У Литві зустрілася з друзями, яких знаю ще з 1991 року: тоді від Народного руху України я возила до Вільнюса гуманітарну допомогу, зібрану не лише рухівцями, а й пересічними киянами для литовців у час блокади з боку СРСР. Тоді Литва вже пережила страшний катарсис січневих подій, парламентарії розробили закон про люстрацію, пересічні литовці мужньо переносили брак світла і тепла, розуміючи, що це – плата за відновлену державність і незалежність.
У Радянського Союзу тоді було два варіанти повернення Литви: економічна блокада або воєнна агресія. Оскільки симпатії світової спільноти були на боці Литви, армійська атака відпала, економічна ж блокада, як стало зрозуміло доволі швидко, бажаного ефекту та результату не дала.
Литва стала справді незалежною, справді проєвропейською і демократичною. Принаймні відтоді її влада – публічна, відкрита для спілкування із співгромадянами і провадить реформи, враховуючи як національні інтереси та сподівання народу, так і європейські принципи.
А правила гри на економічному та фінансовому полі дозволяють нормально, спокійно, працювати і литовськими родинам (малий бізнес), і національним та міжнародним корпораціям (великий бізнес). Судова гілка влади вершить правосуддя, не зважаючи на звання та капітали. Наприклад, суперечки та проблеми між литовськими споживачами енергоносіїв та російським монополістом Газпромом були вирішені в судовому порядку, а на законодавчому рівні Литва вирішила повернути собі газову трубу, якою Газпром користується.
Ще один приклад литовського правосуддя: днями один із чиновників мерії Вільнюса перевищив швидкість і був покараний поліцією штрафом. Можновладець зібрав брифінг і попросив вибачення у співгромадян за порушення правил дорожнього руху, а штраф сплатив просто у прямому ефірі, на очах у тисяч глядачів.
Окремою темою мого спілкування з литовськими друзями було повсякденне життя міста та громади. Місцеве самоврядування Литви давно уже реформоване за європейськими стандартами: городяни активно обговорюють проблеми розвитку міста, розбудови міської інфраструктури.
Для більшості литовців місцеві вибори – важливіші, ніж парламентські або президентські: «Ми обираємо людей, які працюватимуть для нас, під нашим контролем. А це мають бути професіонали, або ж ті, хто здатен керувати комунальним господарством як хороший менеджер», – пояснює Інга Дапкунайте, моя знайома з Клайпеди. А мої друзі з Вільнюса зауважують: різне буває після виборів, але обрані громадою політики та чиновники здебільшого намагаються виконувати свої функції якісно.
Громада ж їм допомагає: так, напередодні 1 вересня з’ясувалось, що після ремонту однієї з середніх шкіл, до якої ходить онука моєї знайомої, територія довкола школи не була готова до нового навчального року належним чином. Батьківський комітет попросив учителів, учнів та їхніх батьків прийти на своєрідну толоку в неділю після Служби Божої, щоб прибрати двір, квіти полити тощо. Це і було зроблено!
Так само і мої інші знайомі – теж із Вільнюса – разом із сусідами по будинку та працівниками комунальних служб району спільно поставили дитячий ігровий майданчик надворі, висадили нові квіти (на осінній сезон), відтак влаштували святкову вечерю на знак успішної співпраці. «У нас у Литві великі справи починаються з чогось невеличкого, мініатюрного», – пояснила мені пані Рута, яка і зібрала сусідів на добру справу.
Громада ж має право відстоювати свою територію від забудов. Київські варіанти забудови історичної частини Вільнюса, Каунаса чи Клайпеди неможливі: за забудовами стежать спеціальні міжвідомчі комісії, які мають право звертатись до судових виконавців у разі порушення норм пам’яткоохоронного законодавства та відповідних міжнародних конвенцій з боку забудовника (інвестора) або власника будівлі, яку планується знести. Комісія вивчає історію будівлі, те ,що її оточує, її технічну справність тощо – і надає свої висновки колегам, відповідальним за допуск інвестора та видачу йому дозвільних документів.
Але, як кажуть литовці, зведення висотної будівлі у Старому Вільнюсі неможливе. Крім законів та контролюючих органів є ще історична пам’ять та здоровий глузд. Ці нематеріальні субстанції не дозволяють нищити міське середовище, змушують і литовського, й іноземного інвестора добре поміркувати над тим, що і де будувати. Власне, саме історична пам’ять литовців зберегла у Вільнюсі ті кам’яниці та храми, які зводила родина Острозьких – тих самих, засновників Острозької академії та університету у Вільнюсі, школи у Дубні й Луцьку та храми у Литві. Прикро, але тепер вивчати добу князів Острозьких науковці їдуть до Вільнюса, оскільки на території сучасної України збудованих за їхніми планами та їхнім коштом споруд фактично не залишилося. Меншає в Україні тих садиб і містечок, з якими пов’язана доля Тараса Шевченка. І це при тому, що на старовинній будівлі Вільнюського університету є меморіальна дошка (юний Кобзар, ще кріпаком, там бував під час відвідин Вільнюса паном Енгельгардом), а на в’їзді до Старого Міста днями відкривається пам’ятник Тарасові Шевченкові.
Прикро, що Україна зустрічає гостей засміченими узбіччями і похмурими працівниками прикордонної служби, а Литва – автобаном та елегантно вбраними в уніформу прикордонниками та митниками, які з повагою ставляться до мандрівників. Тому що гість, який приїхав до Литви, не лише потенційний інвестор (чи він сто літів у країні залишить, чи сотню тисяч євро – прикордонників не обходить), а і той, хто потім розповість про Литву та самих литовців. І, можливо, захоче приїхати ще раз, уже з родиною або друзями. Принаймні я волію повертатися до Литви якнайчастіше, адже там затишно, комфортно, чисто, і ще там смачно пахне домашнім хлібом і зробленим вручну шоколадом.