Десантник-диригент

Серед людей поза межа­­ми артистичних кіл поширене уявлення про музикантів, нібито вони слабкі, тендітні істоти, які живляться духом святим, бояться протягів і страждають на неврастенію. Звісно, це забобон. Ференц Ліст гнув руками підкови. Йоганн Себастьян Бах виховував двадцятеро дітей. Дмітрій Шостаковіч був футбольним суддею всесоюзної категорії. Микола Сукач, головний диригент чернігівського сим­фонічного оркестру «Філармонія», схожий радше на прапорщика повітрянодесантних військ, аніж на диригента.

           

 

Пан Микола і не приховує, а нав­паки, підкреслює своє десантне ­минуле. Маестро по-дитячому пишається десятками стрибків із парашутом.

 

Не палить і не п’є. Щодня влітку й узимку купається в Десні, зріст має під два метри й може ударом кулака розтрощити ослін. При цьому створений ним колектив, за відгуками знавців – один із найкращих оркестрів України, а може, і Європи.

 

Без характеру й гарту навряд чи можна було мобілізувати буквально на руїні повноцінну команду музикантів і переконати всіх – начальство, колег, самих оркестрантів і, головне, публіку – в блискучому майбутньому.

 

1999 рік був не найкращим для культурних ініціатив: Чернігівська філармонія перебувала в сплячці. Камерний оркестр, подібний до тих, що за радянських часів був у кожному обласному центрі, розпадався, а колишні вірні відвідувачі концертів класичної музики переймалися здебільшого власним виживанням.

 

Сукач зібрав учорашніх випуск­ників місцевого музучилища – без досвіду, без якісних інструментів (а на дешевій скрипці важко досягти якісного звуку, хай навіть тебе називають Ойстрахом), без перспективи. І невдовзі оркестр «Філармонія» дав концерт у Чернігові, за півроку виступив у Києві на фестивалі «Літні музичні вечори», а за два роки поїхав на перші закордонні гастролі до Хорватії.

 

Далі були виступи в Білорусі, знову в Хорватії, – там колектив відкривав музичний фестиваль Histria, а потім акомпанував Санкт-Пе­тер­бурзькому балету, який привіз «Лебедине озеро» та «Жизель». У січні 2008 року відбулося напрочуд ус­піш­­не місячне турне курортними містами Іспанії та Португалії.

 

«Мені важливо було показати хлопцям і дівчатам, що їхні зусилля не марні, що вони працюють не лише на ентузіазмі, що перед ними є перспектива, – каже диригент. – Без такого виховного моменту жодна команда довго не протримається. Плюс, звісно, дати їм зрозуміти, що ми не пасемо задніх. На курортах публіка досить досвідчена – вона збирається з усієї Європи. Звісно, оркестранти слухають чужі записи, можуть порівнювати, але хай вони наживо відчують, які вони молодці».

 

Хоча, врешті-решт, закордонні тур­­не – питання престижу, навіть не грошей. Чернігів, поки що не належить до світових культурних столиць, принаймні поки що. Для провінції має передусім значення реакція саме своєї публіки й те, наскільки міняється атмосфера в місті. А вона вже змінилася, – зала завжди переповнена, як колись, за глухих радянських часів, коли філармонія була чи не єдиним осередком чогось справжнього.

 

У березні відбудеться вже де­в’ятий фестиваль класичної музики «Сіверські музичні вечори» Ідив. програмуІ, до міста регулярно, дедалі частіше приїздять зірки зі світовими іменами, інколи навіть оминаючи столицю. Піаністи Микола Луганський, Олег Полянський та Микола Сук, віолончеліст Олександр Князєв, японські скрипалі Саяка Шоджі, яка грає на рідкісній скрипці Страдіварі «Йоахім», та Ерік Шуман з не менш коштовним інструментом Страдіварі «Юпітер»…

 

Щороку гастролює в Чернігові й Вадим Руденко. Всесвітньо відомий піаніст, лауреат чи не всіх міжнародних конкурсів, розклад виступів якого розписано на багато років наперед. «Я комфортно почуваюся з багатьма диригентами, але все ж є троє, яким ніколи не відмовлю. За жодних обставин. Один із цих диригентів – Микола Сукач», – зізнається пан Руденко. Умови та обставини, що їх мав на увазі маестро, це зовсім не гонорари. Хоча, зрозуміло, Чернігів не може тут конкурувати з Токіо чи Нью-Йорком. Найгірша обставина – рояль чернігівської філармонії. «Він не тримає стрій, пливе», – так пояснює піаніст причину, з якої мусив замінити Про­коф’єва на Сен-Санса під час чер­нігівських гастролей восени 2008 року. І додає: «Думаю, що навіть з тієї мізерії, що виділяється на культуру, чиновники повинні знайти кошти на інструмент. Тим більше, що колектив нарешті отримав статус академічного симфонічного оркестру».

 

Попри вибухову вдачу Миколи Сукача, вимагати щось у когось із позиції сили він не може. Змушений весь час просити: у міської влади, у спонсорів. Оркестрантами, попри авторитет, теж командувати складно: невелика платня, важка праця, чимала завантаженість. Трохи перегнути палицю – й люди можуть розбігтися. Тож доводиться шукати мотивацію.

 

Серед колег теж не всі радо сприйняли появу нової творчої одиниці. Знову-таки, для тих, хто не знає: у середовищі музикантів є свій негласний рейтинг престижності. Першими йдуть піаністи, потім – скрипалі, за ними – інші струнники, далі – духовики, ударники, осторонь, самі по собі – вокалісти, й на останньому місці – народники. Тобто виконавці на народних інструментах: баян, домра, бандура тощо. Микола Сукач закінчив Харківську консерваторію (тепер Університет мистецтв) за класом баяна. В ті часи, задовго до моди на Астора П’яццоллу, на баяніста в СРСР чекала вельми скромна ніша: грати в збірних концертах-«солянках» по клубах і санаторіях. Був один-єдиний випадок, коли в Москві «народник» Владімір Фєдосєєв став диригентом і очолив симфонічний оркестр. Та попри світовий успіх, його весь час супроводжує прізвисько «Караян-баян». Протидіяти усталеним стереотипам може тільки надзвичайно позитивно налаштована людина.

 

Натомість у себе вдома, в Чернігові, Микола Сукач – загальний улюбленець. Ходити поруч з ним рідним містом нестерпно. Його зупиняють на кожному кроці, як заведено в провінції, – люди не дуже рахуються зі щільним графіком маестро. Так само всі в місті знають його екзотичну історію.

 

Років тридцять тому він увечері вийшов подзвонити з автомата. Компанія блатних чіплялася до дівчини. Пан Микола зробив чемне зауваження, хулігани розсмокталися. Але на зворотному шляху в темному куточку він потрапив у засідку. Шпана бажала помститися й поводилася відповідно до своїх звичаїв, далеких від кодексу бусідо: перший удар ножем розрізав шкіру на чолі, кров залила обличчя. Далі він міг битися тільки всліпу. Отримав ще десять ножових поранень. Із них – один удар у серце. Диво, що взагалі вижив. Близько року залишався інвалідом, не міг підняти склянку з чаєм А потім… витягнув себе сам. Гартування, тренування, режим і самонавіювання. Зараз лікарі не можуть повірити, що той смертельний рядок у медичній картці – це не містифікація.

 

Не менш знакова історія по­в’язує маестро з поверненням на Батьківщину творів талановитого українського композитора-роман­тика Сергія Борткевича. Для цього об’єднали свої зусилля п’ятеро ентузіастів. Дослідники творчості Борткевича: доктор філософії, канадець індійського походження Багван Тадані, держслужбовець із Великої Британії Мелком Балан, юрист із Нідерландів Ваутер Калкан, видатний піаніст, колишній киянин, котрий зараз мешкає у США, Микола Сук і диригент Микола Сукач. «Це величезна історична несправедливість, що про Сергія Борткевича забули. І якщо можна якось пояснити, чому так сталося в Німеччині чи Австрії, де він жив і працював, то забуття в Україні неприпустиме, – каже пан Сукач, – Цей композитор зумів доповнити міць і силу оркестрової музики невимовно ніжним українським мелосом».

 

У 2002 році маестро Сукач провів у Чернігові фестиваль із нагоди 125-річчя з дня народження композитора, де зі своїм оркестром «Філармонія» представив усі знайдені ним симфонічні твори Борткевича. А за рік на святковому кон­церті до Дня незалежності України разом із симфонічним оркестром Національної опери виконав фінал Першої симфонії Сергія Борткевича «Моя Батьківщина». До речі, твори видатного українця Микола Сукач включає і в усі закордонні гастролі. Це для нього принципово.

 

 

 

Досвід Сукача зайвий раз доводить, що шалений темперамент може знайти собі використання не тільки в столицях чи мегаполісах. У стародавніх міфах є постійний персонаж – «культурний герой». Це, зазвичай, посланець богів, який навчає тубільців палити вогонь, обробляти глину чи метал, полювати абощо.

 

Донедавна вважали, що роль однієї людини в суспільних процесах мінімальна, навіть у підручниках була глава: «Роль особистості в історії». З історією більш-менш визначилися, але стосовно культурної ситуації зрозуміло, що одна-єдина людина може змінити обличчя міста, галузі, країни. Ба навіть більше: тільки одна-єдина енергійна, креативна й добре вмотивована людина може це зробити. Без лідера будь-який рух у культурі приречений.

 

Основні зусилля головного диригента все ж спрямовані на те, щоб оркестр грав як слід. Що він робить із молодими музикантами, як він змушує їх видавати потрібний звук на своїх «дровах» (так струнники називають скрипки, альти й віолончелі, виготовлені на фабричному конвеєрі, а не зроблені майстром вручну) – його власне ноу-хау. Ще важче працювати з духовиками, адже в багатьох із них основна служба – у військовому духовому оркестрі. І, тим не менше, все звучить, як треба.

 

Після перших гастролей по Америці (щоправда, не з оркестром, а окремо, як диригента-гастролера) Миколу Сукача питали, чи не було в нього спокуси підписати конт­ракт і залишитися за кордоном. «Не буду говорити про патріотизм чи ностальгію, це, так би мовити, особисте, але я дуже люблю своє місто, свій рідний Чернігів і хочу жити тільки тут, – каже музикант. – Звісно, симфонічні оркестри Каліфорнії, Лас-Вегаса чи Німеччини, з якими довелося працювати, – це казка. Це такий досконалий інструмент, про який може мріяти будь-який диригент. Але відчуття від того, що ти робиш власними руками, з нуля, у своєму місті, дає такий адреналін, що з ним не можна порівняти ані кайф від успіху в чужих країнах, ані задоволення від тих гонорарів».