Слово «децентралізація» нині лунає звідусіль так само часто, як нещодавно інше модне — «люстрація». Але якщо з перспективами останньої все якось одразу було зрозуміло, то з першою справи зовсім інакші. Схоже, її збираються проводити всерйоз. Принаймні зацікавлених у ній сил у країні значно більше, ніж охочих зробити велику чистку.
Поняття децентралізації настільки невизначене, що кожен укладає в нього свій зміст. Хтось вважає її евфемізмом федералізації. Хтось, навпаки, можливістю обійтися без неї. Одні наполягають, що децентралізація необхідна й дасть країні виключно користь. Інші впевнені, що вона тільки послабить державу й зміцнить регіональні клани. Загалом експерти погоджуються, що така реформа країні необхідна, але до яких меж її децентралізовуватимуть, незрозуміло.
Як завжди, все впирається в деталі. Головним чином суперечка точиться навколо того, змінювати заради нововведень Конституцію чи тільки деякі закони. Зрештою, тут вистачило б і податкової реформи. Адже громадянам насамперед важливо, щоб бюджети їхніх міст і районів справно наповнювалися, а не випрошували траншів та субвенцій зі столиці. А ось регіональним елітам та олігархічним кланам податкової реформи мало. Вони лобіюють розширення повноважень для регіональних органів влади, щоб дати областям більше незалежності від Києва.
Читайте також: Вибори немісцевого значення
Прихильники м’якої федералізації аргументують свою позицію тим, що така модель досить ефективно діє в ряді розвинених країн. Справді, провінції, штати й землі в Канаді, США та Німеччині мають власні закони й досить широку свободу. Щоправда, наводячи як приклад ФРН, апологети широкої децентралізації-федералізації не помічають ключового моменту: Німеччина та Україна — держави з різних полюсів усесвітніх рейтингів. Тому в нас не працюють європейські рецепти.
За яких умов широка автономія корисна для регіону? Насамперед коли країна багата й успішна. Кантони Швейцарії тяжіють один до одного, а не навпаки, Аляска не мріє відокремитися від США, а Німеччина не тріщить по швах через внутрішні суперечності й нескінченні кризи. У сильній державі регіон може мати необмежену свободу аж до права на самовизначення, але при цьому ніколи не скористається ним: просто не вбачить у цьому необхідності.
Яскравий тому приклад — референдум минулого року в Шотландії. Попри наявність окремої шотландської нації та її вікові традиції боротьби за незалежність, громадяни вважали за краще залишитися частиною Великої Британії. І це не дивно. Таку державу справді шкода покидати.
Федеральний устрій може стати в пригоді тільки тій країні, де існують традиції верховенства права й виключена всяка можливість узурпації влади. Де сформоване сильне громадянське суспільство, яке контролює владу. Але для слабкої, корумпованої держави, яка вирізняється інертністю та невеликою правовою грамотністю суспільства, федералізація може стати смертним вироком.
Читайте також: Фейкові, брате, часи настали
Неважко здогадатися, що в Україні, де вкрай сильні олігархічні клани, а за гроші можна купити практично все (від права убивати до посади обласного голови), децентралізація може мати досить загрозливі наслідки. У нашому випадку вона здатна перетворитися на феодалізацію, яка вже відбулася стихійно в 1990-х роках, коли ОЗУ розділили країну на зони впливу. Зараз суперечки за фактом ведуться лише про те, потрібно узаконювати ці феодальні наділи чи ні.
Не секрет, що той-таки Донбас був де-факто автономною республікою задовго до 2014 року. І в 1990-х, і в 2000-х там діяли свої порядки та правила. Щоб зайти в регіон, бізнесу мало було працювати за законами України. Головне — домовитися з «господарями». Їхня воля стояла вище за закони та Конституції. Навіть після перемоги Помаранчевої революції ситуація не змінилася. На період правління Ющенка Донбас став своєрідною фортецею, гарнізон якої був цілком ворожий до Києва, і помаранчеві воліли туди не потикатися.
На всі виборні посади Донеччини та Луганщини потрібних людей завжди призначали, а не обирали. Прикладів тому безліч. У 2010 році на виборах мера Луганська несподівано переміг комуніст Спірідон Кілінкаров, якому протистояв ставленик Олександра Єфремова Сергій Кравченко. Така раптова перемога, зрозуміло, не влаштувала регіоналів. Тому вибори в спішному порядку сфальсифікували. Кравченку намалювали смішну перемогу з перевагою у 21 голос. Опісля за ним у Луганську закріпилося прізвисько Очко.
Утім, найчастіше обходилося без ексцесів. Наприклад, 2012 року в Єнакієвому Віктор Янукович за два місяці до виборів публічно оголосив новим мером міста Валерія Олійника. Після цього виборчим комісіям уже не залишалося нічого іншого, як нарахувати йому більш ніж 90% голосів. Зазвичай вибори на Донбасі відбувалися саме таким чином.
Не дивно, що після відсторонення Януковича від влади донецькі клани, які звикли затишно існувати у власному князівстві, панічно кинулися роздавати зброю люмпенам й організовувати незаконний «референдум», щоб якось закріпити свою негласну автономію від Києва вже офіційно.
Читайте також: В очікуванні реваншу
Звичайно, варто визнати, що така ситуація склалася не тільки на Донбасі. Там вона з огляду на певні особливості регіону просто дуже яскраво проявилася. Насправді феодалізм існує також у Харкові, де всім заправляє клан Кернеса, у Дніпропетровську, де б’ються за владу Коломойський із Вілкулом, на Закарпатті, де регіон цілком підім’яв під себе клан Віктора Балоги. Державою в державі завжди був і нині анексований Крим.
Усесильний мер-феодал, якому в місті належить усе або майже все, досить поширений в Україні типаж. Такого можна зустріти в будь-якій області. Навіть на благополучній Київщині утворилися свої «міста-держави», де воля сеньйора стоїть вище за закони. Чого варті лише події в Бучі та Ірпені, де місцеві мери підім’яли під себе весь будівельний бізнес, а противників забудови б’ють на вулицях без зайвих розмов. Треба визнати, що сюжет російського фільму «Левіафан» цілком міг би розвиватись і де-небудь на просторах України. Хіба що в менш депресивних декораціях.
В Україні, де лаятися з начальником ЖЕКу буває небезпечніше, ніж картати центральну владу в далекій столиці, давати регіонам іще більшу незалежність від центру й законодавчо закріплювати феодальні порядки небезпечно. У нинішніх реаліях ми йдемо до того, що керівні посади в регіонах скуплять юри єнакіївські, на яких не буде ніякої управи. І тоді країна може справді розлізтися по швах уже без допомоги зовнішнього агресора.
Українські олігархи, як відомо, не вирізняються великим патріотизмом. Принагідно багато з них воліли б мати власну маленьку «ДНР», ніж спільну велику й успішну Україну, в якій вони втратять вплив. Децентралізація за таких умов може обернутися феодалізацією та великою бідою.