Це передусім продиктовано специфікою нашого медіа-простору – кишенькові ЗМІ, боячись критикувати владу, вдаються до самоцензури і воліють не публікувати критичних ілюстрацій. У США теж спостерігається тенденція відмови від карикатури, щоправда, вона зумовлена суто ринковими причинами: чимало друкованих видань переходять в онлайн. Двічі лауреат Пулітцерівської премії Девід Горсі розповів Тижневі, як розвивається в цифрову добу карикатуристика у США.
У. Т.: Ваш розділ на сайті LATimes.com є одним із найпопулярніших. А чи популярна зараз узагалі карикатура в США? У радянські часи це був дуже поширений жанр в українських газетах, але тепер їх там з’являється дедалі менше.
– Можливо, у США не так усе погано, але ситуація схожа. На мою думку, карикатури популярні серед читачів, але не поміж редакторів. Я вважаю, це неправильно. Частково така ситуація спричинена тим, що стало менше газет. Деякі з них закрилися, інші скорочують штат. Інтернет забрав стільки реклами в друкованих видань! Колись у газетах працювало по одному-три карикатуристи, але це в минулому. Я належу до Асоціації американських редакційних карикатуристів, і кількість її членів за останні роки значно зменшилася. Спочатку вони засмутилися, але це змусило їх шукати нові, креативні рішення. Наприклад, Марк Фіоре із Сан-Франциско створює анімовані політичні карикатури. Раніше все було надто легко: малюєш у традиційному стилі одну карикатуру на день для редакційної сторінки, йдеш додому й отримуєш гонорар. Тепер треба більше. Деякі карикатуристи виходять з офісу чи дому і роблять графічні репортажі. Наприклад, мій товариш із Портленда створив серіал про безпритульних. То фактично репортаж у малюнках. Я ж до кожної карикатури пишу колонку. Мені подобається писати, але це також додає вартості. Що добре в цифровому світі – ви чітко знаєте, скільки людей подивилося карикатуру. Мої роботи є одним із найпопулярніших розділів сайта Los Angeles Times, зокрема, тому, що це карикатури! Люди їх люблять!
У. Т.: А що ви робите спершу: пишете текст чи малюєте карикатуру?
– По-різному. Залежить від того, що першим надихає. Що цікаво, тепер, коли в мене є текст, мені не потрібно багато пояснювати в карикатурі. Адже іноді вона містить забагато інформації. Тож тепер вона легша і зрозуміліша. Якщо люди заплутаються, вони завжди можуть прочитати колонку.
У. Т.: У цьогорічній президентській кампанії в США ви підтримуєте Барака Обаму і не приховуєте своїх політичних симпатій. Чи може так робити політичний карикатурист?
– Є карикатуристи, які намагаються бути збалансованими, нейтральними, але це більше не типово, особливо в США. Що таке карикатура? Це вираження мого світогляду, моєї думки. Якщо спробую підтримати іншу сторону, цьому все одно не повірять, тож у тому немає сенсу.
Я завжди намагався не підтримувати ту чи іншу партію. Якщо в якійсь із них є корупція чи інша проблема, то моє завдання – викрити це. Але в поточній політичній ситуації я настільки переконаний, що одна партія має кращу відповідь, ніж інша, що схиляюся підтримати саме її. Але не є її членом. Просто мій аналіз свідчить, що цей шлях кращий за інший.
У. Т.: Атакуючи певні явища або особистості, чи повинен карикатурист мати табу? Чи є вони у вас?
– У мене небагато табу. Не думаю, що намалював би Магомета! Якщо є делікатне питання – релігія, раса, етнічність, намагаюся чітко вказати, що маю на увазі особистість (а не групу. – Ред.). Це дуже важко зробити в карикатурах, оскільки всі вони символічні, вони є перебільшенням. Тому намагаюся бути настільки специфічним, наскільки це можливо. Але в інтернеті в мене більше свободи, і я можу тут робити обурливіші речі. Традиційно американські газети були сімейними, адже їхній зміст доступний дітям. Іноді це обмежувало карикатуриста. Інтернет дає більшу свободу.
У. Т.: Ситуація зі свободою преси в Україні дуже сумна. Що вимогли б порекомендувати нашим журналістам?
– Усі українці, а особливо люди в уряді, які вважають, що придушення медіа – це розумна ідея, мають поглянути на найуспішніші суспільства у світі: США, Британію, Францію, Австралію, Японію. Усі вони мають вільні ЗМІ. І хоча це дратує уряди й робить їхню роботу складнішою, вільніші суспільства успішніші. Що більше ідей циркулює в країні, то більше добрих речей станеться. Політики в Сполучених Штатах завжди незадоволені медіа. Але все ж навіть вони чітко усвідомлюють, що це працює.
В Україні ж кілька впливових осіб можуть вважати, що контрольовані медіа – це добре, але суспільство загалом іншої думки. Тому може статися щось на кшталт тихої революції людей, які вимагатимуть свободи слова та свободи преси, необмеженої дискусії щодо всіх суспільних проблем.