Активний учасник впливових політичних організацій та позапартійних об’єднань, очільник державних, наукових товариств та просвітніх установ Дмитро Іванович Дорошенко (1882–1951) мав тісні контакти з провідними українськими діячами різних суспільних течій. Своєю толерантністю та обізнаністю в різних сферах громадського життя, прагненням залучити до державотворчого процесу всі патріотичні сили він здобув пошану у переважної більшості українських політиків усіх напрямів.
Дмитро Дорошенко в останні роки життя. Авгсбург, 1947
Формування політичної свідомості
Нащадок відомого козацько-шляхетського роду з Чернігівщини, Дмитро Дорошенко народився 8 квітня 1882 року далеко від Батьківщини – у Вільні (нині – Вільнюс), де його батько працював військовим ветеринаром. Саме батько відіграв визначальну роль у формуванні його національної свідомості. Згадуючи своє дитинство, Дорошенко писав згодом у листі до українського історика й педагога Миколи Стороженка, що батько прищепив йому «любов до українства і погляд, що моя батьківщина – далека Україна, куди він мене возив малим, на канікули, і куди я став їздити сам вже з 4-го класу гімназії». І ця «закваска», як згадував Дмитро Дорошенко, «була така сильна, що я в гімназії стояв проти всіх “ідейних соблазнів” радикалізма і соціалізма і залишився українським націоналістом, розуміється в сфері мови, літератури й історії, чим усім я захопився вже у 10–12 років і далі так, як мої товариші захоплювались К. Марксом або Н. Михайловським». Чималий вплив на формування його національної свідомості справили також брати батька Василь Дорошенко, відомий в той час письменник та Петро Якович Дорошенко – за часів гетьманування Павла Скоропадського міністр мистецтв і національної культури.
Читайте також: Пʼять причин, чому імʼя Євгена Чикаленка має бути у топоніміці Києва
Закінчивши у 1901 році віленську гімназію, Дмитро Дорошенко вступив на історико-філологічний відділ Варшавського університету. Далі студії продовжував у Петербурзькому (1902–1904) та Київському (1907–1909) університетах, долучався до діяльності українських організацій різного роду. У Петербурзі 1903 року він очолював українську студентську громаду і водночас тісно співпрацював із представниками «Старої Громади», до якої належали Дмитро Мордовець, Петро Стебницький, Олександр Лотоцький, родина Русових, брав активну участь в організації національно-культурних заходів, зокрема відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві 1903-го та ювілейного свята Миколи Лисенка в Петербурзі 1904-го.
Дмитро Дорошенко був членом новостворених українських політичних сил: Революційної української партії та Української соціал-демократичної партії в Галичині. За участь у студентських демонстраціях у Петербурзі був виключений з університету й на деякий час став слухачем Українських університетських курсів у Львові (1904). У 1905 році на Полтавщині Дорошенко познайомився з Миколою Міхновським та його однодумцями з Української народної партії, які стояли на платформі державної самостійності України. У Німеччині, де мав можливість студіювати мову, налагодив контакти з відомими галицькими діячами і став співробітничати в закордонному українському виданні «Ruthenische Revue» («Ukrainische Rundschau»). Повернувшись 1905 року до Києва, приєднався до Української радикальної партії, брав участь у її виданнях «Громадська думка» та «Нова громада», згодом – «Рада», публікував свої статті в часописах «Рідний Край» та «Хлібороб». У 1906 році, після заснування Українського парламентського клубу в І Державній Думі, Дорошенка запрошують на посаду секретаря редакції часопису «Громада», який видавала українська фракція (його редактором був Максим Славинський).
Дмитро Дорошенко в студентські роки
Набагато пізніше свої політичні вподобання студентської пори Дмитро Дорошенко коментував так: «Я побачив, що не може бути “свідомого українця” не соціаліста, чи хоч не радикала, і що не можна принести добра Україні, не “працюючи” в якійсь соціал-революційній партії… Виходу не було: або одрікайся “політики” і обмежуй себе виключно “культурницькою” роботою (признаюсь Вам – я любив її найбільше…), або ж іди до соціалістів». Він наголошував, що «не захоплювався ніколи доктринами» й мав нахил «до живого діла» – в «Раді», «Просвіті», Товаристві українських поступовців.
Шлях історика
Історією Дмитро Дорошенко захопився ще за часів навчання в гімназії, і з 1897 року його статті почали з’являтися спочатку в галицькій, а потім російській та українській пресі. Етапними для його професійного зростання стали призначення секретарем редакції наукового місячника «Україна», який видавався українською мовою під редакцією Михайла Грушевського, а також низка наукових розвідок у «Літературно-науковому віснику».
Новий етап життя й діяльності Дмитра Дорошенка розпочався в Катеринославі: після закінчення 1909 року Київського університету він викладав там історію в місцевій комерційній школі. Спільно з відомими українськими вченими Дмитром Яворницьким, Антіном Синявським, Василем Бідновим, Яковом Новицьким співробітничав у Катеринославській ученій архівній комісії, редагував її «Летопись», часопис «Дніпрові хвилі» (1910–1913). Він називав цей період «героїчною добою життя, що залишила незабутні спомини». Разом із дружиною – відомою драматичною акторкою Наталією Дорошенко (дівоче прізвище – Васильченко) – доклав чималих зусиль для поширення просвітянського руху на Катеринославщині. Як зазначав біограф Дорошенка Леонід Білецький, подружжя виявило «велику здібність по організації Просвіт, по влаштуванню свят, по організації бібліотек, відчитів, театральних вистав… І в такій просвітянській роботі по національнім усвідомленні селян пройшли всі чотири роки перебування в Катеринославі». Одночасно Дмитро Дорошенко багато подорожував Україною, обсервуючи історичні пам’ятки (зокрема Волині), про які згодом напише у праці «По рідному краю» (1911).
Читайте також: В’ячеслав Липинський: як жив і про що мріяв головний український монархіст ХХ століття
Повернувшись 1913 року до Києва, Дорошенко викладав історію в комерційних школах і водночас працював бібліотекарем Історичного музею та секретарем Українського наукового товариства. Згадуючи його виклади, Леонід Білецький зазначав: «Приваблював він мене до себе своєю зовнішньою красою, високою толєранцією і прегарними викладами на різних врочистостях». Слід зазначити, що наукові зацікавлення Дмитра Дорошенка вже в той час були доволі широкими. Після знайомства з В’ячеславом Липинським, на запрошення якого в 1909 році він брав участь у з’їзді українців польської культури, Дорошенко почав дописувати до польськомовного часопису «Przegląd Krajowy». Не оминув своєю увагою й наукове зібрання білоруських учених та культурних діячів у Вільні.
Перша російська окупація
У 1915 році його обрали уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті та завідувачем відділу допомоги населенню Галичини й Буковини. У цей час подружжя Дорошенків спільно з Русовими, Вілінськими, Старицькими та іншими відомими українськими родинами опікувалося полоненими галичанами та інтернованими, яких російська окупаційна влада вивозила з Галичини через Київ далі на Схід, подекуди й до Сибіру. Допомагали не лише фінансово та необхідними речами, а й організовували різноманітні благодійні акції.
Це був час закладення фундаменту українського національного відродження, і в цьому процесі Дорошенко відігравав одну з провідних ролей. Коли на початку березня 1917 року в середовищі київської української інтелігенції виникло рішення про створення Центральної Ради як представницького органу, що об’єднував би «українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою», Дорошенка обрали товаришем голови і призначили заступником губернського комісара Київщини (віце-губернатором). Не маючи можливості поєднувати обидві посади, він відмовився від обов’язків товариша голови УЦР.
22 квітня 1917 року Тимчасовий уряд призначив його крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора. На засіданні Комітету Центральної ради 22 липня 1917 року Дорошенко виступив із ґрунтовною доповіддю, у якій розкрив жахливі наслідки російської окупації на західноукраїнських землях та окреслив нагальні заходи, яких мав вжити український парламент, аби поліпшити становище українського населення в Галичині та Буковині.
Еволюціоніст серед революціонерів
Після відступу 2 серпня 1917 року російських військ та евакуації адміністрації з Галичини Дорошенко повернувся до Києва, де 13 серпня 1917 року йому було доручено сформувати новий склад Генерального Секретаріату – першого уряду України. Проте принципові й тактичні розходження з головою Центральної Ради Михайлом Грушевським змусили його відмовитися від головування в уряді. На думку Дорошенка, український уряд мав скористатися хоча і обмеженими правами, які надавав йому кабінет Керенського, і встановити правову владу для автономії з метою її подальшої розбудови, спрямовувати всі зусилля на практичну діяльність, уникаючи відвертої конфронтації з Тимчасовим урядом. Його точка зору не була адекватно сприйнята керівництвом УЦР, і наприкінці серпня Дорошенко був призначений на менш впливову посаду – губернським комісаром Чернігівщини. Повертаючись у своїх споминах у той час, він писав: «Революція 1917 року вскрила всю підсвідому, органічну “нереволюційність” моєї вдачі, моєї психіки. Спочатку непомітно для інших я в революції грав уже здержуючу роль, був фактично контрреволюціонером і всі свої високі посади в новій пореволюційній ієрархії використовував не для “углубления революции”, а для її загальмування: революцію я стрів без ентузіазму; із самих перших днів мене охопило пророче передчуття чогось страшного, але ніколи було віддаватись почуттям». З переїздом до Чернігова, за словами Дорошенка, «більше на службі в “українській революції”» він не був.
Гетьманець у міжнародній політиці
Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року Дмитро Дорошенко зустрів у Галичині, де в березні – квітні 1918 року займався ліквідацією колишніх урядових інституцій. Він не приховував свого захоплення подією, що відбулася в Києві, припускаючи можливість пристосування традиційно національної форми української державності – Гетьманщини – до реалій тодішнього моменту й тогочасної історичної ситуації. «Для мене, історика, що присвятив стільки часу і думок студіюванню цієї Гетьманщини з усіма її темними і ясними сторонами в минулому, реставрація гетьманського ладу здавалась якимсь сном, мрією», – писав він.
Через деякий час його було запрошено на посаду міністра закордонних справ. Проти його призначення на цю посаду виступало німецьке військове командування, яке підозрювало Дорошенка в австрофільстві та було занепокоєне його широкими галицькими зв’язками з огляду на посаду губернського комісара Тимчасового уряду в 1917 році. Павло Скоропадський писав у своїх «Споминах», що генерал Ґренер особисто просив його не призначати на посаду міністра закордонних справ Дорошенка. Доволі прохолодно його призначення сприйняли і в українських політичних колах. Однак, як і 1917 року, Дорошенко продовжував залишатися реальним політиком, відстоюючи думку, що «діло справжніх політичних патріотів дбати, щоб при новій формі творилось будування самостійної української держави на твердому національному ґрунті».
Дмитро Дорошенко – міністр закордонних справ Української Держави, 1918 рік
На новій посаді Дорошенку довелося розбудовувати державний апарат керівництва закордонною політикою гетьманського уряду та налагоджувати дипломатичну службу. Формування зовнішньополітичного курсу Української Держави відбувалося у складних умовах: тривала Перша світова війна з протистоянням двох військово-політичних блоків країн Почвірного союзу та Антанти. Уряд був змушений рахуватися з присутністю німецьких та австро-угорських військ, які запросила до України Центральна Рада в умовах більшовицької окупації. Це зумовлювало залежність внутрішньої й зовнішньої політики Української Держави від Німеччини та Австро-Угорщини. Україна покладала свої надії на Німеччину, яка могла протидіяти загрозам з боку радянської Росії, і бажала використати її для швидкого замирення і зміцнення українських кордонів. Проте політика німецького уряду щодо Української Держави не була чітко визначеною. Як зазначав Дорошенко, вона «хиталася між так сказать українською й російською орієнтацією». Це суттєво заважало переговорному процесу з більшовицькою Росією і впливало на визначення кордонів з останньою. І якщо в Берліні мали лише «бажання скільки можна використовувати Україну для біжучого моменту, для потреб війни, що рішала для Німеччини грізне питання “бути чи не бути”», то політичні кола Австро-Угорщини робили все, аби не допустити посилення німецьких впливів в Україні. Влітку 1918 року гетьманський уряд зробив спробу відновити дипломатичні стосунки з країнами Антанти, не зважаючи на рішучий протест Центральних держав. Це яскраво засвідчує намагання формувати незалежну зовнішньополітичну орієнтацію України, попри її тісний зв’язок із країнами Почвірного союзу. Тож Дорошенко писав, що головним завданням української політики, для вирішення якого він намагався працювати, було «визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців». Водночас, використовуючи «поміч Німеччини (як найсильнішої з держав, що підписали Берестейський договір), доки це нам буде потрібно, старатись якомога швидше стати на власні ноги й тоді вийти з-під опіки Німеччини… і визволитися від присутності на українській території австро-угорських військ».
Засновники і професори Українського наукового інституту в Берліні. 1-й ряд (зліва направо): В.Коростовець, О.Скоропис-Йолтуховський, генерал В.Ґренер, Васмерг, Д.Дорошенко, З.Келлєр; 2-й ряд В.Залозецький-Сас, В.Липинський, І.Мірчук. 1927 рік
Надзвичайно складним виявився переговорний процес з австро-угорськими політичними колами щодо реалізації цією країною таємного договору про поділ Галичини та розв’язання проблеми Холмщини й Підляшшя, території яких за Берестейським договором відійшли до України. Під контролем міністра закордонних справ відбувалися переговори делегацій Української Держави та більшовицької Росії. Дорошенкові доводилося докладати чималих зусиль та енергії для розв’язання різного роду конфліктів, які виникали через агресивні дії сусідньої країни: порушення кордонів, арешти громадян, пограбування транспорту червоноармійськими прикордонними загонами тощо. Усі ці аспекти зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави Дмитро Дорошенко всебічно висвітлив у своїй книжці «Історія України 1917–1923» (т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 р.).
Читайте також: Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського
У середині жовтня Дорошенко виїхав у відрядження до Берліна, аби закріпити успіх української делегації на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським під час зустрічі з кайзером Вільгельмом. 25 жовтня 1918 року Дорошенко спеціально виїздить до Відня для побачення з українським послом В’ячеславом Липинським. У цей час уже були очевидні ознаки неминучого розпаду Австро-Угорської імперії, і виникала нагальна необхідність у створенні українських амбасад в Австрії, Угорщині й Чехії. Дмитро Дорошенко виписав офіційне доручення на ім’я Липинського, який мав продовжити свою дипломатичну місію в Австрії. До Будапешта для організації дипломатичного представництва відряджався радник українського посольства у Відні Іван Токаржевський-Карашевич, до Праги – Володимир Полетика. Одночасно В’ячеслав Липинський отримав від Дмитра Дорошенка доручення надавати матеріальну підтримку дипломатичним представникам новоутвореного галицького українського уряду.
Український монархіст і науковець в екзилі
Після відновлення УНР Дорошенко повертається до викладацької праці. 22 січня 1919 року його призначено професором української історії Кам’янець-Подільського університету на кафедрі історії України. Поза студіями та науковою роботою він продовжує брати участь у державних акціях та місіях. Але вже влітку 1919 року він вирішує відійти від співпраці з республіканським проводом. Навесні 1920-го Дорошенко разом з Липинським та колом однодумців створюють у Відні Український союз хліборобів-державників – українську монархічну позапартійну організацію, і входить до складу її законодорадчого органу – Ради Присяжних. У листі до Миколи Стороженка 4 серпня 1925 року Дорошенко писав: «…Я мав час усвідомити собі свою нову ідеологію, підвести під свої погляди й настрої, так би мовити, теоретичну базу. Мені в цьому багато допоміг В. К. Липинський… Липинський допоміг тепер не мені одному знайти ясну й певну стежку серед еміграційного розбрату. Це він звів до купи і об’єднав цілий гурт людей коло нашого бувшого Гетьмана, як біля особи, що вже по свойому становищу являється, так би мовити, втіленням, символом, українських державницьких стремлінь».
Дмитро Дорошенко, гетьман Павло Скоропадський і В’ячеслав Липинський. Райхенау, 1923 рік
В еміграції Дмитро Дорошенко розвинув активну науково-організаційну та академічну працю. Протягом 1921–1951 років його обирали професором Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені. Тривалий час учений викладав у Карловому університеті в Празі (1926–1936), Варшавському університеті (1936–1939). У 1926–1931 роках Дорошенко очолював Український науковий інститут в Берліні, який було засновано з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського. Наукову діяльність Дмитра Дорошенка визначає понад тисяча наукових праць з історії України, історії культури й церкви, зокрема «Нарис історії України» (ч. 1–2, 1932–1933), «Огляд української історіографії» (1923), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940). Окремі дослідження присвячені Миколі Костомарову, Пантелеймону Кулішу, Володимиру Антоновичу. Він залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також «Мої спогади про давнє-минуле. 1901–1914» та «Мої спогади про недавнє-минуле. 1914–1920».
Державницька концепція української історії
Дмитро Дорошенко був активним популяризатором історіософських та історичних концепцій видатного українського історика й політичного діяча В’ячеслава Липинського (1882–1931), під впливом історичних і соціологічних праць якого формувалася державницька школа української історіографії.
1920-ті роки позначилися загостренням ідеологічної боротьби між різними політичними течіями української еміграції, в якій Дорошенко брав активну участь. Переоцінка причин та наслідків втрати державності мала домінантний вплив на розвиток історичної науки в цей період. Державницька інтерпретація української історії знаходила численних прихильників серед науковців та широких кіл громадянства. Дмитро Дорошенко був одним із головних представників державницького напряму, в освітленні якого отримали відображення чи не всі періоди історії України – від найдавніших до новітніх. До останніх днів свого життя Дмитро Дорошенко був переконаним прихильником гетьманської ідеї і незмінним послідовником державницьких поглядів В’ячеслава Липинського.
Дмитро Дорошенко у 1942 році
Наступ радянських військ навесні 1945 року в Чехословаччині та Німеччині змусив Дмитра Дорошенка переїхати до Західної Німеччини, де він очолив Відділ культури й освіти при Центральному комітеті Української еміграції в Авґсбурзі. Спільно з українськими вченими, що виїхали з Києва до Німеччини, разом із науковцями з Праги та Галичини він зорганізував Українську вільну академію наук (УВАН) і став її першим президентом. У 1947 році вирушив до Канади для наукової праці в Колегії св. Андрея. Навесні 1951 р. повернувся до Мюнхена, де невдовзі помер.
Уміння майстерно і яскраво аналізувати історичний процес, факти, події в державницькому аспекті, широке знання джерел і наукових студій різних авторів від найдавніших часів, критичне зіставлення різних поглядів на українську державність та роль у ній різних верств українського суспільства забезпечили історику Дмитру Дорошенку незаперечний авторитет у вітчизняних і закордонних наукових колах.