Ні для кого не секрет, що кінець минулого року й початок поточного минали під знаком перечитування класики. Чи не найгучнішими кінопремʼєрами, що це перечитування спровокували й водночас сприйнялися як форми такого перечитування, стали «Буремний перевал» (реж. Еміралд Феннел) та «Гамнет» (реж. Хлоя Чжао). Перша стрічка виявилась дуже суперечливою й обговорюваною спробою досить-таки довільної інтерпретації роману Емілі Бронте. Натомість «Гамнет» — екранізація однойменного роману Меґґі ОʼФарелл — здебільшого викликав одностайний захват. Це враження тільки підкріпив «Оскар»: кілька номінацій та виграш Джессі Баклі у категорії «Найкраща жіноча роль».
Напередодні глобального релізу «Гамнета» на The New York Times вийшла колонка, яка зацікавила мене радше назвою, ніж змістом — «Кожне покоління отримує Шекспіра, на якого заслуговує». І, певно, це справедливо не тільки щодо Шекспіра, а й щодо класики загалом. Ітерації «Буремного перевалу» аналізувати не так цікаво. Жодна попередня кіноверсія, по-перше, не мала такої маркетингової підтримки, а значить — популярності, а, по-друге, не мала на меті підсумувати мікротренди, що визначали б масову культуру 2020-х. У цьому сенсі роботу Феннел, мабуть, доречніше порівнювати з «Безголовими» (реж. Емі Гекерлінг, 1995) як інтерпретацією «Емми» Джейн Остін, але це вже зовсім інша історія. Натомість із «Гамнетом» виходить цікавіше.
Річ у тім, що 28 років, тобто якраз покоління, тому не менш активно обговорювали біографічну стрічку про Шекспіра під назвою «Закоханий Шекспір» (реж. Джон Медден, 1998). Вона гідна порівняння з «Гамнетом» передовсім за калібром. Теж купа номінацій на «Оскар», теж перемога за найкращу жіночу роль (Ґвінет Пелтроу), хоч і значно більша кількість перемог сукупно. А також асоціація продакшену з одіозним Вайнштайном — і, відповідно, скандали, яких в анамнезі «Гамнета», здається не виявили, якщо не рахувати порушення теми так званого grief-porn. Хай там як, говорити про ці дві стрічки у звʼязці неймовірно цікаво через їхню схожість, але й кардинальну відмінність. І що більше про це міркуєш, то твердіше переконуєшся: жоден із фільмів насправді не про Шекспіра, а про нас і про образ драматурга, що його надиктовує дух часу.
«Закоханий Шекспір» розгортає перед глядачем історію геніального харизматичного автора пʼєс, який, однак, не певен своїх сил і не здатен розквитатися з боргами, не закінчивши новий твір. А це, своєю чергою, неможливо без джерела натхнення, себто музи, кохання, що його одружений Шекспір уже давно не відчуває, — так і каже. Кохання знаходиться в особі Віоли, заможної дворянки, яка шаленіє від театру і, звісно, від Шекспіра. Сам «Віл», нарешті закохуючись, починає активно працювати над пʼєсою, якій належить стати «Ромео й Джульєттою». Водночас і його власне життя розгортається ніби знайома нам пʼєса. Заборонене кохання, змови й фінал, що не дозволяє закоханим бути разом: він одружений, а вона мусить вирушати далеко за океан із чоловіком, за якого вийшла з дочірнього обовʼязку. Тож єдине, що залишається йому — обіцяти, мовляв, його геній назавжди увіковічить її та його любов до неї. Про роботу над увіковіченням свідчать фінальні кадри, що означують який-не-який щасливий фінал: не в любові, ні, але у творчій наснаженості, ясності власного шляху. Пристрасне, але приречене кохання постає у яскравих, навіть дещо гламурних, хоч і не надто анахронічних декораціях, приправлене гумором, поезією, насиченою подієвістю. Фільм — безумовно, дитя 90-х, часу, коли кінематографу чи не найкраще в історії вдавалися легкі, але вкрай ідеалістичні, красиві й памʼятні історії кохання, коли деконструкція класики означала спробу зробити її зрозумілою, доступною й цікавою, а сама класика якраз активно завойовувала простори масової культури. А що могло бути ближчим до маскульту, ніж «Ромео і Джульєтта» — пʼєса, що саме отримала абсолютно симптоматичну екранізацію База Лурмана з юним Леонардо Ді Капріо в головній ролі? Відтак, «Закоханий Шекспір» — спроба обійти й без того чи не найпопулярнішу історію з іншого, біографічного боку та відповісти на питання, як мав кохати автор найвеличнішої історії про любов.
У цьому сенсі «Гамнет» — абсолютна протилежність «Закоханому Шекспірові». Стрічка знайомить глядача з драматургом, навіть спочатку не називаючи його імені. Ім’я не так уже й важить: він просто чоловік, що хоче більшого, прагне знайти вихід для своїх творчих намагань, які, бачимо, не завжди вдалі. Відтак, герой полишає дружину й дітей та вирушає у Лондон розбудовувати свою карʼєру. У центрі уваги — майже завжди саме дружина й діти, сімейні труднощі й, зрештою, втрата завглибшки з прірву. Вільям вчасно не розділяє горе з дружиною, адже він далеко і живе мрією, поки вона платить щоденну ціну за цю можливість. Отже, «Гамнет» — про величезний тягар, який накладає на звичайне життя геній, про жертви, що обумовлюють геніальність, про те, що в підґрунті геніального мистецького твору може лежати не світле натхнення, а глибинне горе й пошук шляху до спокути. Не дивно, зрештою, що в центрі уваги стрічки — написання Шекспіром «Гамлета», чи не найпопулярнішої пʼєси останнього десятиліття. А це, своєю чергою, зовсім не дивує з огляду на те, що комунікує з нами «Гамлет»: самотність, важкі моральні вибори й внутрішні конфлікти, горювання, потворний бік влади тощо. Загрожене знеціненням приватності й браком простору для проживання приватних досвідів, суспільство як таке, як і його погляд на Шекспіра, ніби стає більш інтроспективним, менш екстравертним, але й більш маніпулятивним щодо емоцій глядача. Талант же більше не здається запорукою абсолютної влади: влада, як виявляється, — це страшно, тож користуватися нею варто зважено. Важить, звісно, і значно відвертіша феміністична перспектива ОʼФарелл і Чжао: після «Гамнета», передивляючись «Закоханого Шекспіра», читач уже просто не здатен спокійно проминути знецінення дружини й віддано та беззастережно пірнути в історію кохання Віла й Віоли.
Обидва фільми завершуються у схожий спосіб — вивершення генію драматурга у власній постановці, захват публіки, катарсис. А проте цією владою кожен із Шекспірів користається по-своєму. Як саме — варто дивитися та дозволити кіно ставити свій діагноз. Зрештою, для цього ми й перечитуємо класику.
