Процес отримання реальних повноважень місцевими органами самоврядування розпочався по всій країні, і на Донеччині також. На території регіону вже функціонує три громади, вибори в яких відбулися торік: Лиманська, Черкаська і Жовтнева, ще три перебувають у стадії створення, перегони призначені на середину грудня. Планується, що за рік буде створено 38 громад, які дістануть нові права та обов’язки. Але, майже як і все нині на Донбасі, реформування відбувається ніби на замінованому полі. Йти начебто треба, але ніколи не знатимеш, чи вибухне щось у тебе під чоботом, а якщо так, то чи вцілієш…
Якщо казати відверто, ініціатива від громад є, але масштабних змін ще не відчутно: реформи знову дуже наполегливо спускаються згори. Очільник області Павло Жебрівський уже спробував і батіг, і пряник. Невдоволений темпами, якими міста та села Донеччини реформуються, він почав показово погрожувати владі на місцях: дав тиждень на формування планів і призначення відповідальних за децентралізацію. Натякав, що знає причини, мовляв, голови районів і міст тримаються за стільці, що хитаються, а бізнес не хоче втрачати контроль, до якого звик. Але, мабуть, злякалися не дуже, тому пан Жебрівський почав самостійно їздити та роз’яснювати необхідність формування нових одиниць самоврядування, про що відразу пише на своїй сторінці у Facebook, де ще нещодавно картав можновладців і бізнесменів: «Децентралізація на Донеччині триває. Активно готуємо людей до формування об’єднаних територіальних громад. Зустрічався сьогодні з активом Костянтинівського району. Вчора таку ж зустріч мав у Бахмутському районі. Людям дійсно потрібно пояснювати, розказувати, розжовувати. Проблем багато. Але ми це зробимо».
Читайте також: Місцеві бюджети отримали додаткових 44 млрд грн
Так, проблем забагато, але найдивніша ситуація у великих містах Донеччини: Краматорську, Слов’янську, Маріуполі, Бахмуті. Децентралізація там пробуксовує, хоча вплив місцевих недержавних і волонтерських організацій зростає. Але, виявляється, громади ще не сформовані не тому, що не було ініціативи. Бахмуту, наприклад, відмовили в об’єднанні та виборах через відсутність офіційної постанови про зміну меж міста і району та технічну помилку чиновниці. Тому там навіть перегони не проводилися. У Краматорську, що був серед перших, хто сформував нове об’єднання, наприкінці 2015-го суд скасував рішення про створення громади через недотримання процедури, а люди обирали депутатів і голову за старою схемою. Чи чиновникам не вистачає професіоналізму, щоб зробити все за законами, чи бажання, бо когось дуже влаштовує «безгромадський» стан міст?
Є і загальні причини гальмування: від суб’єктивних, як-от недовіра до влади чи апатія через війну, до об’єктивних, як-от економічно обумовлені промислові конгломерації, які важко перекроювати наново. Одна річ, коли йдеться про кілька селищ у сільськогосподарському регіоні, й інша, якщо мова про міста та села на промисловому Донбасі, де поруч можна знайти дуже специфічні об’єднання. Наприклад, Часів Яр, який раніше мав незрозумілий статус міста-супутника, поки що марно намагається стати самостійним, об’єднавши біля себе довколишні селища.
«У нас зараз дуже важкий етап розвитку, що пов’язаний із децентралізацією. Щоб створити громаду, ми стали містом районного значення. Вже півроку майже форс-мажор у всіх галузях: передача фінансування, будівель, організацій із міста в район. Проводимо ремонт майбутньої опорної школи. Для об’єднання вже залучили селища Калинівської сільради. А ось села, що зараз підпорядковуються Костянтинівському району, згоди не дають. Такі самі настрої і в керівництва району, що бажає лишити селища собі. І місцева влада, і часівоярські активісти збирали мешканців селищ, розповідали, чому пропонуємо разом розбудовувати громаду. Але, на жаль, люди бажають чути не плани для спільної роботи, а обіцянки, що хтось зробить краще», — ділиться голова Часів Яру Ольга Опанасенко.
А обіцянки давати в Часів Ярі справді важко. Якщо із сусіднім Соледаром, де є потужні містоутворюючі підприємства, серед яких Артемсіль, об’єднатися схотіло аж вісім сільрад, а 18 грудня вони вже обирають депутатів і голову, то в Часів Ярі — це саме той випадок, коли місцеві «маркізи карабаси» не мають бажання щось міняти. Багаторічний «володар» глини Валентин Лук’янов (батько славнозвісного регіонала Владислава Лук’янова) веде постійну війну за свої (тобто взяті в оренду в держави) надра, блокуючи майже всі ініціативи громади й аргументуючи просто: «Це все кар’єр, і скоро міста тут не буде!». Глина вдень та вночі добувається на експорт, колись прибутковий комбінат ледь жевріє, бо під кар’єр пішли навіть його виробничі цехи. Як із такою установою об’єднувати когось біля себе?
Але чи можна розглядати децентралізацію як щеплення від власників, що використовуватимуть владу задля своїх економічних амбіцій? Про це казати на нинішньому етапі розвитку громадянського суспільства, зокрема на Донбасі, ще рано. Бо, щоб зрозуміти, кого й навіщо вибирають керманичами своїх громад, люди повинні відчути на собі наслідки вибору: за децентралізації вже важкувато буде звинувачувати когось ззовні. Та взагалі треба ще виростити у своїх рядах відповідальних, активних і кваліфікованих менеджерів на посади керівників. Для цього потрібен час. Чи є він в умовах війни? Громадські активісти, що займаються питанням децентралізації на Донбасі, не бачать проблеми в тому, що реформи проводяться зараз. Кажуть, що саме війна підштовхує людей ставати активними та небайдужими, тому зміни відбуватимуться швидко.
«До Майдану та війни на Донбасі я, наприклад, не мав внутрішнього уявлення, де моя Батьківщина. Бо народився в Радянському Союзі, якого не стало, а іншого не відчув. Тепер точно знаю, що моя Батьківщина — Україна. Тому війна — це не тільки біль, а й шанс для об’єднання людей. Зокрема, і громад, на чому, власне, й стоїть децентралізація», — вважає Олег Кучеров, експерт із децентралізації, що працює в Донецькій області в проекті Європейського Союзу «Підтримка реформи місцевого самоврядування в Україні».
За словами експерта, різноманітні помилки, на жаль, неминучі: це і поява неспроможних із різних причин громад, і «коронування» місцевих царьків, що узурпують владу. Бо, коли людина вчиться ходити, збитих колін не уникнути. Така правда життя. Успіх повинен бути, іншого варіанта в країни немає. Але за певних умов, зауважує експерт: «Треба більше інформувати різні верстви населення, а не тільки освічених та активних громадян, щоб маса тих, хто розуміє, навіщо брати відповідальність за власне життя у свої руки, стала критичною. У нас зараз як усе: на тренінги та всілякі збори запрошують держслужбовців, педагогів, лікарів, бібліотекарів — бюджетників, одним словом. Їхнє головне питання: чи не втратять вони свої робочі місця, чи не буде скорочення апарату. Але ті фундаментальні зміни, які децентралізація забезпечує громаді, лишаються без потрібної уваги. А це не тільки більше прав, а й більше відповідальності. Щось не вийшло, вже не киватимеш, що «Київ не дає», як у нас звикли відповідати людям на брак грошей.
До речі, приклад неформатної ініціативи знизу на Донеччині все ж таки знайшовся. Дві сільради — Званівська та Верхньокам’янська — відмовилися приєднуватися до запропонованого для створення громади районного міста Сіверська й вирішили об’єднатися тільки між собою. Депресивне місто без працюючих підприємств, але із соціальною інфраструктурою та чи не найзаможніші сільські ради району не знайшли точки дотику. Після візиту очільника області майбутній громаді, де мешкає багато переселенців із Західної України, які не бажають втрачати свою автентичність, дали рік для того, щоб вона створила зрозумілий і чіткий план розвитку. Досі не вирішено, як бути з проблемою міжбюджетних відносин: на них перейдуть тільки ті громади, що затверджені Перспективним планом. Згадки про таку громаду в останньому немає. Можливо, фінансова спроможність цього об’єднання буде занадто низькою для розвитку територій, хоча місцева влада може вмовити односельців, наприклад, вивести свій тваринницький бізнес із тіні заради наповнення місцевої скарбниці та спільного розвитку. Утім, певні зміни там уже є. Сьогодні однією з цих рад керує зовсім молода людина з числа місцевих депутатів, що разом із сільськими активістами будує грандіозні проекти: від створення комунального підприємства, оновлення водогону до відбудови дитячого садочка. Але головне, що в планах уже звучить не скільки «проситиме» гроші, а скільки «зароблятиме» їх для спільної справи.
Читайте також: Децентралізація як феодалізм
А ще кажуть: збільшення влади для вирішення питань громади може призвести до переростання децентралізації в злоякісну пухлину сепаратизму, особливо на Донбасі. Ще настворюють кордонів і блокпостів між селами, щоб заявити про свою децентралізовану незалежність! Але, по-перше, чи завадила цьому сепаратизму «міцна рука» попередників у 2014 році, чи, може, навпаки, стала його причиною? А по-друге, коли для вирішення питання про фінансування школи або ремонт дороги керівники міст і районів змушені їхати на уклін до Києва (і не з порожніми руками?), чи не народжуються при цьому думки про відокремлення? Тому, хоча децентралізація на Донбасі ще має багато прихованих несподіванок, вона тільки починає змінювати ставлення людей до власної активності та влади. Навряд чи варто очікувати від неї потужного вибуху. Принаймні поки що.