Дешеві гроші

Цього року гонка девальвацій основних світових валют (цей процес із легкої руки міністра фінансів Бразилії отримав назву – «валютні війни») виходить на фінішну пряму. Очікується, що керівники держав G-20 і лідери міжнародних фінансових установ сформулюють відповідь на принципове питання: якою має бути емісійна політика розвинених країн в умовах глобальної кризи? Відсутність чіткої позиції з цього приводу є ключовим викликом для всіх суб’єктів економіки. Наприкінці 2010 року голова Світового банку Роберт Зеллік виступив із дуже несподіваною ініціативою – створити п’ятивалютну систему (долар США, євро, ієна, фунт стерлінгів і юань) та прив’язати її до золота. Таким чином, було запропоновано реанімувати систему «золотого стандарту» задля уникнення подальшого знецінення грошей, розкручування глобальної інфляції. Цікаво, що одночасно з ініціативою Зелліка ФРС Сполучених Штатів вирішила додатково емітувати $600 млрд на подолання кризи, а дещо згодом – ще $600 млрд. Що відбувається?

Після завершення Другої світової війни США (які акумулювали найбільші запаси золота) послідовно вибудовували вигідні їм глобальні торговельну та фінансову системи. Зокрема, поступово в регулюванні світової торгівлі перемогла ідеологія free trade, яка з часом була нормативно оформлена у форматі СОТ. Тобто реалізувалася ідея міжнародного поділу пра­­ці, сенс якої полягає в тому, що кожна країна має виробляти саме ті продукти, які вимагають порівняно найменших витрат. Одночасно в системі міжнародних фінансів відбулася поетапна відмова від золота як еталона вартості. У січні 1976 року це було остаточно закріплено в межах Кінгстонських домовленостей, долар США став провідною торго­­ве­­льно-розрахунковою валютою, а золото – товаром, ціна якого визначається ринком.  

Протягом останніх років десяти економічне домінування США в межах цих двох систем перестало бути аксіомою. Насамперед унаслідок того, що Китай – завдяки працьовитому населен­­­ню (готовому працювати задешево), сприятливому інвес­ти­­ційному клімату, залученню нових західних технологій тощо – почав стрімко зміцнюватися. Піднебесна, не порушуючи умов СОТ, почала ви­­тісняти товари американських виробників ледь не на всіх світових ринках. Результат – дедалі частіше дає збій політика обміну доларів на ресурси (зокрема, і через кредитування національних урядів міжнародними фінансовими установами) з подальшим створенням доданої вартості в США, продажем американських товарів на зов­нішніх ринках та частковим відкачуванням доларів… До ре­­чі, Китай – це не єдина країна, яка стрімко розвиваються.  

Внутрішні ринки не лише Сполучених Штатів, а й інших розвинених країн захопили китайські виробники, але ж США (маючи статус міжнародного емісійного центру) не втрималися від спокуси й почали вести торговельні війни в дуже ризикованій площині – поза правилами СОТ, за допомогою зміни вартості грошових одиниць. Головний ризик полягає в тому, що девальвація долара шляхом надмірної його емісії не тільки послаблює ринкові позиції Китаю, а й провокує на такі самі дії інші країни, які задля забезпечення валютного паритету теж змушені вдаватися до емісії. Це, своєю чергою, розкручує глобальну інфляцію: дорожчають енергоносії, сировина, продукти харчування тощо. Продовження такої тенденції в 2011 році загрожує стабільності світової економіки. Можливі наслідки гіперінфляції: крах недержавних пенсійних систем, банкрутства власників цінних паперів і їхніх похідних (особливо незабезпечених реальними активами), фінансова дестабілізація підприємств, банків і страхових компаній, зубожіння домогосподарств.

 

Теза Дж. Кейнса, яку взяли на озброєння США (про те, що емісією грошей можна витягти їх із кишені в усіх, причому непомітно), не працює. Наслідки девальвації світових валют очевидні. А якщо ж Китай, РФ і Бразилія вирішать знизити частку доларів у своїх резервах і конвертувати, то це підірве економіку Сполучених Штатів. Тим більше що девальвація основ­них світових валют збіглася з ще одним неприємним для розвинених країн процесом – неможливістю підтримати сталий розвиток економік за рахунок кредитування. В останні роки чимало нобелівських лауреатів з економіки (переважно американці) отримували нагороди за доведення доцільності випуску цінних паперів на базі іпотечних облігацій та обґрунтування перспектив розвитку віртуальної торгівлі. Теоретики надто відірвалися від життя. Фінансові бульбашки лопаються, валютні війни поглиблюють кризу, а пожежу гасять бензином – надмірною емісією грошей. 2011 рік – час визнати помилки не лише відповідальних за практичне управління економікою, а й тих, хто займається теоретичним обґрунтуванням. 

Я іноді відвідую букіністичні магазини, цікавлюся, чи купують українці «Капітал» Карла Маркса. Не повірите: складно знайти – відразу розбирають. А в одній із книгарень на Хрещатику знайшов «Капітал», так би мовити, для капіталістів – інкрустований діамантами, вартістю 106 тис. грн. Небайдужі до економіки намагаються осмислити кризові процеси. І це не дивно, адже парадоксів вистачає: підприємства недовантажені, а сировина дорожчає; знецінюються гроші, проте вільної ліквідності майже немає. Побудована капіталістична система працює дедалі складніше, ринкове саморегулювання виявилося ілюзією. Країни світу вдаються до відвертого протекціонізму та розвивають системи державного регулювання… Схо­­же, що «Капітал» Карла Маркса очікує ренесанс, головне, щоб він не втілився в збочені форми, як колись у СРСР. 

Роберт Зеллік, запропонувавши реанімувати «золотий стандарт», по суті, розпочав дискусію… Навряд чи можлива ця реанімація, адже в умовах віртуальної економіки не вдас­­ться достовірно оцінити, чи відповідають запаси Au, нібито накопиче­ні державами та фін­уста­новами, реальним мож­­ли­­востям обміну паперових гро­­шей на золото. Не варто забувати, що остаточній відмові від золотого стандарту в 1976 році передувало нездійснене прагнення Франції в 1971-му конвертувати накопичені американські долари в благородний метал. Це по-перше. А по-друге, в сучасній економіці ціна грошей визначається не їхнім золотим забезпеченням, а монетарною, бюджетною та фіскальною політикою держави, її конкурентоспроможністю на світовому ринку, станом торговельного і платіжного балансів. Реалістичнішим видається сценарій лімітування грошової емісії з метою обмеження інфляції у прив’язці до обсягів ВВП країн. Такі функції за згодою держав – емітентів валют, що використовуються в міжнародних розрахунках, міг би взяти на себе МВФ. Цей підхід може породити нові виклики, оскільки базою стрімкого розвитку економік багатьох країн було стимулювання попиту, зокрема, за рахунок кредитів. Зменшення обсягів емісії негативно позначиться на доходах компаній. Є ризик міжгалузевої ланцюгової реакції: падіння виробництва – скорочення видобутку сировини – зростання безробіття. Очевидно, що в цьому випадку буде непереливки непродуктивним галузям, а також пов’язаним із ними фінустановам. Але ж у нинішній ситуації не ризикувати – ще гірше. Подальша гонка девальвацій безперспективна, у валютних війнах програють усі, за винятком хіба що тих, хто в режимі реального часу контролюватиме грошові потоки й зможе спрямувати їх на купівлю земельних ресурсів, основних фондів тощо.