“Ми вже не рятуємо цих жінок, ми намагаємось забезпечити максимальну присутність мами біля дитини. Щоб розірвати це порочне коло з декількох поколінь: діти, що не знали маму, залишають своїх дітей без материнського тепла”, – Вікторія Федотова розповідає про мету створення соціального будинку по дорозі до села під Дніпром, де після екстреної евакуації з Макіївки у 2014 році живуть її підопічні. Спочатку вони усі були з Донбасу, зараз “Рукавичка” приймає жінок з Дніпра та області. Будиночок в мальовничому курортному селищі вдалось купити майже дивом не “ за усі гроші світу”: інших охочих, мабуть, бентежили “тихі сусіди”, що спочивають вічно за парканом.
У дворі — дитячий майданчик, де копошаться діти. Порахувати “своїх” навіть соціальних робітник Ілона може не з першого разу: сюди з усіх щілин лізуть звичайні сільські діти — гратися в селі більше нема де. Запропонували сільській раді своїм коштом зробити велике футбольне поле, але вільного місця в курортній зоні не знайшлось, тому футбол тепер очікується на городі соціального будинку.
“Тут все одно майже неможливо щось виростити. Посадити ще посадять, а ось піклуватися врожаєм ніхто з дівчат не буде. Минулого літа були качки, так вони їх майже усіх потім не з’їли, а подарували знайомим”, – розповідає Ілона, яка, до речі, теж колишня випускниця “Рукавички”. Сирота, що залишилась без мами в 15, в 16 вже завагітніла, стосунки з опікуном не склалися, майбутній батько дитини потрапив за грати. Повний безвихідь, особливо, якщо дивитися очима самотнього підлітка. Тому вона сама вважає, що “знайшли” її дуже вчасно. Тепер цей соціальний проект став її життям: вона вийшла заміж, народила другу дитину. Тут вважають це найвдалішим прикладом втручання в життя маленької родини. Зараз вони мешкають в тому ж селі, бо Ілона та її чоловік працюють в соціальному будинку: керують подіями в будинку, супроводжують жінок, що опинилися в складних умовах по різних службах. Ілона каже, що відчуває – це її справа: бо таких, що опиняються тут, звичайній людині зрозуміти важко. Дивно, але тендітну дівчинку приймають як головну. Кажуть, колись в будинок потрапила жінка, що тільки вийшла з в’язниці. Як відрізала: “Я тут тепер смотрящая”. Але Ілона відвела її в бік та спокійно сказала: “Ні, я”. Тоді ця жінка чомусь погодилась без розмов.
На літню кухню, де ми знайшли тінь, тримаючись за руки мами, входить суворий «чолов’яга». Самостійно бігати йому трохи заважає богатирська статура. Мама Анжела поруч з ним виглядає дуже худою та маленькою. “Нічого собі! Чим годуєш?” – питаю я. “Ну не кашею ж!”, – ображається Анжела. Тут заохочують довге годування грудьми: це не тільки економно, а й дуже важливо для створення безумовного зв’язку немовляти з мамою. На жаль, з цим тут майже у кожної — величезні проблеми. Анжела з народження росла в державній системі в сусідньому містечку. Інколи вона підходить до Ілони і питає: “А можна я похитаюсь?” Вам дивно? А ті, хто працює з людьми, що пройшли інтернати, давно не дивуються: діти, яких ніколи не колихала мама, заколисують себе самі, хитаючись на ліжках, інколи, розбиваючи собі голову в кров. Досвідчені працівники з одного погляду бачать “своїх”: це хитання все життя помітно в кожному кроці людини. Це єдиний засіб, який їх заспокоює в важкі моменти. Анжелі ще гірше: вона навіть цього не може зробити без дозволу…
Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче
Це не проходить з роками: напередодні мого візиту до “Рукавички” привезли жінку 49 років, яку з півторарічним хлопчиком, хворим на ДЦП, знайшли на вокзалі в Дніпрі. Вона з Авдіївки, виїхала до Криму, там народився її син. Каже, думала, що клімакс, а воно ось так… Потім якісь непорозуміння з документами, в результаті співмешканець залишився в Криму, а жінка з дитиною — на вокзалі. Вона, ледь помітно похитуючись, майже автоматично багато разів питає усіх поруч: “Нас же звідси не виженуть?”
Не виженуть. Бо для цього є всього декілька причин, що буває вкрай рідко, наприклад, вживання алкоголю чи наркотиків на території. Щоб виконати свою основну функцію — зберегти маму для дитини — тут максимально знижують вимоги для мам. Бо місць, де від них будуть чогось вимагати, за щось сварити і так вдосталь. В ідеалі жінка повинна тільки одне – любити своє дитя. Поступово їх привчають піклуватися, готувати їжу, змінювати пелюшки, рахувати гроші. Це, виявляється, не найважче. Але навчити відчувати справжні емоції- мета майже нездійснена. Одна з жінок колись навіть спитала: “А навіщо ви обіймаєтесь? Що ви при цьому відчуваєте?” Бо за все життя вона жодного разу не відчула в цьому потреби: з народження до 29 років мешкала в інтернаті для дітей, яких навіть не навчають через розумові вади. Виявилось, що працьовита та тиха Наталя була дуже зручною для виховательок: за хворими дітьми нагляне, підлогу вимиє. Тому те, щоб переглянути хибний діагноз, навіть не обговорювалось. Витягти її звідти було важко: система державних інституцій подібного роду дуже закрита. Зараз у жінки вже є свій син, хоча родинне життя налагодити не вдалося. Вона теж випускниця не тільки “Рукавички”, а й проекту “Кенгуру”, де жінки за підтримки волонтерів мешкають вже максимально самостійно, зараз вже мешкає у гуртожитку, утримуючи дитину за рахунок соціальних виплат. Друзі навіть допомогли знайти її біологічну маму, але та не мала бажання навіть згадувати про покинуту доньку. Прочитавши статтю про цей випадок, в Макіївці знайшовся чоловік, який вважає, що міг бути батьком Наталі. Так це, чи просто людина виявилась дуже самотньою, але він інколи навіть допомагає грошима.
Читайте також: Говорити з молоддю про важке
Є тут і старожили. Люба залишилась єдина з тих, кого евакуювали з Макіївки. Вона пройшла курси кухарів, навчилась дуже гарно готувати. Її маленького Микиту в дитячому садочку вважають найрозумнішим. А вона, дивлячись на нього, каже: “Я погана мама”. Дивуюсь, бо хлопчина виглядає дуже доглянутим та розвиненим. А волонтери розповідають мені історію про те, як біля місця видання гуманітарної допомоги в Дніпрі минулого року “живчик” Микита впав в каналізаційний люк, який був накритий пінопластом. За ним вмить в каналізацію кинувся незнайомий чоловік, що стояв в черзі. Схопивши за ніжку, він встиг витягти його з багна. Лікарі, що залишили Любу з Микитою на три дні під наглядом, дивувалися: навіть, інфекції не встиг підхопити. Тому Люба вважає, що вона, а не комунальники, які залишили той люк відкритим, винна, бо погана мати. Хоча що вона взагалі знає про те, яка повинна бути мама: її в чотирирічному віці знайшли на зупинці автобуса. Дитина не відповідала на питання, тому з потрібним діагнозом потрапила в спецінтернат, де її розвитком не займалися. А виявилось, що вона не розуміла людей, що до неї зверталися, бо просто не знала мови — Люба є загубленим ромським дитям. Зараз вона має відмінне почуття гумору, добре серце, але навряд колись зможе жити без допомоги сторонніх людей: роки життя в інтернаті з діагнозом, на жаль, не залишають шансу. Інколи, отримавши соціальні виплати, вона веде Микиту до кафе і купує багато бургерів. Чи в магазин- щоб подарувати недешеві речі. Дівчата охають, але не сварять, як може, вона намагається дати сину те, чого була позбавлена сама…
Але інколи вони періодично “виходять заміж”, де, на яких сайтах вони знаходять своє щастя, невідомо. Вікторія Федотова розповідає, як їй навіть дзвонять, щоб посватати дівчат. Зазвичай родинне життя триває недовго, але відмовити жінкам в бажанні бути коханими неможливо. А за кохання інтернатські діти сприймають будь що: сексуальні контакти, елементарну увагу, навіть, фізичне насильство. Все те, що хоч якось відрізняється від байдужості, до якої вони звикли. Вони звикли, що люди на цьому світі — тільки для отримання користі, бо інших взаємин вони ніколи не бачили. Тому або їх використовують, або вони. Але раптом?… Наприклад, поруч з соціальним будинком, який нещодавно був для неї єдиним домом, знімає дім дівчина, що завжди посміхається – Юля. Вона зійшлась з хлопчиною з Донбасу, який зараз підписав контракт та служить в ЗСУ. А Юля зі своїм синочком його тепер чекають, звикаючи до думки, що вони не самотні.
“Майже з усіма нашими жінками ми йдемо на пологи: їм, як нікому іншому, потрібна допомога. Розумієте, вони ніколи не скаржаться на біль, цей інстинкт атрофувався через відсутність реакції на такі скарги з самого дитинства. Навіть досвідченні акушери та лікарі губляться, коли намагаються достукатися до породілль. Вони не тільки не розуміють, що в них болить, вони зовсім не відчувають своє тіло” – розказує Ілона, яка була свідком народження майже усіх малюків, що зараз живуть в соціальному будинку.
Читайте також: Державні діти
Вікторія Федотова каже, що державі потрібно якомога скоріше перебудовувати систему, яка була зручною для радянського світогляду, але вкрай негативно впливає на загальний розвиток країни. Грошей, які витрачають на утримання закладів, “з головою” вистачить, щоб виховувати дітей, навіть інвалідів, в родинах: біологічних, опікунських, прийомних. Дати гроші в вигляді соціальних виплат — і контролювати та допомагати батькам. Нехай возити їх спеціалізовані школи, але жити діти повинні в родині! Навіть якщо хтось буде розглядати це як заробіток, діти все одно будуть в кращих умовах, ніж в системі, яка калічить дитинство та програмує трагедії в майбутньому:
“Розумієте, вони — це частина загального цілого, де немає особистої кімнати, куди б хтось стукав, перед тим, як зайти. Загального, де туалети та душові — без дверей. Де немає людини, яка б вважала їх своїми, немає розуміння, хто вони та навіщо. І тіло, і вони самі, не існують навіть для них самих”.
Весь час, який я перебувала в соціальному будинку, не могла звільнитися від думки, що це відчуття – їх не існує – це не тільки про них. В першу чергу, це про нас. Бо в яких паралельних світах ми з ними перетинаємось? Після скандального закриття в Краматорську інтернату, де виховувались діти з малозабезпечених родин, в яких є батьки, в Фейсбуці прочитала приблизно такі думки: “А як же ж вони тепер будуть жити серед нас? Їх, мабуть, ображатимуть. Нехай вже серед таких як вони, в інтернатах живуть”. Так, вірною дорогою йдете, товариші: а потім в тюрмах та борделях, подалі від нас, таких чистеньких, що ображені закриттям жахіття під назвою “інтернат”. А їхні діти — знов туди, хоч в чомусь родинна спадковість…
“А ти можеш зробити виставку моїх картин? Чи привезти психіатра, що скаже, чого воно в мене так малюється”, – вже перед від’їздом підходить до мене Анжела, та, що з товстеньким малюком. А мені навіть страшно уявити, чого ж в неї малюються ті страшні абстракції. Добре, що я не психіатр…