10 квітня виповнюється 160 років від дня народження Ольги Франко з Хоружинських. 1886 року їй судилося стати дружиною одного з найбільших класиків української культури — Івана Франка. «Вершка слави своєї він досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, ласкавої, м’якої характером, здатної до всього, з постійною думкою робити так, “щоб Франкові вдома добре жилося”», — згадувала Антоніна Трегубова, рідна старша сестра Франкової дружини.
Упродовж 16 років сім’я Франків мешкала на різних квартирах, які вони винаймали, і лише 1902 року змогли переїхати у власний дім у Львові на Софіївці — назва зеленої околиці неподалік Стрийського парку, що походить від тутешнього храму Святої Софії. У цьому домі письменник і його дружина мешкали до кінця свого життя. Іван Франко помер 1916 року, а Ольга — 15 липня 1941 року. Тут зростали їхні четверо дітей — Андрій, Тарас, Петро й Анна. Сьогодні в цій віллі Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, відомий більше як Дім Франка. Фонди музею зберігають чимало речей, яких торкалися руки власників цього дому.
Дім на Софіївці — родинна вілла
Дім на Софіївці — родинна вілла
Мало хто знає, що була вона споруджена за взірцем київського дерев’яного дому історика, члена «Старої громади», професора Київського університету Володимира Антоновича, до якого впродовж усього свого життя Ольга Франко зберігала великий пієтет. Професор Володимир Антонович був викладачем на Вищих жіночих курсах, на яких навчалася Ольга Хоружинська. Тоді його дім був центром українського життя Києва, у ньому проводили засідання члени «Старої громади», тут часто збиралася молодь на приватні лекції та вечори, на яких, очевидно, бувала й Ольга Хоружинська як курсистка.
Можливо, у такий спосіб, мешкаючи вже в Галичині, Ольга гасила свою ностальгію за щасливою молодістю, проведеною на студіях, а можливо, хотіла бачити свій дім таким же центром культурного життя, яким за часів її навчання був дім очільника київської «Старої громади». А можливо, тут далося взнаки і одне, і друге.
Хоч би як там було, але кам’яниця Франків таки справді нагадує будинок Антоновичів. І тут, як і біля дому відомого київського професора (який, до речі, також був батьком чотирьох дітей), ряснів фруктовий сад, з плодів якого Ольга Франко готувала свої смачні конфітюри, джеми й наливки. Франки тримали різну живність: курей, кролів, кота й собак.
На будівництво власного дому Франки вклали кошти з ювілейного дару письменника, з продажу цінних паперів із посагу Ольги Франко, а також узяли 12 000 корон (половину загальної вартості будови) у довготривалу позику в Крайовому банку Галичини під 4 %. Кредит за будинок повністю сплатив син Тарас аж 1922 року. 1940-го у віллі Франків було відкрито музей, першим директором якого став молодший син Ольги — Петро Франко.
Світлини й шлюбний дарунок
Світлини й шлюбний дарунок
З родинного альбому Франків збереглося кілька меморіальних світлин, які зафіксували Ольгу Франко в різних її амплуа. Світлина юної Ольги разом з її на рік старшою сестрою Олександрою дає змогу нам сьогодні побачити її молодою курсисткою, відвідувачкою Київських вищих жіночих курсів. Обидві сестри одягнуті в модні натоді міські костюми, декоровані вишивкою. Це фото зроблене здогадно 1885 року у відомому на ту пору київському салоні польського фотографа й поета Влодзімежа Висоцького, що містився у двоповерховому будинку на розі сучасних вулиць Хрещатика та Лютеранської.
У цьому-таки фотоательє Влодзімежа Висоцького зроблена також і світлина Івана та Ольги Франків у день їхнього шлюбу 4 (16) травня 1886 року. А одружилися вони в неділю в церкві при Колегії Павла Ґалаґана по вулиці Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького, 11) у Києві. Сьогодні в будівлі колишньої колегії міститься Національний музей літератури. 2016 року тут було відновлено каплицю, у якій вінчались Іван Франко й Ольга Хоружинська. Боярами були з боку молодої Гнат Житецький і студент Крачковський, з боку молодого — Сергій Киричинський та Володимир Ігнатович. Таїнство шлюбу здійснив священник Симеон Трегубов.
Лейтмотивом чи не всіх весільних тостів було єднання України — Західної та Наддніпрянської.
Бо ж шлюб австро-угорського громадянина, яким був Іван Франко, з підданою Російської імперії — Ольгою Хоружинською — сприймався в Києві як символ соборності й був виявом політичних мрій «старих громадівців» про обʼєднання з галичанами. Того таки дня пошлюблені Ольга й Іван вирушили до Львова. На світлині бачимо їх у дорожньому одязі. В Івана Франка на правій руці обручка. Ольга злегка сперлася на плече чоловіка. Це перша і єдина їхня світлина, на якій вони лише двоє: пан Франко й пані Франкова. Фото зроблене в стилі французького світливця Надара з використанням верхнього світла й однотонного тла з основним акцентом на самих моделях.
Пам’яткою із цього знаменного дня стала також і срібна ложка, що подарувала своєму нареченому Ольга Хоружинська в день шлюбу, на лицевому боці якої вигравіювано ініціали «І. Ф.», а на зворотному — дата «4.V.1886». Цю ложку передала до музею донька Івана й Ольги Франків, Анна Ключко, під час свого другого візиту в Україну в листопаді 1971 року. Цією ложкою користувався Іван Франко впродовж усього свого життя.
Єдина світлина Франків, де вся сім’я разом: на порозі недавно збудованої вілли бачимо в центрі Івана й Ольгу Франків та їхніх четверо дітей (зліва направо): Петра, Тараса, Анну та Андрія. Усі сидять на сходах, позаду відчинені двері, що ведуть до кухні, а перед ними сад, на який вони, очевидно, і дивляться. Обличчя в усіх серйозні. А може, то так видається через нечіткість і деяку розмитість зображення оригіналу, попри яку все ж бачимо, що Іван Франко у вишиванці, Ольга (мати цього чималого сімейства) у темній сукні, сини в гімназійній формі Цісарсько-королівської академічної гімназії у Львові, Гандзя у світлому вбранні з косою, закладеною на голові так, як і в мами. Очевидно, це сімейне фото зробив у проміжку між 5 і 15 вересня 1904 року етнограф Павло Рябков.
У серпні — вересні 1904 року тривала етнографічно-антропологічна експедиція на Бойківщину, що її організувало Наукове товариство імені Шевченка у Львові за фінансової підтримки Австрійського народознавчого товариства у Відні. У цій експедиції брали участь Федір Вовк (18 серпня — 24 вересня), Зенон Кузеля (19 серпня — 24 вересня), Іван Франко (з 18 серпня по 4 вересня) та Павло Рябков (15–24 вересня), який був запрошений спеціально як добрий фотограф. До свого відбуття на Бойківщину 15 вересня у селі Гребенів Павло Рябков деякий час мешкав у домі Франків на вулиці Понінського, 4, де облаштував собі фотолабораторію. У цій лабораторії він обробляв негативи з бойківської експедиції, що їх надсилав йому Федір Вовк. Іван Франко повернувся з експедиції Бойківщиною швидше – 5 вересня був уже вдома. Тож саме тоді, найімовірніше, Павло Рябков і увіковічив сім’ю Франків на сходах їхнього будинку.
Вишиваночка для донечки й… онуків
Відомо, що Іван Франко мав чимало вишиваних сорочок, які одягав і у будні, і у свята. Про вишиваний одяг письменника після одруження дбала Ольга Франко, яка також не цуралася народних строїв. Мати, як згадував Тарас Франко, «для більшого “демократизму” перебиралася в народний одяг, брала на голову хустку. У пізнішім віці, побувавши на Гуцульщині, вдягалася в гуцульські запаски й носила на голові якийсь чепець». Ольга Франко цікавилася народними виробами й вишивками. Вишивала також і сама. Зокрема, у будинку Франків на комоді, як свідчила Анна, красувалася «вишивана серветка маминої роботи». До сьогодні в Літературно-меморіальному музеї Івана Франка у Львові збереглися також два рушники зі східноукраїнським візерунком, які вишила Ольга Франко червоними й чорними нитками, її вишивана запаска, а також маленька дитяча сорочечка. Цю сорочечку червоними, чорними й де-не-де зеленими нитками хрестиком Ольга Франко вишила для своєї донечки Анни. Згодом, як згадувала вже сама Анна Ключко, у цю сорочину вона одягала і своїх синів Тараса та Мирона (онуків Ольги Франко), а потім передала й до фондів музею. Прикметно, що від мами навчилася вишивати й Анна Ключко, віденська квартира якої, як свідчили очевидці, «мала вигляд писанки. Вишивки та квіти».
Спогади «Епізоди з мойого життя»
Задум написати спогади про своє життя виник в Ольги Франко ще далекого 1893 року, коли в листі до свого чоловіка, який натоді писав докторат у Відні, вона твердила: «Щоб легче було умирати, гадаю писати своє житіє». У цьому-таки листі Ольга наводила й головні етапи своєї біографії: дитячі роки, мешкання в селі Тимофіївці до 9 років, восьмилітнє навчання в Харківському інституті шляхетних дівчат, Київський період і навчання на Вищих жіночих курсах, врешті — переїзд у Галичину. Одначе свого задуму тоді так і не здійснила… Повернулася вона до цієї ідеї аж після смерті свого чоловіка — 1926 року. Саме тоді рукопис своїх споминів Ольга Франко надіслала доньці Анні в село Довге на Закарпатті. З листа Анни до матері від 20 травня 1926 року стає зрозуміло, що ці спомини складалися з двох частин:
«Ваш мемуар, перший і другий, я дістала і перечитала і заховала на пам’ятку».
Очевидно, тим «мемуаром» послуговувалася Анна, коли писала власні спомини «Іван Франко і його родина» (Торонто, 1956 р.). Під час свого приїзду в Україну з Канади в листопаді 1971 року Анна обіцяла передати ці спомини до Музею Івана Франка у Львові. Разом з листом до працівників музею 27 січня 1972 року вона надіслала копію споминів своєї матері Ольги Франко, передрукувавши їх на друкарській машинці. Одначе це була лише перша частина мемуарів Ольги Франко під назвою «Епізоди з мойого життя». Рукопис спогадів та друга їхня частина залишилися в приватному архіві Анни Франко-Ключко. На сьогодні їхнє місце невідоме. Натомість у фондах Музею Івана Франка у Львові збереглися лист Анни й машинописна копія першої частини споминів дружини Івана Франка. Це неймовірно цінний документ, який дає змогу реконструювати малознані сторінки життєпису Ольги Хоружинської, пов’язані з її дитинством і навчанням в інституті шляхетних дівчат у Харкові. Сподіваємося, що оригінал споминів також колись стане цінним набутком Дому Франка.
Паспорт
Паспорт Ольги Франко польською мовою, виданий їй для виїзду за кордон, у радянську Україну, 1922 року (серія B №016097), мав усього 32 сторінки. Цей документ засвідчує, що Ольга Франко народилася 1863 року в Києві (що не відповідає дійсності, бо насправді народилася Ольга 1864-го в селі Бірки, що на Полтавщині) і є мешканкою Львова. Також тут зафіксовано опис зовнішності володарки паспорта: середній зріст, овальне обличчя, темне волосся й карі очі. У паспорті міститься світлина Ольги Франко, на якій бачимо її в темному одязі із сумними очима. Такий вона мала вигляд у свої 58 років. Термін дії паспорта — до 11 серпня 1922 року. Тут є візи польського посольства в Харкові й радянського в Польщі, а також радянського в Харкові для повернення в Польщу. Згідно з ними Ольга Франко мала право поїхати в УСРР через прикордонний пункт «Здолбунів — Шепетівка» й повернутися додому (у тогочасну Польщу) через прикордонний пункт Кривін (станція в селі Старий Кривин Хмельницької області на лінії Шепетівка — Здолбунів). Знаємо, що цим паспортом Ольга Франко скористалася, щоб у травні 1922 року поїхати до Харкова, де натоді перебував її старший син — Тарас Франко. Після поразки національно-визвольних змагань Тарас Франко опинився в підмосковному концтаборі «Кожухів», з якого був звільнений у серпні 1920-го й направлений на роботу до Харкова.
Ольга Франко як мати дуже хотіла, щоб син повернувся додому, і добивалася цього різними способами. Тож, отримавши дозвіл на виїзд від державного політичного управління (так званого ГПУ), Тарас Франко на початку липня таки повернувся до Львова.
Віяла
Походження Ольги Хоружинської, її освіта, середовище, у якому вона зростала й у якому — відповідно — формувався її світогляд, безумовно, вплинули й на її смаки щодо одягу та аксесуарів.
Під час навчання в Харківському інституті шляхетних дівчат Ольга мала дотримуватися звичного натоді дрес-коду. Уніформи інституток були скромними, закритими, темний строгий силует доповнювали білосніжні комірці, манжети, іноді фартушки. Вивершували образи інституток звичні для тієї епохи головні убори, прикраси, шатлени, рукавички, віяла тощо.
На початку 1980-х років Музей Івана Франка у Львові викупив у невістки Франків, Ольги Франко з Білевичів, низку цінних артефактів, серед яких два віяла Франкової дружини, Ольги Хоружинської. Ці надзвичайно цінні експонати мають цікаву, навіть трохи детективну історію. Обидва віяла належать до типу пліє: екран закріплений на «кістяку» з пластин.
Перше віяло, чорне, записане в музейній документації як «театральне», зібране на пластинах із чорного дерева, його екран виготовлений з газової тканини, прикрашеної протягнутими наскрізь шовковими білими тоненькими стрічечками. Бічні потовщені пластини віяла — гарди, як і внутрішні пластини, прикрашені золотим квітковим візерунком. Віяло має декоративну китицю й кільце, за допомогою якого його можна було кріпити до пояса чи шатлена.
Друге віяло — справжній витвір мистецтва. Його основу становлять пластини з панцира черепахи, а екран виготовлений з паперу, що імітує пергамент, і розписаний вручну. На лицевому боці віяла ми бачимо сцену полювання в селі Говори — це сучасна Хмельниччина. На задньому плані — панорама села й палац Стадницьких-Тишкевичів, який зберігся до сьогодні. На звороті екрана — два родинні герби — Шернява й Леліва (до яких належали Стадницькі й Тишкевичі відповідно).
Крісла й комод
Жіноча кімната, загальний вигляд
За спогадами Анни Франко-Ключко, саме їхня з мамою кімната в родинному домі була вмебльована найбагатше. Серед переліку майна, яке Ольга Хоружинська привезла із собою, згадано й про меблі, «вивезені з Києва, кілька образів, килими». На жаль, з плином часу було втрачено більшість цього майна. Ані столового срібла на 24 особи, ані суконь Ольги, ані «футра» — усе це залишилося тільки в мемуарах.
Проте деякі предмети меблевого гарнітура вдалося не лише зберегти, ба більше, сьогодні вони є упізнаваною та гармонійною частиною експозиції кімнат, якими за життя послуговувалася Франкова дружина.
Після смерті Івана Франка деякі меблі, які безпосередньо стосувалися життя й праці письменника, викупило Наукове товариство імені Шевченка у Львові (бюрко, бібліотечну шафу, фотель, столи, канапу тощо). Меблі ж із «жіночих» кімнат природно перейшли в користування до родин Франкових синів — Петра (наприклад, вішак з передпокою, гарнітур із двох крісел та софи, обтягнуті оксамитом вишневого кольору із флористичним візерунком) і Тараса (комод-білизнярка). Тож музей Франка викупив ці одиниці, і сьогодні вони є не лише частиною меморіального фонду, а й справжньою окрасою експозиції в родинній віллі Франків.
