У жовтні 2014-го ми з колегами читали рекламу у єдиній на той час місцевій газеті. Оголошень про оренду нерухомості було безліч, більша частина з яких була про те, що квартири та цілі домівки (навіть з більярдом на басейнами) готові було здати просто за догляд та комуналку. Мої колеги ошелешено читали пропозиції – дома, будівлі, квартири шукали власників. Здається, треба було лише обрати район зручніше та умови краще, а в нас, тих, хто не виїхав, власники житла були зацікавлені більше, аніж ми в них. Дійсно, ті часи були золотими в якійсь мірі. Хоча б на якийсь час можна було втілити мрію та переїхати з провінції у «столицю», виїхати з гірського Камброду (район Луганська) та перебратися у центр міста. Можна було, навіть, не дуже вагатися, що багато хто і зробив у той час. Люди зі зброєю займали вільні домівки, влаштовуючи там їдальні та склади. Господарі, повертаючись додому, знаходили вцілілими лише стіни, «квартиранти» не гидували навіть старю білизною. Звичайно ж знайти «кінці» у тій заплутаній справі було неможливо. Все, що відбувалося тоді, мало єдине ім’я – «війна».
Читайте також: Життя в окупації: блокада ОБСЄ та площа імені «Мотороли»
З переваг того часу – крутнувшись, можна було дійсно придбати житло власної мрії за копійки. Багато хто продавав квартири, дома, дачі не лише терміново, але й з усім майном. При чому, ті хто продавали, булі раді знайти хоча б якогось покупця, а покупці була щасливі придбати житло настільки вигідно. Питання юридичної законності цікавило всіх найменше – одним були потрібні терміново гроші, іншим квартира. В ті часи багато хто з «міністрів» займав кинуті будинки українських можновладців. При чому коли це ставало відомим, виявлялося, що нові «власники» не лише жили там, а й користувалися кинутим гардеробом.
Вже влітку 2015 власники квартир та домівок почали писати про орендну плату. Три- та навіть чотирикімнатні квартири можна було зняти за умовну 1000 + комуналка. Або лише за комуналку та нагляд. Ніби нові жильці наглядають за опаленням, не дають розкрасти нерухомість, за це з них не беруть оренду. Далі ситуація змінювалася. Зараз двокімнатну квартиру з ремонтом вам здадуть за 5000 російських рублів в районі з водою по годинах, а в центрі ви можете знайти шикарні апартаменти за 8000 рублів. Є варіанти і за 1000 рублів, як і колись, коли люди таким чином зберігають житло, сподіваючись, що з часом зможуть продати квартири більш вигідно.
Дуже багато оголошень про оренду офісів та складських приміщень. Знайти модуль з обладнанням, ресторан або перукарню «під ключ» можна дуже легко у самісінькому центрі Луганська. Питання в іншому, як потім відбити оренду? Це помилка багатьох новачків, коли вони підраховують, що дуже легко зможуть заробити швидкі гроші, відкривши власний салон краси (ресторан або школу іноземних мов), але на справі виявляється, що ані місце центрі, ані обладнання, ані шалена реклама не допомагають у цьому. Цікаво відстежувати долю таких приміщень, коли за рік в одному місці могла бути комерційна установа, кав’ярня, магазин, нотаріус, перукарня та багато чого ще. І цікаво те, що нові власники навіть не знімають старих оголошень. Так зверху може бути напис «Ритуальний салон», справа «Нотаріус», зліва «Дитячі іграшки», а на самих дверях «Алкогольні напої». Кожен бізнесмен сподівається, що його бізнес піде. Винаймає молодь із прапорами, які роздають листівки, вмикає музику, хапає за руки на вулиці, але бізнес не йде. Причина тривіальна – це зона військового конфлікту, де дуже мало тих, хто буде голити бороди у фахівців-барберів або замовляти одяг з Італії. Навіть, вибагливі старі з двома пенсіями скоріше підуть через дорогу до знайомої продавчині із брудними руками, яку знають роками, але до якої звикли. І приміщення знову прикрашає напис «Оренда» поверх реклами нещодавніх власників. Єдиний бізнес, який не прогорає майже вісім років – ритуальний. І причина цього спочатку була у війні, а потім в коронавірусі, який лише допомагає збагатіти власниками невеселих установ. І поки багато хто думає, де б заробити гроші, власники ритуальних агенцій купують нові автівки, не приховуючи високого рівня життя.
Але є одна родзинка, про яку говорять всі, хто повертається у Луганськ. Це відносно невисока сума комунальних платежів. У сезон опалення усе разом (вода, електрика, опалення) потягне десь на три тисячі російських рублів. Якщо квартиру знімати за ті самі 5000 рублів, то 8000 за все разом взимку буде красною ціною. Коли кажеш про це приятелям з Росії, вони відверто дивуються – чому так дешево? Та приводять свої суми по квитанціях, які вище в рази. Всі в «республіці» розуміють, що наші «смішні» ціни будуть такими не завжди. Це нібито бонус за проживання у зоні військового конфлікту. Це на якийсь час. Але навіть при таких цінах далеко не всі сплачують комуналку, не маючи навіть таких грошей, бо для когось це половина пенсії, а для когось непідйомні у сезон опалення суми за газ. Є і ті, хто сплачує за відмотку електрики та води (половина від вартості боргу). Але в їхньому випадку є ризик потрапити на великий штраф, тому частіше в такі будинки двері відчиняють лише по дзвінку, а перед дверима встановлені камери.
Багато хто повторює, що жити в Луганську вигідно в двох випадках – коли є власне житло та коли є робота. І тим, і іншим можуть похвалитися не всі, але і вони якось влаштовуються, перебиваючись підробітками та знаходячи для себе максимально дешеві варіанти житла у кинутих квартирах.
Приятелька буквально перед 2014 роком придбала собі дім власної мрії за містом. У мріях там росли діти на свіжому повітрі та допомагали у саду літні батьки. У 2014 році із дітьми та батьками вона виїхала з будинку мрії. Весь час в ньому мешкали квартиранти, які за цей час змогли назбирати собі на власний дім на сусідній вулиці на суму в десятки разів меншу за ту, яку витратила у 2013 моя приятелька на свій дім. Але питання навіть не в цьому. Здати комусь цілий дім за містом виявилося величезною проблемою. Навіть без грошей лише за комуналку. Навіть із усіма бонусами у вигляді двох поверхів, посуду, пральної машинки, газового опалення та іншого. Ті, хто міг та хотів, за цей час назбирали на власне житло. Для інших варіант життя за містом не підходив, бо треба було діставатися до роботи у Луганську. І виходило замкнене коло. Зачиняти дім без опалення неможливо взимку, але і знайти нікого не виходило. І великі дома, дачі, котеджі для багатьох ставали тим тягарем, коли шукали вже аби когось лише б приглянути взимку. Дома, які купували для радості, ставали тортурами.
Читайте також: Формула сприйняття. Українська колективна пам’ять про війну на Донбасі
Взимку я зустріла знайому, яка продавала з рук постіль та вази на ринку. Виявилося, син виїхав, купив вже маленьку квартиру на території чинної України, а матір вповноважив продати його житло у Луганську аби вже не повертатися сюди. Але для матері кожна річ з його квартири виявилася коштовною – і вона аби допомогти сину пішла на ринок з усім. Так само вийшло з великою квартирою, яка стала непотрібною нікому. Кожен покупець вимагав нижчої ціни, кондиціонеру, нової сантехніки і краяв цим серце жінці. Те, на що збирали роками, не коштує вже нічого, на жаль. І причина та сама, тривіальна, ВІЙНА.