Діагноз: Berlinale

На фото: французький режисер Клод Шаброль отримує спеціальну відзнаку «Камера Берлінале»

 

15 лютого показом фільму-прит­­чі майстра світового кіно Константіна Кос­­­­та-Гавраса «Рай – це Захід» завершив свою роботу 59-й Берлінський міжнародний кінофестиваль. З цієї імпрези понад півстоліття починаються відлік кожного кінороку, відлік успіхів і поразок, поява нових імен і мистецьких течій. Протягом двох останніх десятиліть Берлінський МКФ у трійці законодавців екранної моди, до якої належать Канни і Венеція, був найвідкритішим для українських стрічок. За цей час вітчизняні фільми взяли участь у всіх секціях фестивалю – від офіційної конкурсної програми до софістикованої «Панорами» й авангардного «Форуму».

 

 

Призи Берлінале – запорука міжнародного визнання. Навіть сама участь у його програмах вже є почесною й виводить авторів на високий рівень в ієрархії сучасного мистецтва. Цього року огляд відкрив світові ім’я нашого співвітчизника Мирослава Слабошпицького, чия короткометражна стрічка «Діагноз» увійшла до числа одинадцяти учасників офіційного короткометражного конкурсу. Режисера відразу після конкурсного показу запросили на кілька міжнародних фестивалів. Відтепер наступні роботи молодого автора цікавитимуть селекціонерів багатьох кінофорумів, він матиме хороші шанси на здобуття фінансової та виробничої підтримки в європейських країнах для своїх нових проектів. А його подальші здобутки розглядатимуться Берлінським МКФ дуже уважно, бо кожен серйозний фестиваль прагне послідовно відстежувати творчий поступ своїх учасників.

 

Вдруге поспіль цього року на міжнародному кіноринку Берлінале працювала Українська кінофундація. Її стенд, розташований на другому поверсі готелю «Маріотт», став для кінофахівців унікальним джерелом інформації про сучасний український кінопродукт і можливості налагодження контактів з вітчизняними студіями й продюсерами. Щод­­ня стенд відвідували 30–40 представників різних кінематографічних професій: продюсерів, жур­­на­­лістів, організаторів фестивалів, працівників дистриб’юторських ком­­паній і просто залюблених в українське кіно людей.

 

Усі запити щодо можливостей співпраці з Україною в галузі кіно ретельно реєструвалися. Їх буде систематизовано й передано відповідним установам і компаніям, а згодом на цій основі можуть бути започатковані нові міжнародні мистецькі проекти. У цьому й полягає одне з основних завдань Кінофундації. Іншим напрямом її діяльності була презентація на кіноринку нових вітчизняних стрічок: «Райських птахів» Романа Балаяна, «Мелодій для шарманки» Кіри Муратової, «Живих» Сергія Буковського, «При­­год бравого вояка Швейка» Роберта Кром­­бі, «Владики Андрея» Леся Янчука, «Одного разу я прокинусь» Марини Кондратьєвої.

 

Для продюсерського колективу студії «Ялта-фільм» стенд Кінофундації став другим офісом. Тут щодня велися переговори й укладалися угоди. Один із найуспішніших вітчизняних продюсерів Олег Кохан присвятив фестивальний тиждень напруженій роботі з партнерами із копродукції та пошуку гідних дистриб’юторів для своїх проектів. Адже комерційна доля національного кіно великою мірою залежить від рівня й авторитету компаній, що представляють його на світовому ринку. Це однаково стосується і нових стрічок, і класичної спадщини.

 

 

Вкрай дивним видається те, що колекцію фільмів Сергія Параджанова або «Богдана Хмельницького» Миколи Мащенка на ринку представляла посередня російська дистри­б’юторська компанія «Руссіко». З таким самим успіхом можна було залишити всі ці картини вкриватися пилом десь на полицях архівів. Якщо вже дбати про прибутки з продажу та міжнародний престиж створених державним коштом віт­чизняних стрічок, то їх мають просувати на ринку або потужні дистриб’ютори класу німецьких «Баварії» та «Бети» чи французько­­го «Пате», або наші дистри­б’ютори, по-справжньому зацікавлені в успіху справи й ладні докласти необхідних для отримання вагомого результату зусиль.

 

Та чи є такі сьогодні – ось у чому питання. Наші комерсанти від кіно воліють здебільшого зароб­ляти гроші тут і зараз, не дбаючи про майбутнє, про розвиток виробництва й репутацію свого бізнесу. Радше працюватимуть із голлівудським мотлохом, ніж завдадуть собі клопоту з просуванням на ринок продукції національного кінематографа.

 

 

Кон’юнктура на міжнародному кіноринку та у фестивальному просторі постійно змінюється. Але навіть українська кіноіндустрія з її п’ятьма – сімома повнометражними стрічками на рік має цілком реальні шанси на успіх. Раніше всі захоплювалися азійським кіно, згодом у лідери вийшла Румунія, а нинішній Берлінале зафіксував зростання інтересу до латиноамериканської кінематографії, що стрімко завойовує позиції й у Каннах.

 

Очолюване Коста-Гаврасом міжнародне журі вшанувало головною нагородою фестивалю, «Золотим ведмедем» за найкращий фільм конкурсу, соціальну драму перуанки Клаудії Льоси «Згіркле молоко». А «Срібного ведмедя» поділили між німецькою стрічкою Марен Аде «Всі інші» й режисерським дебютом аргентинця Адріана Біньєса «Велетень».

 

Біньєс тонко й іронічно вибудовує романтичну комедію про здорованя зі щирим серцем, чиє жит­­тя, здається, раз і назавжди поділене між диваном у його вітальні та кімнатою служби охорони супермаркету, де він приречений сприймати життя крізь монітори спостереження. Він призвичаївся до одноманітної схеми свого напіввіртуального буття, де кожен день повторює решту, доки серед нескінченних рядів консервів і напоїв не з’являється новий персонаж – молоденька прибиральниця. Пробудження почуттів змушує велетня прокинутися від своєрідного сну й почати нарешті жити реальним життям. Крок, на який у сучасному світі вже мало хто здатен.

 

«Велетень» поділив іще одну важливу нагороду Берлінале – приз Альфреда Бауера – з Анджеєм Вайдою: класик європейського кіно презентував у конкурсі екзистенційну драму «Татарське зілля». 

Ще один дебют – «Вісник» Орена Мовермана – прихилив до себе фестивального глядача, пресу і, головне, журі, яке відзначило стрічку «Срібним ведмедем» за найкращий сценарій. Це емоційно потужна замальовка з життя вісників смерті американських збройних сил, тобто військовослужбовців, робота яких полягає в оповіщенні родин загиблих під час воєнних операцій про їхню втрату. Одна річ – ризикувати власним життям у сутичках з ворогом, зовсім інша – мати справу з людським горем, відчаєм, ненавистю чи навіть презирством, виконуючи такий особливий обов’язок. Акторський дует у складі досвідченого Вуді Харрелсона й дебютанта великого екрана Стіва Антонуччі впевнено й жорстко відтворює стан душі двох «месенджерів», які балансують на межі відрази до своєї місії та майже мистецького ставлення до неї.

 

 

Слабкий і водночас сильний бік Берлінале – його традиційна політкоректність: вона завжди позначається на розподілі призів і смислових акцентів програми фестивалю. З одного боку, це призводить до
домінування соціально-політичної скла­­дової над художньою, з іншого – дає змогу подати точний аналіз найболючіших проблем сьогодення.

 

Цілком логічним фіналом фестивалю став показ останньої роботи політично ангажованого 65-річного французького режисера грецького походження Коста-Гав­­раса «Рай – це Захід». Картина присвячена долі іммігрантів у Європі. «На мою думку, в Європі ми сприймаємо іммігрантів як ворогів, – зазначає режисер. – Ми боїмося бути завойованими, страхаємося інших релігій, інших кольорів. Та нам відомо, що віддавна тут відбувалася величезна міграція народів. Більша частина населення європейських країн утворена з іммігрантів різних хвиль. Я прагнув подати мого героя саме в такій перспективі. Понад усе я прагнув показати його шляхетність».

 

Напрочуд чесна позиція, особливо як на добу світової економічної кризи, коли в Росії, наприклад, формуються добровільні угруповання для «приструнчення» заробітчан – добровольці мають при цьому повне бойове спорядження, а їхні тренування нагадують антитерористичну підготовку. В різних ситуаціях, у які потрапляє герой фільму – іммігрант Еліас (Ріккардо Скамарчо), Коста-Гаврас програє різні типи ставлення європейців до чужоземців. Одні допомагають їм, інші переслідують і забирають ос­­тан­­нє. Хтось із острахом кине дружині: «А раптом ми допомагаємо терористу, адже в нього немає документів і ми не знаємо, хто він такий». І у відповідь почує: «У те­­рористів є і гроші, і документи, і квартири. Хлопець просто хоче заробити на життя».

 

Вельми доброчесно з боку французького автора перейнятися поневіряннями іммігрантів, серед яких є і мільйони наших співвітчизників. Та хотілося б нарешті дочекатися фільмів українських режисерів про наших заробітчан за кордоном. Тим більше що багато хто, передусім освічена молодь, робить вдалу ка­р’єру не на батьківщині. Звісно, хтось і потерпає на чужині від незнання мови й браку фахової підготовки. Тут сюжетів і яскравих характерів – сила-силенна. Проте досі маємо лише кілька західних стрічок про українок, змушених заробляти власним тілом. Один із цих фільмів, показаний 2008 року на Берлінале і номінований нинішнього року на «Оскар» у категорії «Найкращий неангломовний фільм», – «Помста» австрійського режисера Гьотца Шпі­льмана з німецькою актрисою українського походження Іриною По­тапенко в головній ролі.