Після знищення більшовиками інститутів демократії в Росії у жовтні 1917 року Українська Центральна рада не змінила своєї політичної орієнтації й продовжувала «лівий курс», ліквідувала приватну власність на землю, проголосивши її соціалізацію. Однак такі «соціалістичні» експерименти не зупинили більшовицького просування в Україну. Запросивши на допомогу німців для подолання більшовицької інвазії, українські соціалістичні лідери і далі робили спроби реалізувати свої програмові засади, що призвело до подальшої руйнації соціально-економічного життя й загострення відносин із німецьким командуванням. До цього варто додати неспроможність Центральної ради створити ефективний державний апарат, який мав би забезпечити необхідні для суспільства державницькі трансформації та виконати взяті на себе зобов’язання перед Почвірним союзом. У результаті Україна опинилася перед загрозою можливої втрати державності й перетворення на звичайне окупаційне генерал-губернаторство.
У таких складних умовах Павло Скоропадський взявся до організації українських антисоціалістичних сил. У березні 1918 року після приходу німців в Україну він заснував Українську народну громаду. В основу діяльності цієї політичної структури було покладено компроміс у соціальних питаннях, демократизацію державної влади, українізацію зрусифікованих верств суспільства через їхню еволюційну трансформацію. Водночас проголошення Української Держави ознаменувало відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування країни до налагодження класової співпраці та цивілізованого реформаторства.
Читайте також: Українська Держава Гетьмана Скоропадського
Показове представництво
На скликаному в Києві Хліборобському конгресі, який представляв більшість українського населення, було утверджено повну й остаточну суверенність Української Гетьманської Держави. Вперше від часів Богдана Хмельницького чітко висунуто принцип соборності українських земель, який зафіксовано титулом голови новопосталої держави — Гетьман всієї України.
На Хліборобському конгресі були присутні 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. А загалом було близько 8 тис. учасників зібрання. На конгресі було кілька десятків більших чи менших землевласників-поміщиків, а решта тисячі заможних і середніх заможних селян-хліборобів зі всієї України. Станом на 1917–1918 роки селяни становили 85% усього населення.
Якщо порівняти представництво інших форумів доби Національно-визвольних змагань, то Хліборобський конгрес, поза сумнівом, був наймасштабнішим. У квітні 1917-го на Національному конгресі, який наділив Українську Центральну раду функціями вищого національно-представницького інституту, була присутня 1 тис. делегатів, яка представляла не всі області України. І Всеукраїнський військовий з’їзд у травні 1917‑го зібрав 700. Норми представництва обох зібрань були спрощені, не скрізь дотримані й послідовно проведені. Трудовий конгрес України січня 1919 року зібрав менш як тисячу делегатів, причому від участі в його виборах були відсторонені так звані нетрудові елементи, які становили численну й надзвичайно цінну для українського державотворення верству. Фактично найцінніші державотворчі прошарки, які ставили на перший план ідею національного визволення, — статечне селянство, земські діячі, чимало офіцерів, заможні прошарки міста, духівництво, представники наукової та культурної інтелігенції, — отримали ярлик «контрреволюціонерів» і стали об’єктом цькування.
На дипломатичному фронті. Павло Скоропадський в українському посольстві в Берліні
Гетьман Павло Скоропадський у всіх своїх публічних виступах детально з’ясував курс державно-національної політики й закликав усі політичні сили допомогти йому в боротьбі з антидержавними елементами, але українські соціалістичні партії своїх поглядів на українську державність не змінили й зайняли непримиренну позицію до гетьмана та його уряду, створивши Український національний союз. Він став осередком, довкола якого гуртувалися всі опозиційні елементи, що взялися до легальної та нелегальної боротьби з Гетьманатом.
Прихід Скоропадського до влади та ліквідація режиму Центральної ради зовсім не означали зречення гетьмана від реального українського змісту нової держави. Навпаки, це спонукало консервативних політиків заповнити нове українське державне існування реальними формами й змістом, спираючись на наявні національні традиції.
Кінець федералізму
Очоливши державотворчий процес, Павло Скоропадський мусив чітко висловитися щодо російського політикуму в Україні, який охоплював широкий ідеологічний спектр від крайніх лівих течій (більшовиків) до правомонархічних. Звичайно, гетьман позиціонував себе безкомпромісним супротивником більшовизму, і в тому була одна з найсуттєвіших його відмінностей від лідерів традиційних українських партій. Водночас він рішуче продемонстрував свою непримиренність до тих російських кіл, що прагнули реанімації дореволюційних порядків в Україні й розраховували використати Гетьманат у своїх намірах. Це стосувалося не лише монархічного середовища, а й російського ліберального, що, за визначенням гетьмана, прагнули «повернення старого в розумінні єдиної Росії» й ставилися до нього «без жодного єднання, без жодної активності». Отже, бойкот Української Держави з боку українських традиційних партій доповнився неприхованою ворожістю російського політикуму загалом. Його лідери у всіх державотворчих кроках, ініційованих гетьманом, вбачали неприйнятні для них вияви «українського сепаратизму» й відверто саботували їх.
У відносинах України з Росією Скоропадський намагався сформувати політичний курс, який насамперед мав забезпечити функціонування реальних інститутів української державності. Він констатує, що «великоросійські кола в Україні», де в час його гетьманства зібралася «мало не вся інтелігентська Росія», виявилися «одним із головних винуватців мого (Скоропадського. — Авт.) падіння». У складних взаєминах із російським політикумом в Україні Павло Скоропадський виявив тверде переконання в життєздатності перспектив утвердження та розвитку української державності. «Великороси говорять: «ніякої України не буде», а я кажу: «що б не було, Україна в тій чи іншій формі буде, не змусиш ріку повернути назад, так само і з народом, його не змусиш відмовитися від своїх ідеалів; тепер ми живемо в часи, коли самими багнетами нічого не зробиш». Великороси ніяк цього зрозуміти не хочуть…»
Читайте також: Уроки другого Гетьманату
Попри всі, часом сумнівні, висловлювання гетьмана щодо відносин України та Росії, його конкретна політична поведінка свідчить про те, що він будував реальну національну державу з адекватною системою необхідних інститутів і цивілізованими міжнаціональними відносинами. Із цим не могли змиритися фактично всі російські політичні сили в Україні. На кожному кроці своєї державотворчої діяльності гетьман наражався на гостру протидію тих російських кіл, у спілці з якими його звинувачували «правовірні» українські політики.
Відновлення гетьманства означало врятування консервативними силами української державності, кінець спробам реалізувати автономістсько-федералістичну концепцію політичної розбудови України, рішуче та безповоротне відокремлення від Росії, здійснене через покликання до життя реальних державних інституцій.
Утворення Української Держави було виявом рішучого повороту соціально-політичного та культурного розвитку України в бік західноєвропейської цивілізації, опертя на її правове та духовне підґрунтя.
На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної ради, а згодом УНР доби Директорії суспільно-політична позиція гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правових і національно-творчих форм. При цьому від першого дня існування Української Держави й до останнього двері до співпраці жодній українській політичній партії не були зачинені. Радше навпаки, гетьман увесь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектра.
Читайте також: Світлій пам’яті Олени Павлівни Скоропадської
Відбувалося неухильне послідовне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію та комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії та повіти, створено адміністративний губернський і повітовий апарати — староства. У результаті всі закони й розпорядження керівних центральних органів держави не залишалися суто декларативними актами, як це переважно відбувалося за урядування Центральної ради, а реалізовувалися набагато ефективніше на місцях.
Сила в зовнішній політиці
Українське обличчя нової держави значною мірою визначалося її зовнішньополітичним курсом. На відміну від попереднього уряду Центральної ради, що вирішував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права й не через ухвалення законів, а нотами або усними заявами, Гетьман поставив цю проблему на послідовні правові рейки. Ще в січні 1918 року, коли ЦР починала контакти з німцями, Павло Скоропадський чітко висловлювався проти переговорів із ними. «Я був настроєний проти німців, — писав він. — Недавно ще воював з ними, розгніваний їхньою політикою з більшовиками, і не міг з ними примиритися». Проте, прийшовши до влади, зазначав, що «лише підтвердив ті умови, які були вироблені Українською Центральною радою».
Влада гетьмана де-юре була визнана насамперед Німеччиною та Австро-Угорщиною в Києві вже 2 травня 1918-го. За кілька днів це зробили також Болгарія та Туреччина. Своїх представників відрядили до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.
Легітимність. Гетьман із делегатами Хліборобського конгресу
Гетьману в його зовнішньополітичній діяльності було властиве розуміння того, що Україна має бути сильною державою. У цьому контексті надзвичайно важливим було міцно закріпитись на узбережжі Чорного моря, зайнятому українцями внаслідок тривалої військової боротьби козацтва та його колонізаційної експансії. Це завдання необхідно було виконати, тісно прив’язавши до Української Держави Бессарабію, Крим і Кубань, значною мірою заселених українцями.
Морський кордон України був єдиним стабільним рубежем, який водночас був її вікном у світ. Проте він потребував надійного захисту, який міг гарантувати сильний український флот. Тому проблему Чорноморського флоту гетьман вирішив під час його зустрічі з німецьким імператором Вільгельмом ІІ.
Військове будівництво
Дуже складною справою виявилося формування збройних сил Української Держави. За основу військового будівництва було взято проект, який розробило військове відомство УНР і який передбачав формування восьми піхотних корпусів, чотирьох кінних дивізій на основі територіального комплектування. Вже наприкінці травня було розроблено законопроект про загальні засади військової служби, яка відкидала станові принципи формування й забезпечувала вільний доступ до військової освіти та посад. Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.
24 липня вийшов закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918-го й дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919-го — ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.
Читайте також: Українські гетьманці ХХ століття
Військове будівництво суттєво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалось утворення в Україні сильної та боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми й у вищого політичного та військового керівництва Райху. Налагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося особисто гетьманові Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ. Можна констатувати, що в добу Гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло й ґрунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.
З надією на нове козацтво
Земельне питання було одним із найважливіших, яке стояло перед Українською Державою, необхідна була оптимальна аграрна політика. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання провести масштабну земельну реформу, яка мала на меті створення економічно сильного класу середнього та заможного селянства. Ця верства за допомогою держави мала отримати наділи через парцеляцію великої земельної власності за викуп. Для цього планувалося заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевими та вигідними кредитами й допомогти їм придбати землю.
На початок листопада 1918 року проект земельної реформи був готовий. Розробив його міністр земельних справ Володимир Леонтович. Документ передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельовані між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більш як 25 десятин на одне господарство. Від відчуження землі звільнялися тільки ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 десятин кожне.
Читайте також: Забутий архів Скоропадських
На думку фахівців, цей закон був одним із найдемократичніших порівняно із земельними законами інших держав того часу. Реалізація наміченої реформи, поза сумнівом, могла дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Вона забезпечувала такий земельний устрій, основою якого ставали середньозаможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української Держави.
Гетьман і його оточення розуміли, що в тій боротьбі, яка розпочалася між більшовизмом та Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, яка є власником засобів виробництва й продуцентом водночас. Наприклад, відновлене в новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею та зброєю, могло бути вкрай зацікавлене в наявності інститутів приватної власності на землю й стабільної національної державності, яка їх захищала б. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, утвердженню приватної та спадкової власності на землю, а також права володіння землею залежно від участі в боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпечення кордонів Української Держави.
Курс на класовий мир
Діяльність у царині освіти, науки та культури в добу Павла Скоропадського спиралася на меценатську традицію українських гетьманів, які підтримували загальнонаціональний напрям розвитку української культури. Починаючи від Петра Конашевича-Сагайдачного, який вписався з усім Військом Запорозьким у Київське братство й підтримав створення Києво-Могилянського колегіуму, і закінчуючи Кирилом Розумовським, який плекав ідею заснування університету в Батурині, усі українські гетьмани були ревними опікунами освіти й науки. За дуже короткий час свого гетьманування Павло Скоропадський заснував два українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському й Українську академію наук.
Не випадково на відкритті українського університету в Києві Павло Скоропадський покликався на «імена гетьманів Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, а особливо Мазепи як поборників і заступників народної освіти на Україні», які, за його словами, «повинні завжди лишитись на сторінках історії українського національного самопізнання».
Читайте також: Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського
Гетьман не мав наміру обмежуватися двома українськими університетами. Велася підготовка до відкриття українських університетів в Одесі та Харкові через реорганізацію тамтешніх російських закладів, а також у Катеринодарі на Кубані та Сімферополі в Криму. На державний кошт були прийняті всі українські середні школи, створені українською громадськістю за доби Центральної ради. Водночас запрацювала ціла низка нових українських початкових шкіл та гімназій, фінансованих державою.
Таким чином, напрошується висновок: в українських соціалістів не було жодної потреби руйнувати Українську Державу. Прагнення класового миру, примирення інтересів селян і великих землевласників, підприємців і робітників, здебільшого за рахунок заможних прошарків, яке демонстрували гетьман Павло Скоропадський і його уряд, утверджували реальне соціальне партнерство, сприяли національній консолідації всіх верств українського народу й могли забезпечити стабільність української державності. Поєднання національно-консервативних і ліберально-реформаторських засад державотворення Гетьманату Павла Скоропадського цілком відповідало тогочасним тенденціям суспільного розвитку цивілізованих європейських країн.
На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних цінностей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові та національно-культурні цінності. Короткотривалий досвід Української Держави Павла Скоропадського є незаперечним доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.