацію, маємо на увазі передусім російську. Проте у неї є й інші автори. Хто й навіщо продукує контент, який вводить в оману?
— Буває, що російські «вуха» стирчать із новин аж надто очевидно. Так, як у випадку, приміром, зі згаданими релігійними фб-сторінками. Хоча дезінформація справді може поширюватися різними групами. Зараз я спостерігаю надмірну поляризацію думок щодо політиків і політичного процесу в Україні. Це прикро, але ще гірше, коли до «дискусій» на цю тему підтягуються боти та цілі ботоферми, проросійські в тому числі. Зараз усі вони працюють швидше та скоординованіше завдяки штучному інтелекту. Це наша нова реальність, якої не було ще у 2022 році.
— А чи можна якось вплинути на розробників штучного інтелекту? Знаю, що західні медіа подають до суду на розробників, вимагаючи ділитися з ними роялті, адже ШІ навчається на їхніх текстах. Але тут ідеться про фінансовий аспект. Для нас же головне — інформаційна безпека. Тож чи існують шляхи обмеження дезінформації, яка створюється ШІ?
— Великі світові медіа теж зосереджені не тільки на фінансовій вигоді. Знаю, що деякі з них почали закривати свої вебархіви, адже компанії-розробники мовних моделей ШІ використовують їх, не сплачуючи редакціям за контент. Так само редакції не розуміють, як цей контент буде використаний та інтерпретований.
Тож на ваше запитання «Чи можемо ми зупинити ШІ?» я відповіла б так: «Уже ні». Все надто далеко зайшло, і це питання не лише контенту.
Штучний інтелект — це не лише про контент, а про всі сфери життя, зокрема й про оборонну. Бо й наші Сили Оборони, і вороги інтегрують ШІ в управління системами та зброєю.
З одного боку, це добре, бо це нас захищає. Але на прикладі США бачимо, яких фатальних помилок може припускатися ШІ. Скажімо, зараз говорять про те, що влучання американської ракети Tomahawk у школу в Ірані 28 лютого 2026 року (тоді, за різними даними, загинуло від 50 до 170 осіб) сталося саме через збій ШІ, який невірно обрав ціль. Тобто тут виникає питання, як, використовуючи ШІ в обороні, уникати трагедій.
На жаль, регуляторні правила щодо штучного інтелекту напрацьовуються повільніше, аніж розвивається сам штучний інтелект. Навіть компанії-розробники ШІ, здається, самі недостатньо добре розуміють, куди все це заведе. Говорять навіть про можливість «Чорнобиля» для ШІ, тобто енергетичної катастрофи, яка поховає штучний інтелект. Бо вся технологічна інфраструктура потребує забагато енергії й води для охолодження серверів. А вода нині — ресурс, якого в світі починає бракувати. Тобто тут можемо говорити про виклики світового масштабу.
— Повертаючись до контенту, зокрема, шкідливого, запитаю про таке: соцмережі, які розносять такий контент, є радше злом чи також мають позитивні аспекти і можуть бути застосовані для фактчекінгу?
— Соцмережі — як кухонний ніж: його можна використати для приготування смачного салату, а можна і для вбивства. Це палка з двома кінцями. Я не маю профілів у всіх соцмережах, але намагаюся стежити за тенденціями. Приміром, аналітику по Близькому Сходу читаю у перевірених експертів у фейсбуку. Тобто по таку аналітику я заходжу саме у фейсбук, а не на сторінки традиційних медіа. Отже, позитив у тому, що ми можемо без обмежень читати, дивитися чи слухати той контент, який нам цікавий чи важливий.
З іншого боку, соцмережі сприяють поширенню дезінформації та фактично масштабують її, залучаючи ботоферми та інші інструменти. Ще додам, що соцмережі не є однорідними й складаються з окремих «бульбашок», серед яких є й патріотичні, і проросійські, і нейтральні. Вони не завжди перетинаються: це стається, коли це спеціально хтось провокує, наприклад, з метою поглибити конфлікт. Яскравий приклад — те, як російські пропагандисти намагаються посварити поляків та українців, використовуючи соцмережі.
Читайте також: Анна Мєжинська: Інтенсивність російської дезінформації у Польщі зросла у 2022 році і з того часу тримається на високому рівні
— З усіх соцмереж та месенджерів чи не найбільше претензій було висловлено до телеграму…
— Я б додала — і до Threads. Бо там подекуди звучить така відверта дистильована мова ворожнечі, до якої фейсбуку ще далеко…
— Так, але телеграму закидають і російське походження. Проте всі українські державні відомства мають там канали. Це вже не згадуючи про тематичні сторінки, які попереджають про обстріли (принагідне питання: чи відомо, звідки вони черпають інформацію?). Отож, чи мають припинити існування тг-канали Повітряних Сил України, СБУ тощо?
— Це складне комплексне питання, на яке немає простої відповіді. Згадаймо, як починалося повномасштабне вторгнення: люди кидали все й вирушали у безпечніші місця. Із собою брали дітей, домашніх тварин, документи і — в кращому разі — сумку з найнеобхіднішими речами. А також телефон. А в телефоні встановлений телеграм — месенджер, який працює навіть із мінімальним мобільним покриттям та дуже «слабким» інтернетом та сповіщає актуальні новини.
Пізніше ми досліджували, як телеграм-канали — мільйонники після початку повномасштабного вторгнення в 2022 році зуміли наростити аудиторію буквально за лічені тижні. До вторгнення вони були «маленькими», а після 24 лютого отримали величезну кількість читачів, які потребували важливої інформації про поточну ситуацію, бо йшлося, без перебільшення, про виживання. Люди, які постійно переміщалися, не могли взяти з собою телевізор і дивитися «Єдиний марафон». Тож ріст аудиторії телеграму був природним. І органи влади активно почали використовувати соцмережі та месенджери (не лише телеграм, а й інші) для комунікації із суспільством.
Для людей було вкрай важливо стежити за новинами. Це давало ілюзію контролю над ситуацією і можливість ухвалювати рішення. Сьогодні телеграм використовується для різних інформаційно-психологічних операцій. Зокрема саме через нього Росія вербує людей для скоєння терактів та різного роду провокацій. Причому у себе Росія телеграм блокує і хоче взагалі закрити до нього доступ. Тобто вони розуміють: людина, яка користується телеграмом, може читати не тільки пропагандистів, а й іншу інформацію.
Що ж у такому разі робити українцям? Нині на цю тему точаться палкі дискусії. Наприклад, народний депутат Ярослав Юрчишин обстоює досить радикальну позицію і вважає, що телеграм треба заборонити. Сама я зараз теж наближаюсь до такого бачення, бо шкода від телеграма переважає користь. Хоча легке рішення тут знайти непросто. До того ж проблема всіх подібних платформ полягає в тому, що вони не йдуть на контакт із владою.
— Зараз Верховна Рада розглядає законопроєкт щодо деанонімізації найбільших тг-каналів. Наскільки дієвим він буде? Адже ви щойно сказали, що цифрові платформи не йдуть на контакт із владою.
— Деанонімізувати канали можна, тільки якщо їхніми власниками є громадяни України. На них можна вплинути, але і тут є свої нюанси. Ви, напевно, чули, що народний депутат Ярослав Железняк оприлюднив результати розслідування і назвав імовірних власників п’яти найбільших анонімних телеграм-каналів України. Железняк зазначив, що захищає власників цих каналів СБУ, а приносять вони мільйонні прибутки — звісно ж, не завжди оподатковані.
— А звідки прибутки? Від реклами?
— Не тільки. Прибутки йдуть і від джинси, бо вона перемістилася у тг-канали. Це парадокс: свого часу ми боролися з джинсою в медіа, але там якраз майже немає джинси, і наші медіа працюють доволі прозоро. Натомість джинса, в тому числі політична, широким потоком надходить через телеграм-канали. Приміром, там я читаю, якою чудовою й перспективною є Юлія Тимошенко.
— То виходить, що Юлію Тимошенко просуває СБУ, якщо вона контролює тг?
— Навряд чи. Оце якраз і є плітки, які ми не поширюватимемо. Встановлювати власників українських анонімних телеграм-каналів мають правоохоронні органи та податківці. Останні мусять слідкувати за сплатою податків та вимагати від власників, аби ті виходили з тіні й реєструвалися. Бо нинішній закон про медіа дозволяє зареєструвати тг-канал саме як засіб масової інформації. І вже навіть є подібний прецедент.
Але якщо такі тг-канали вийдуть з тіні, то будуть змушені виконувати законодавство, пов’язане з функціонуванням медіа. Зокрема, дотримуватися кодексу журналістської етики. Будь ласка — реєструйтеся та дотримуйтесь правил. Але ж легалізуватися тг-каналам невигідно ні з фінансової точки зору, ні з точки зору прозорості. Тому вони відразу починають хейтити заклики розкрити анонімність.
Тим часом тут є й питання до тих, хто дає гроші тг-каналам. Хай хто це є — великий бізнес, який купує у них майданчики відразу на рік абощо, чи політичні сили… Є питання до їх етичності. Бо, як і у випадку з джинсою — це процес, у який залучені двоє: той, хто бере гроші, і той, хто їх дає.
— Звідки тг-канали беруть інформацію про обстріли, ще й таку деталізовану?
— Цього я не скажу, бо не знаю. Вочевидь, мають зв’язки у військових колах. Але для мене важливо, як саме вони подають таку інформацію. Хтось це робить нейтрально: наприклад, така-то ракета чи стільки-то шахедів узяли курс на таку-то область чи місто. А буває й істерична подача, з серії «Шок-контент! Сталося страшне! Ми всі загинемо!». Таке нагнітання дуже небезпечне, особливо для людей старшого віку, адже вони все це також читають і переживають емоційне потрясіння. Інформування важливе, але маніпуляції неприпустимі.
— Ми вже фактично обговорили, які категорії населення більше схильні довіряти неперевіреним даним і ставати жертвами злочинців. Це люди старшого віку, підлітки, яких наймають закладати вибухівку тощо. Хто ще в зоні ризику?
— У нас точилося чимало дискусій довкола соціально вразливих груп. Під час конференції з медіаграмотності наприкінці минулого року ми провели окрему сесію, присвячену питанню вразливих груп населення. Більшість експертів говорили, що всі ми належимо до вразливих категорій, адже невразливих людей під час війни просто нема.
Щоправда, у Довіднику безбар’єрності радять вживати слово «вразливий» обережно, бо це дискримінує певні групи населення, а насправді абсолютно всі піддаються тому чи іншому впливу. Навіть фактчекери та журналісти, котрі, здавалось би, є витривалішими через специфіку своєї роботи, теж піддаються емоційним впливам і роблять помилки, поширюючи неперевірену інформацію абощо.
На жаль, тема інформаційної стійкості та медіаграмотності замало звучить на рівні держави. Хоча ми повинні мати відповідні освітні програми абсолютно на всіх рівнях: від дитячого садка до вищої школи. Зараз на журналістських спеціальностях у вишах впроваджуються курси медіаграмотності, але це трохи дивна історія. Перевірка інформації, як і критичне мислення, для журналіста — це база, сенс його професії. І медіаграмотність не можна викладати факультативом для журналістів.
Подібні курси будуть кориснішими для тих, хто навчається на інших спеціальностях, передовсім для гуманітаріїв. Це не має бути точкове рішення, яке не працюватиме — це має бути державна програма з медіаграмотності. Громадський сектор робить у цій сфері дуже багато, але не може зробити того, що під силу державі на рівні системи.
— Давайте конкретно: що ви маєте на увазі під «системними рішеннями»?
— Щоб хтось пішов викладати медіаграмотність фізикам, хімікам чи біологам, необхідно, аби у педагогічних вишах готували медіапедагогів. Але у нас нема таких освітніх програм. Дуже багато для розвитку медіаграмотності, особливо в середній школі, зробила міжнародна організація IREX (Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів). Я, наприклад, свого часу була долучена до їхнього проєкту з розробки підручника з історії для 8–9 класів, куди інтегрували компоненти медіаграмотності. Інша група експертів працювала над розробкою відповідних підручників з мови та літератури, а також з предметів, пов’язаних з мистецтвом. У IREX доклали чимало зусиль, аби ці підручники отримали необхідний гриф і дозвіл на використання у середній школі.
Повторюся: в ідеалі все це мала б робити держава. Бо сенс медіаграмотності не у тому, аби тут і зараз розвінчати якийсь актуальний на сьогодні фейк, — а в тому, аби сформувати у різних груп населення критичне мислення та стійкість (у тому числі психологічну) до дезінформації.
Щоб досягти цього, потрібні системні рішення:
- по-перше, зміна підходів до розробки освітніх програм у середній та вищій школах (де компоненти медіаграмотності мають бути інтегровані у більшість гуманітарних дисциплін),
- по-друге, грамотна інформаційна політика, адже тут роль медіа також надзвичайно велика, і треба сприяти поверненню довіри аудиторії до якісних медіа, щоб вона не читала анонімні телеграм-канали,
- по-третє, постійна увага в публічному просторі до дезінформації та іншого шкідливого контенту.
— Чи стали наші громадяни обізнанішими у тому, що стосується перевірки даних? Чи набули необхідного рівня критичного мислення? Пам’ятаєте, як у 2023-му частина соціуму смакувала інформацію про смерть Путіна — хотілось би почути від вас, що зараз наші громадяни вже менше «купуються» на подібну «дезу».
— Чи менше «купуються»?.. Хто як. На відверті фейки на кшталт «розіп’ятого хлопчика» «купуються» однозначно менше. Але тут сенс уже не в контенті.
Інформаційна війна перейшла на когнітивний рівень, де надзвичайно вагому роль відіграє наше емоційне сприйняття довколишнього світу.
Історія з «померлим» Путіним — це гра на емоціях. Її визначає навіть не рівень критичного мислення, а ступінь загальної втоми, коли дуже хочеться вхопитися бодай за якусь надію. Тут «раціо» вимикається начисто… Втрачаючи ґрунт під ногами, люди починають вірити у всілякі теорії змови й навіть у смерть Путіна.
Тому медіаграмотність — це не тільки про споживання, але й про усвідомлене створення та поширення контенту. Бо інколи людина, не подумавши, «шерить» усе підряд. Тому наша порада: не треба цього робити, краще видихнути, перечекати кілька хвилин і лише тоді повернутися до прочитаного, яке після паузи може викликати вже зовсім інші емоції. Цьому треба вчитися, тому я й кажу, що відповідні речі слід викладати зі школи й навіть з дитсадка.
Додає проблем і стрімкий розвиток штучного інтелекту. Він вдосконалюється і, відповідно, створює дедалі якісніші дипфейки. Ще кілька років тому їх нескладно було розпізнати за низкою ознак, а зараз відрізнити дуже реалістично зроблені підробки від правдивого контенту стає все важче. Окрім того, штучний інтелект дозволяє за лічені хвилини масштабувати величезні масиви дезінформації та іншого шкідливого контенту. Це новий виклик, для якого поки що немає протиотрути.
— Чи може цензура в тому чи іншому вигляді виступити як запобіжник дезінформації? Наприклад, відомо, що в Ізраїлі інформація, дотична до ведення війни, видається дозовано та під контролем військових. Це правильний підхід?
— У нашому випадку цензура не допоможе, бо ментальність українців суттєво відрізняється від ментальності ізраїльтян. І в цьому наша перевага. Ніхто не може закинути Україні відсутність плюралізму думок: навіть в умовах війни ми маємо чимало гучних розслідувань, на які реагують правоохоронні органи. У нас звучить багато критики влади — і то справедливої, — що тільки додає плюсів, особливо в контексті євроінтеграційних прагнень. Важливо тільки не перетворити цю перевагу на зброю проти нас самих.
— Чим видає себе ворог, приміром, через ботоферми закидаючи ту чи іншу «дезу» в інфопростір? Класикою став приклад з автоматичним перекладом («немає сечі терпіти ці пекельні борошна»). Але як іще розпізнати російські «вуха», що стирчать з провокативних повідомлень?
— Насправді не все так просто. Якщо росіяни запускають серйозну інформаційну операцію, то працюють над нею довго і ретельно. Це ніколи не буває точковою роботою, це цілий комплекс завдань, що починається з підбору аудиторії, якій будуть адресовані ті чи інші наративи. Водночас розпізнати «російські вуха» все ж можливо, якщо ви знаєте і розумієте контекст.
Класичний приклад тут — Латиніна, Гордєєва та інші «ліберальні» й «опозиційні» російські журналісти (з «Дождя», приміром). Вони вдають, що за демократію та проти війни, але шпортаються на питанні України. Думаю, українська аудиторія, яка дивилася інтерв’ю російської журналістки Гордєєвої із Рузавіним (росіянин, який воює на боці України, — Ред.), інтуїтивно відчула, що для Гордєєвої цей наратив «ми за мир» — лише прикриття справжнього ставлення до України та українців.
— І насамкінець. Чи розраховуєте ви на те, що після завершення війни рівень дезінформації суттєво знизиться, а рівень медіаграмотності, навпаки, підвищиться?
— Ні. У нас буде дуже складний перехідний період, і це варто усвідомити. Він буде ще складнішим, ніж те, що переживаємо зараз, і до цього також слід бути готовими. Накопичене невдоволення, образи й претензії одне до одного неодмінно дадуться взнаки після війни. На превеликий жаль…
Крім того, якщо зберігатиметься у своєму нинішньому вигляді — не розпадеться, не перетвориться на щось інше, — Росія залишатиметься нашою постійною загрозою. Вона й надалі намагатиметься скористатися вразливим станом суспільства і розколоти його зсередини. Тому я й кажу про важливість роботи у сфері протидії дезінформації на системному рівні, яка має запобігти поглибленню ліній розколів (чи створенню нових) в українському суспільстві.
Читайте також: Олександр Бондаренко: «Сучасна російська пропаганда працює інакше: від індивіда до маси»
