Їх так сильно засипало снігом – мабуть, тому ніхто не приїздив. А може, просто у Різдві була справа. Так чи інакше, вже кілька днів як відвідувачі не з’являлись, навколо будинку роззявилась глупа ніч, сніг сипав і сипав, і лапаті сніжинки по-котячому тицялись у шиби.
Марію викликали, коли вона, сонно мружачись, втупилась поглядом у жовте світло круглого ліхтаря в саду за вікном. Розмазаний, жирний ореол ворушився від сніжинок, як від тисяч дрібних комах. У Марії мерехтіло в очах.
Вона пройшла коридором, намагаючись викарбовувати кроки, незважаючи на те, що підбори тонули в килимових доріжках. Відчинила двері кімнати – і завмерла, геть ошелешена.
Жінка – тут, у цьому буро-зеленому кріслі, наче оббитому лісовим мохом. І навіть не зріла, не літня – стара. Глибокі зморшки порозпанахували землисту шкіру (такої шкіри у живих не буває), важкі й темні пухирі втоми під очима – не сьогоднішньої втоми, а втоми багатьох десятиліть. Зіжмакане провисле воло порожнім мішечком лежить на впалій грудині. Рука, вся в старечих плямах, із повикручуваними хворобою пальцями, схожа на збільшену курячу лапу з супового набору. Але – пофарбоване в русявий колір волосся акуратно вкладене в зачіску, на щоках – рум’яна, довгі й густі накладні вії виглядають навіть кокетливо, з-поміж підведених помадою уст визирає біла смужка керамічних зубів. По діаманту у вухах, перстень із міріадами дрібних камінчиків на безіменному пальці, лак у тон помаді – на бездоганної форми нігтях.
У Марії аж голова запаморочилась. Тут якась помилка, що це все означає, маячня, та й годі.
– Заходьте, не створюйте протягу, дитино, – сухо промовила стара і невдоволено забарабанила нігтями по столику. Марія скорилася, ввійшла, зачинила за собою двері – вперше, наче гостя тут.
– Дитино, налийте мені води, – жінка вказала підборіддям на графин і порожню склянку. Марія мовчки виконала її бажання, намагаючись не дивитися на химерну з’яву. Та ж, навпаки, прискіпливо вивчала дівчину поглядом, сантиметр за сантиметром обмацувала глибоко впалими, вицвілими очима, вилускувала її, долька за долькою, мов мандаринку. Марії стало гаряче, вона навіть відчула запах смаленого. «Зараз діру в мені пропалить,» – подумала вона, насупившись.
– Я прийшла, щоб зробити замовлення, – нарешті мовила стара, пояснюючи. – Я хочу найняти вас для іншої людини. Я довго шукала, я не могла підібрати нікого, хто був би схожий на… Гаразд, це неважливо.
– Дитино, – зазирнула вона в обличчя Марії – і Марія вперше відповіла на її погляд, – я прожила довге життя – не найгірше з життів, мушу зізнатись, і найнестерпніше, що зі мною сталось – це цілковита самотність кількох останніх років. Я пережила всіх своїх близьких, навіть набагато молодших від себе. А решті, хто ще живий, на мене просто начхати. Мене нудить, нудить уже від цієї тиші й темряви. Але найгірше – це Різдво, дитино, – запам’ятай це. Найгірше – Різдво.
У Марії по спині забігали мурашки.
– На щастя, мені залишилося вже зовсім трохи, – продовжувала жінка після кількахвилинної паузи, під час якої Марія чітко чула приземлення кожної окремої сніжинки на підвіконня. – От тільки я мушу встигнути бодай чимось виправити свою провину перед однією людиною. Колись я прирекла її на багато-багато років такої самотності. Мені було так просто і приємно зробити це, я була від себе просто в захваті. Він, зрештою, теж. Може, якби він так мною не опікувався, якби настільки не потурав геть у всьому, якби стільки разів не пробачав, не молився мені вдень і вночі – може, все склалося б інакше. Ет, що вже тепер говорити… – стара відвернула голову і втупилася в стіну.
– Дитино, – тихо вела вона далі, – ну як можна бути таким бовдуром! Він розчісував мені волосся, він стриг мені нігті, він купав мене, як немовля… Для нього не було більшого щастя, як викупати мене, лити на мене водоспади цілющих трав’яних настоїв, будувати навколо мене замки з мильної піни, масувати пальці ніг, аж поки мені не уривався терпець. Хто б це витримав. Я покинула його на Різдво. Відтоді ми не бачились. Але я все про нього знаю. Від певного часу я опікуюсь ним – тільки йому про це нічого не відомо. Він захворів. Точніше – захистив себе хворобою. Він живе в дивному світі. Вже стільки десятиліть чекає, що я повернуся. З сірниками. Бо я вийшла тоді купити сірники. Решту свого життя він прожив у цих десятьох хвилинах. Він чекає і готує мені святкову ванну.
Стара перевела невблаганний погляд на Марію.
– Я нарешті повернусь. Десять хвилин добігають кінця. Я тобі заплачу більше, ніж це коштує, дитино.
***
Марія дрижала, мов у лихоманці. Безшелесна доглядальниця провела її до високих дерев’яних дверей і прочинила їх. Марія ввійшла.
У кімнаті було майже темно, на вікні блимала гірлянда, пахло медом і сухофруктами. Старий сидів за столом і дивився на свічку. Він був худий і тонкий, ніби висушений, його чітка тінь з виразним носом займала півкімнати, стриміла аж до високої стелі, нависала над Марією.
– Я прийшла, – тихо сказала вона, як її було навчено, підійшла до столу і поклала на нього кілька коробочок із сірниками. І повторила:
– Я вже тут. Я прийшла.
Він навіть не одразу повернув голову. Продовжував дивитися на свічку, голова його трусилась, маленький вогник танцював від нерівного подиху. Тоді старий обома долонями сперся на стіл, підтягнувся і звівся на ноги.
– Доведеться заново наповнити ванну. Вода охолола. Тебе не було так довго.
Він підійшов до неї й зупинився навпроти. Був набагато вищий, хоча й сутулий, по-старечому згорблений. Подразнені, слабкі очі постійно сльозилися, він часто кліпав. Але підборіддя все ще було твердим і впертим, і в обличчі водночас вгадувались відчайдушна м’якість і кам’яна затятість.
– Ти так довго ходила, що я навіть трохи встиг забути, яка ти, – сказав він, роздивляючись її. – Ти ніби змінилася.
– Що ти таке кажеш, – мовила Марія.
Він ще якийсь час мовчки вивчав її. Дівчина не наважувалась навіть вдихнути. Стояла, опустивши очі. Покірно чекала.
Старий відвернувся і рушив до дверей.
– Приготую ванну, – кинув, виходячи.
***
Їй ніколи ще не доводилось відчувати такого. Вона бачила усіляке, вона звикла до будь-яких несподіваних поворотів, вона давно вже змирилася зі своїм життям, роботою, людською природою і забула про сором та ніяковість.
О, так ніяково, як тепер, Марія почувалася дуже-дуже давно.
Старий роздягнув її – повільно, старанно та обережно, пильно оглядаючи її тіло, наче справді впізнавав.
– У мене було таке відчуття, ніби ти – це не ти, – сказав він. – Але тепер минуло. Ти дуже гарна. Дивно, але я забув приготувати для купелі трави. Навіть не знаю, як це могло статись. Зате в мене є піна.
Він допоміг їй увійти у воду, запитав, чи не захолодно, чи не занадто гаряче, власноруч скріпив її довге волосся заколкою на потилиці.
Марія сиділа, зіщулившись, обійнявши себе руками, поклавши підборіддя на коліна і дивилася в воду. Їй хотілось зануритись туди глибше, хотілося сховатись. «Нічого, – думала вона, – ще трохи він мене покупає, я одягнусь, піду й отримаю свої гроші. Ну що за маразматики, от же влипла». Старий тим часом зосереджено збивав піну під потужним струменем води. Тоді знайшов її ступні, потягнув на себе:
– Випростайся, розслабся, ти ж змерзла, мабуть, втомилася. Здались тобі ті сірники.
Він масував її ноги так обережно, ніби боявся, що вона може розчинитися у воді й зникнути в піні. Знову розпустив волосся й заходився повільно лити ковшиком воду на голову, а тоді вмасовував шампунь, торкаючись ніжно й упевнено, вміло – очі Марії якось самі по собі заплющились, вона розімліла, кінцівки стали важкими, і крізь шелестіння води вона пригадала, як цілісіньку минулу ніч наслухала цокання годинника на стіні в цілковитій тиші, і тепер, у ритм із рухами старого, який уже змивав їй піну з волосся душем, вона почула ніби не свою думку, котра пульсувала і пульсувала у скронях: «Як добре, як добре, як давно мені не було так добре».
А потім, коли старий, уже зовсім чисту, загортав її у рушник, він кинув:
– Сумно, напевно, бути самому на Різдво, як ти думаєш?
Марія не відповіла. Натомість, коли старий нахилився, щоб вийняти корок із ванни і випустити воду, вона його зупинила.
– Сьогодні я теж хочу тебе скупати.
Вона допомогла йому роздягнутись і сісти у ванну, знову розбовтала піну, яка вже встигла опасти, і почала ніжно масувати все його тіло, втомлене, жилаве й худе. Торкалася до нього так ласкаво, як тільки могла, навіть сама дивувалась, що, виявляється, спроможна на такі дотики. Він лежав, заплющивши очі й посміхався кутиками вуст.
– Мене так купала мама. Я почуваюсь маленьким хлопчиком, – мовив старий.
Марія відповіла йому усмішкою. Він розплющив очі й поглянув на неї.
– Ти така молода й гарна. Я хотів би, щоб це тривало вічно. Не хочу, щоб ми ставали старими. Не уявляю тебе старою – ти просто не можеш бути старою, просто не можеш, – сказав він.
Марія мовчки продовжувала його намилювати, посміхаючись. Вона точно знала, якою буде, коли стане старою. Знала все до дрібниць – землиста шкіра, старечі плями, відвисла зморщена шкірочка другого підборіддя, акуратна зачіска, камінчики у вухах, керамічні зуби.
Точніше – вона знала, якою їй судилося б стати через багато років. Саме так – судилося б. Якби раптом не зупинився час. Якби не настало це вічне Різдво.