В епоху популярності подкастів мало кого здивує книжка, побудована як діалог. Проте в українському книговиданні досі не багато подібних проєктів — поодинокою є літературознавча книжка-розмова сина й батька «Живі. Зрозуміти українську літературу» Олександра й Павла Михедів. Переклад «Роздумів про двадцяте століття» Тоні Джадта й Тімоті Снайдера поповнює цю полицю.
Читайте також: Сучасна українська біографістика: в діалогах, автопортретах і коміксах
Книжка («історична розвідка, біографія й етичний трактат» водночас) побудована як тривалий діалог Тімоті Снайдера із Тоні Джадтом. Цей діалог тривав пів року, коли Тоні Джадт невиліковно хворів і втратив здатність писати. Виклад завершено липнем 2010 року, за місяць до смерті Джадта. Снайдер на той час уже відводив Центрально-Східній Європі ключове місце у своїх студіях, але ще не приділяв особливої уваги Україні, що відчутно в його питаннях.
Історія родини, роду, народу, особисте зростання і професійне становлення як історика, динаміка історичних наративів, ідеології, воєнні та суспільно-політичні зміни протягом ХХ століття — усі ці сюжети переплітаються у книжці. Оповідь розгортається як на приватному рівні — від родинних коренів у Російській імперії і лондонського дитинства до наукової кар’єри у Франції та США, — так і на рівні історії ідей та ідеологій у пізньому ХІХ — ранньому ХХІ століттях. Наприклад, Джадт рефлексує про своє пізнє професійне зацікавлення єврейськими студіями — попри особисту обізнаність із темою змалечку. Він почасти пояснює це панівним суспільним дискурсом: «Не пригадую, щоб мене бодай трохи бентежило, коли під час вивчення, скажімо, історії окупованої Франції не було ані згадки про вигнання євреїв».
Власне, оповідь часто обертається довкола єврейської історії — явної і невидимої. Наприклад, про Відень доби fin de siècle, де євреї творять європейський модернізм: «Саме ці люди, про яких нам ідеться, винайшли чимало з тих концепцій, що ми ними послуговуємося… Від Моравії цих євреїв відділяло одне-єдине покоління, від Галичини — два», — підсумовує Снайдер.
Джадт ділиться особистими враженнями й показує механіку формування власних концепцій: «У німецьких, угорських чи австрійських євреїв я ніколи не спостерігав такого складного поєднання близькості, потягу й ресентименту, як серед освічених євреїв польського походження».
Він розмірковує про те, як різні народи — зокрема поляки та євреї — ставлять свою історію в центр ХХ століття і його смислів (тут — і не лише тут — на берегах хочеться поміркувати про кейс українців).
Повчальними для українського читача є й роздуми про те, як історичні травми єврейського народу вплинули на конструювання нового Ізраїлю (не завжди позитивно, як можна здогадатися).
Окремий формат — обговорення знакових текстів, їхньої значущості та персональних оцінок прочитаного. У такому ключі постають Стефан Цвайґ, Ганна Аренд, Джордж Орвелл та десятки інших імен (покажчик згаданих праць наприкінці книжки є дуже помічним). Приватні читацькі враження двох інтелектуалів звучать дуже цікаво, навіть коли вони висловлені мимохідь.
Джадт не соромиться визнати, в яких питаннях помилявся, і це дає йому право критично відгукуватися про інтелектуалів, які так і не спромоглися переосмислити власні ідеологічні упередження. Наприклад, Джадт закидає Жану-Полю Сартру подвійну мораль і замовчування злочинів комунізму: «Він знайшов спосіб уникнути складного вибору — не припиняючи наполягати, що уникання складного вибору є випадком саме того лукавства, яке він так гучно визначив і засудив».
Розмовний, позаакадемічний формат дає історикам змогу пограти в «якбитологію» — з припущеннями про комуністичну чи нацистську Європу. Знайшлося місце і для роздумів про фах історика, його можливості, обмеження та відповідальність у сучасному світі, де історію часто інструменталізують із політичною метою.
Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі
«Роздуми про двадцяте століття» демонструють можливості історичного мислення — бачити особисту історію в дуже широкому контексті, уявляти своїх родичів як персонажів світової історії, і водночас мислити історичний наратив як конструкт авторства конкретних людей, на творення якого нерідко впливають суб’єктивні чинники родинної історії.
