Сміх подовжує життя. Це найпростіший і найприємніший спосіб наведення контакту. Сміхом можна впливати, сміх може стати ідеальною зброєю, бо подібний до радіації і легко проникає навіть крізь Карний кодекс. Не говорячи вже про здоровий глузд. Бо це природно – сміятися, перш ніж обмізковувати зміст жарту. Окрім тих випадків, коли сміх філософський, інакше кажучи, сократівський, що живиться не дотепами гумориста, а глибинними парадоксами буття.
Але зазвичай гумор вкорінений в іншій субстанції, ім’я якій – соціальна адекватність. Він засвідчує, візує її, цементуючи соціум певними цінностями. Суспільний успіх пов’язаний з дотепністю: чи то йдеться про авторитет викладача серед школярів, чи політика – серед виборців. Сміх стає соціальним жестом: з яких (або чиїх) жартів смієшся, такий лад визнаєш. Або з часом звикнеш визнавати. Бо варте поваги не варте висміювання.
Перелік того, що можна брати на кпини, а що ні, пропонувався донедавна як готовий продукт, причому списком. Зараз отакого визначеного переліку нема. І «завинили» в цьому не лише новітні інформаційні технології, а й унікальна політична кон’юнктура в Україні
Було, та загуло
Знецінення впливу гумористів гостро відчуваєш по контрасту з радянським минулим. Амбіції ідеологічного сектору сягали виховання нового типу спільноти – і людини. Об’єктом висміювання ставали такі призабуті нині пороки, як «несунство» – звичка тягти з роботи додому суспільне майно, «літунство» – легковажність у зміні місця роботи чи «речизм» – як прикмета суспільства споживання. Низькопоклонству перед Заходом віддавали належне критикою, зокрема по суботах увазі потенційних жертв «сіоністської пропаганди» пропонувалися фейлетони на відповідну тему. Зовнішній вектор радянської сатири не випускав з уваги США – тут першість була за жанром карикатури, з його заяложеними гегами і збідненим образним рядом. А обабіч скромно існувала не так гостро позиціонована, але прекрасна школа філософської карикатури.
Об’єкти нападок були одні на всіх, і тому обличчя радянського гумору впізнаване, навіть у зовні анонімних анекдотах. Але гумор «про тещу» десь на периферії існував і тоді. Затребуваний суспільством більше ніж антизахідні фейлетони, він, як етнографічний чинник, розвивався на ґрунті національних культур. Так само як і епічна тема зіткнення прогресу і традиції. У цих «екологічних нішах» український гумор мав власне обличчя, тут Павло Глазовий і Євген Дудар були неперевершеними. Плюралізм перебудови зруйнував загату пропагандистської сатири – надійшов час сатири авторської, що досі вправлялася в езоповій мові. Повні зали збирали Жванецький і Шифрін, Задорнов і Петросян. Замість «низькопоклонства» і «речизму» критика взяла за мішень «совок» в усіх проявах – з його сірістю, комплексами, недорікуватістю і лицемірством. Гумористи, власне, стали герольдами перебудови.
А український гумор нарешті отримав шанс вийти з сфери фольклорної і набути сучасного звучання. Та чи набув? Що прийшло на зміну кумедним діалогам «кумів» на побутові теми? Не те щоб нічого – згадаймо «Не журись!». Але наші гумористи не збирали таких залів, як їхні російськомовні колеги.
Якось-то воно буде
Розвиток гумористичного жанру пішов у бік демократизації: спочатку трансльований ЗМІ, потім він окупував зали, зрештою, вийшов в інтерактивний режим. Інтернет став найкращим джерелом гумору, надавши можливість кожному жартувати на необмежену публіку у найдинамічнішому режимі.
Цей інтерактивний режим набув унікальних форм real life на Майдані наприкінці революційного 2004-го. Уявіть, саме в ці дні скінчилося життя Павла Глазового, а з ним – і його епохи гумору. Сатирик як дієвий складник суспільної ідеології віддійшов у минуле.
Проте дієвість сміху в політичній боротьбі було доведено несподіваним чином – він став способом дії, а не анекдотом. Гуморист як такий розписався тоді у неефективності заготовлених гегів – їх переплюнула жива гумористична творчість мас. Вона задавала параметри атмосфери і цінностей революції.
Фраза про кота Леопольда увійшла в історію, проте загалом прибічникам Януковича було не до сміху. Смішливість – демонстрація впевненості й ініціативи. «Біло-блакитні» цю ініціативу проґавили; щоправда, за певний час її втратили і прибічники «помаранчевого» табору. І тепер гумор набуває ознак цинізму – тобто дезорієнтації. Жодна політична сила не є «недоторканою» – непристойним вже вважається оминути жартом якусь із них. І її цінності, відповідно. Отже, можемо проголосити новий рівень свободи, досягнутий в Україні – свободу від цілеспрямованого висміювання.
Нам чужого не потрібно
Якби не цей ідеологічний вакуум, важко собі й уявити, яка прірва змістів могла б увірватися до нас разом з російськими комедійними шоу! Їх же охоче купують вітчизняні канали, і саме це, а не їхня вартісність, примушує Тиждень не оминути ці шоу увагою.
З усіх змістів тут найвиразніші – геополітичні: дещиця антиамериканізму і зверхність щодо «хохляндських» аборигенів. Нестачу змістів доводиться заміщати гротеском і клоунадою, а ще ностальгічними посиланнями. Проте клоунаду не можна вважати прямим правонаступником артистизму, притаманного сатирикам СРСР, таким як Аркадій Райкін чи славнозвісна пара «Вероніка Маврікієвна – Авдотья Нікітічна» (Владімір Тонков та Боріс Владіміров). Згадайте діалоги цих двох «бабусь», одна з яких транслювала міщансько-інтелігентські репліки, а інша являла маску тверезу і простецьку, так би мовити, «від коренів», при чому замріяна «інтелігентка» Маврікієвна завжди опинялася у програшному становищі – ну, як типовий інтелігент застою. «Новиє русскіє бабкі», безумовно, саме цей дует мають за прототип, але з відповідністю реаліям у них значно гірше. З клоунадою – краще: гротескно перевдягаються, при падінні ногами вкриваються. Ніби розважають дітей у цирку – проте батьки повинні подбати, аби оборонити дітей від їхніх масних жартів, до речі, у «дитячий час», у прайм-тайм.
Шкідництво російського гумору вбачають іноді в перетягуванні артистів, як-от «Кроликів», до Москви. Але більше шкідництво, очевидно – у їхньому низькому, дебілізувальному рівні, що ображає добрий смак. Той, хто потребує реальних змістів, буде шукати змістовнішого гумору. А це – або гумор філософський, або той, що вкорінений у певну реальність і інтерпретує, тлумачить її. А реальність в Росії справді інакша, ніж у нас. Залишається запозичувати формат – як це сталося з «Пупснею», аналогом «Кукол». Лише б її смислами власними наситити!
Кажуть, рекламу варто або зовсім не дивитися, або дивитися надзвичайно пильно. В Україні з гумористичних передач не доводиться сміятися – або, як уже сміятися, то хіба з наївності чи безсилля їх кріейторів. І такий варіант сміху матиме усі прикмети сміху сократівського. Поганий гумор, як і злостива жінка – чудовий привід стати філософом.