Дезорієнтовані Кремлем

Історія
30 Квітня 2010, 00:00

Переглядаючи газети кін­­ця 1930-х – початку 1940-х, можна зробити висновок, що кияни напередодні війни з Німеччиною жили напруженим духовно-політичним життям. Вони регулярно збиралися на численні мітинги, на яких одностайно підтримували рішення партії та уряду, брали участь у політичних кампаніях, відзначали різноманітні, здебільшого воєнізовані свята. Приміром, 6 серпня 1940 року вперше (і востаннє) в СРСР було відсвятковано день Хасану – перемоги Червоної армії у військовому конфлікті з Японією на Далекому Сході.

Але за передовицями газет ховалися глибока суспільна апатія та глухе незадоволення сталінською владою. Вкрай низький рівень життя, драконівські закони щодо трудової дисципліни, коли за спізнення на роботу чи прогул можна було сісти за ґрати, перманентне стягнення з трудящих коштів на державні оборонні позики – все це не викликало ніякого захоплення в основної маси людей. Назагал Київ був робітничим містом, у якому з 847 тис. населення 240 тис. були робітники й інженери. Водночас майже половину городян становили вчорашні селяни, які втекли зі своїх сіл, рятуючись від сталінської колективізації та голоду. Рівень політичної свідомості серед цієї верстви населення був доволі низький, а ступінь лояльності до комуністичної влади радше позірний.

У Радянському Союзі зовнішня політика та міжнародні відносини ніколи не перебували на периферії суспільного життя. Навіть у свідомості пересічних людей вони відігравали поважну роль і перманентно опинялися в центрі повсякденних інтересів. Це обумовлювалося передусім тим, що від стану розвитку міжнародних відносин (а протягом 1930-х напруження у світі не­ухильно зростало) залежали не лише значущі для життя людини питання війни і миру, а й рівень життя. Останній із кінця 1930-х почав стрімко падати, насамперед через вступ СРСР у Другу світову війну.

Закляті друзі

Зеленим світлом, що відкрило шлях до війни в Європі, став пакт Молотова – Ріббентропа, який СРСР і Німеччина підписали в Москві 23 серпня 1939 року. В радянській історії, мабуть, знайдеться небагато подій, які внесли б таку плутанину в суспільну свідомість. «Оце новина – так новина, – дивувалися в Києві. – Думали, що на днях розпочнеться війна з Німеччиною, а тут вийшло зовсім навпаки!» В штабі Київського особливого військового округу (КОВО) військовослужбовці та члени їхніх родин, дивлячись на газетні повідомлення й світлини з приводу приїзду німецького міністра закордонних справ Ріббентропа до Москви, відмовлялися вірити власним очам: «Як заклятий ворог може стати найщирішим другом?»; «Тяжко бачити поруч зі Сталіним пана Ріббентропа та єзуїтську морду доктора Гауса», – дивувалися вони.

Ця подія буквально перевернула все догори дриґом: ворог став другом і союзником, політику миру, яку досі обстоювала радянська пропаганда, невдовзі змінили агресивні військові дії проти сусідніх країн, навіть «свята святих більшовизму» – комуністична ідеологія – після укладання пакту з Гітлером, здавалося, опинилася під загрозою. «Уклали договір із фашистською країною – значить СРСР підтримує фашизм», «чому в СРСР забули про нацистські концтабори та комуністичних в’язнів у них», – так запитували й висловлювалися щодо пакту радянські люди.

Заступник наркома внутрішніх справ УРСР Амаяк Кобулов відзначав у своєму донесенні про реакцію населення на укладання пакту: в Києві сприйняли цей крок радянського уряду «як найсерйознішу політичну подію, яка виключила можливість війни з Німеччиною». «Добре, що укла­­ли цей договір, – казав один шкільний учитель із Києва, – тепер не буде такої напруги». Майже пророчою ви­явилася думка, висловлена поетом Максимом Рильським про те, що пакт «надасть можливість принаймні на два роки відкласти війну з німцями».

Давні прихильники української незалежності вірили, що ця «дружба» не буде тривалою й попри все сподівалися на певну перспективу визволення України. «Німеччина рано чи пізно воюватиме з СРСР і воюватиме за Україну, за її самостійне існування», – зазначала дружина колишнього міністра з Директорії Симона Петлюри, завідувачка однієї з київських бібліотек (за оцінкою органів, «провідна українська націоналістка») Беляшевська.

Надії на те, що радянсько-німецький договір сприятиме зміцненню миру в Європі, луснули як мильні бульбашки, коли 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Хоч офіційна радянська пропаганда й далі стверджувала, що «пакт став важливою подією у справі зміцнення миру», чимало радянських людей не поділяли такої опінії. «Договір із Німеччиною веде до війни. Укладання договору розв’язало руки Гітлеру для агресивних дій проти країн Західної Європи»; «Радянський Союз надав можливість розпочати другу імперіалістичну війну»; «якби не уклали з Німеччиною договору, то вона побоялася б напасти на Польщу. Війна почалася з благословення Радянського Союзу» – такі характерні критичні думки були доволі поширені серед населення та вій­сько­вослужбовців.

Відбілювання агресії

Виступ 17 вересня 1939 року СРСР проти Польщі було спри­йнято вихованими в комуністичному дусі громадянами як «крок, спрямований на початок світової революції та активної боротьби з фашизмом». Молодь великих міст подавала колективні заяви з проханням зарахувати до лав Робітничо-селян­ської Червоної армії (РСЧА). У Київському державному університеті доповідь В’ячеслава Молотова про вступ РСЧА до Польщі студенти зустріли вигуками «Ура!»; «Ми безумовно не можемо припустити, щоб Польща панувала на території, де фактично перебуває українське й білоруське населення, – висловився з приводу виступу Молотова від 17 вересня 1939 року український письменник Микола Шпак. – Німці не мають претендувати на українські землі. Якщо вони надумають посперечатися, то в нас є чим виступити, і воювати ми будемо на польській території».

Водночас ця агресія посіяла сумніви в «миролюбності» радянської зовнішньої політики. Разюча невідповідність між гаслами, які виголошували в СРСР, та реальними діями підривали віру в політику Радянського Союзу й сприяли корозії довіри до самої сталінської влади. «Сталін казав, що не будемо брати жодного вершка чужої землі, а самі зайняли польську територію»; «Радянський Союз став по суті агресором, позаяк він хоче захопити частину Польщі, скориставшись моментом, коли вона ослабла у війні з Німеччиною»; «про нас кажуть на Заході, що ми «червоні фашисти», – такими були висловлювання.

Варто зазначити, що між українцями й росіянами були певні відмінності у сприйнятті вищезазначених подій. Росіяни приєднання до СРСР західно­українських земель здебільшого розглядали як повернення до старих російських кордонів – «повернення законних російських земель – Галичини й Білорусі», називаючи це «зворотним ходом Росії на Захід». Щодо української інтелігенції, то вона здебільшого не приховувала свого задоволення від входження Західної України до складу УРСР. Понад те, дехто навіть згоден був багато чого пробачити за це радянській владі. Характерні думки з цього приводу висловив художник Антон Середа: «Скільки сторіч боролися найкращі люди за об’єднання українського народу, скільки крові пролито за це, й лише тепер, так неочікувано для всіх нас і так безболісно все це сталося. Такої мудрої політики не очікував… За своїм впливом на уми подія ця вчинить повний переворот у поглядах української націоналістичної інтелігенції та зблизить її з радянською владою».

Водночас у середовищі української еліти спостерігалося цілком негативне ставлення до «червоного імперіалізму» в усіх його проявах. Приміром, перекладач видавництва «Мистецтво» Світозар Драгоманов (син видатного українського мислителя) назвав приєднання Західної України «четвертим поділом Польщі» і зазначив, що його було здійснено за обопільної домовленості з Німеччиною. Засуджував напад СРСР на Польщу як «антигуманний та несправедливий» акт і поет Максим Рильський, а письменник Аркадій Любченко прямо назвав його «розбійним».

Упродовж 1939–1941 років радянська пропаганда докладала чимало зусиль, намагаючись (майже за Орвелом) довести людям, що «війна – це мир». При цьому кожна чергова військова кампанія Червоної армії розглядалася в контексті «подальшого розвитку сталінської політики миру». Після Польщі жертвою сталінської «мирної політики» стала Фінляндія, потім Прибалтійські республіки і Румунія.

Із подальшим розширенням кордонів СРСР територіальні апетити почали зростати навіть у пересічних радянських громадян. Серед робітників і службовців Києва лунали думки про те, що треба, як це було у випадку з Румунією, «висунути ультиматум Туреччині й повернути наші території, відібрані від царської Росії», а також «прибрати до своїх рук ключ від Чорного моря – протоку Дарданелли».

Загалом же погляди населення щодо шокових подій 1939–1940 років визначалися надзвичайно широким спектром – від уславлення мудрої політики Сталіна до суцільного її заперечення, адже «союз із Гітлером – це ганебний союз: Гітлер – злодій, і з ним не можна миритися».

Ідеологічні «побратими»

Слід зазначити, що не лише у військово-стратегічному, а й у мо­рально-психологічному плані союз Сталіна з Гітлером ви­явився одним із найбільш деструктивних кроків радянської зовнішньої політики. Після тривалих років засудження фашизму і творення з нього найбільшого ворога різка зміна курсу не могла обійтися без втрат. Варто також звернути увагу на те, що зближення з націонал-соціалістичною Німеч­­чиною кардинально вплинуло на радянську пропаганду, яка різко перелаштувалася з критики фашизму на критику західних «буржуазних демократій». Агітація і пропаганда проти Німеччини практично припинилися в армії. Зокрема, під час виконання стрілецької вправи заборонили вигукувати слова «стрільба по фашисту».

Крім публікацій, у яких давалися схвальні оцінки діям вермахту та німецької політики, радянські газети почали друкувати промови нацистських вождів, які широко обговорювали й вивчали на політзаняттях. Тож, почавши знайомитися з націонал-соціалізмом, як-то кажуть, за першоджерелами, радянські люди були вкрай здивовані, з’ясувавши, що дві, як донедавна вважалося, ворожі й несумісні доктрини – сталінський більшовизм і гітлерівський націонал-соціалізм – дуже схожі між собою!

«Якби по радіо не передавали, що це промова Гітлера, – дивувався один військовий, – то можна було б стверджувати, що це говорить комуніст. Ой, добра промова. Як у справжнього комуніста. Судячи з останнього виступу, Гітлеру можна дати партквиток». «Між промовою Гітлера і виступом товариша Молотова, – казав інший, – немає ніякої різниці», й, зачитавши як приклад промову Гітлера, додав, що «Німеччина зараз демократизується і робить поступки робітничому класу». Цитували слова Герін­га, який заявив, що «більшовики будують комунізм, а ми –  націонал-соціалізм, це майже одне й теж саме». З огляду на це було зовсім не дивним, що люди висловлювали сподівання під час якогось свята побачити невдовзі на власні очі Гітлера в Москві на Червоній площі.

Один український інтелігент навіть зробив з цього висновок, що влада навмисно останнім часом проводила в пресі агітацію проти фашистів, зображуючи їх як варварів, щоб посіяти в народі недоброзичливе ставлення до фашизму, який багатьма рисами дуже схожий на режим у СРСР. Раптово Гітлер став доволі популярною персоною в Радянському Союзі. Про нього багато говорили в чергах і на кухнях пересічні люди. «Гітлер – фашист, проте велика людина, у якої слова відповідають справам»; «Гітлер – тямущий мужик, він швиденько уклав договір з СРСР і почав бити Польщу, в Гітлера вправний маневр, його не обдуриш». Різні верстви населення симпатизували постаті нацистського фюрера по-різному. Одних приваблювала його агресивна й рішуча політика, спрямована на творення великої держави, інших – популізм, антисемітизм, антикомунізм тощо. Захоплення викликали успішні кампанії німецької армії в Європі, за що фюрера порівнювали з Наполеоном. «Гітлер увійде в історію як фігура значно більша за масштабом, ніж Наполеон», – сказав один військовий командир.

У цілому пронімецькі симпатії в радянському суспільстві живилися незадоволенням із боку значної частини населення сталінським режимом, умови життя при якому й далі стрімко падали. З цього приводу поширювався жарт: «Скільки автомобілів має німецький робітник? і скільки радянський Відповідь: у німецького лише одне авто – «Фольксваген», а в радянського аж два – швидка допомога й «воронок» НКВС».

Ще одним не приємним владі феноменом часу стала ­поява зображень нацистських свастик у місті. Грубо вирізані на дерев’яних лавках, намальовані на стінах будинків чи на портретах вождів, свастики з огляду на відверту нелегітимність цього символу можна було трактувати і як «підривний акт», і як звинувачення радянських вождів у зраді. Де­з­орієнтація в питаннях щодо ворогів і союзників, кричуща не­відповідність радянської ­про­­паганди з реаліями пов­сякденного життя підривали віру в неї. Веремія у свідомості населення призвела до того, що коли 22 червня 1941 року Німеччина напала на СРСР, дехто з киян зробив припущення, що цю «війну розпочали не вони (німці. – Ред.), а ми».

У статті використано цитати з ­радянської преси
кінця 1930-х – початку 1940-х років
та зі слідчих справ НКВС

 

З ВІРОЮ В ПРАВДУ. Перепис 1939 року. «Невигідна» національність могла наразити на арешт НКВС


ПРИЗОВНИКИ 1940 року. Підготовка до наступальної війни спричинила безглузду смерть багатьох солдат у 1941-му

 

СВІДЧЕННЯ ЕПОХИ. Незавершений тунель на Жуковому острові в Києві, що будувався у 1940 році для швидкого перекидання військової техніки на захід

 

ЗА «ПЕРЕМОГУ СВІТОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ». Навчання 1-го Київського артилерійського училища в 1939 році