Майже у кожному місті, де загальноосвітні школи-інтернати вирішили закрити чи перепрофілювати, відбулись величезні скандали. Наприклад, в Краматорську, судова тяганина продовжується вже більше ніж півроку, інші міста теж періодично «вибухають» цією темою. Не дивлячись на те, що голова ВЦА вже наголосив: на місці інтернату відкриють військовий коледж. А в першу чергу через втрату робочих місць почали переживати працівники. Що цілком зрозуміло, хоча навряд пов’язано тільки з острахом залишитись без роботи: попит на спеціалістів, що працюють з різними категоріями дітей, великий. Зараз в жодному місті Донеччини не має, наприклад, фахових сурдологів і майже всюди – гострий дефіцит дефектологів та досвідчених психологів для роботи з дітьми в рамках шкільної інклюзії. Але, якщо казати чесно, переходити на роботу в звичайну школу педагоги, які багато років пропрацювали в інтернаті, не дуже поспішають: там зовсім інше навантаження, посадові оклади та вимоги, в тому числі, і від батьків – до якості освіти.
Питання перше: чи повинна держава заради зручності окремих людей зберігати заклади, які вже не тільки застаріли морально, а й стали “чорною дірою” для державних мільйонів? Не секрет, що один з важелів, які змусили державу замислитись над зменшенням кількості загальноосвітніх інтернатів — економічний. Від 50 до 80% від суми грошей, які виділяються з бюджету на утримання інтернатів, витрачається саме на заробітну плату персоналу та оплату комунальних платежів, на годування та лікування дітей- крихти. Тим більше, що вони зазвичай не заповнені, а якщо розібратися, то не всі діти там знаходяться за призначенням: часто батьків просто вмовляють віддати туди дитину, спокушаючи повним державним забезпеченням.
Читайте також: Державні діти: історії переселенців нізвідки в нікуди
До речі, батьки, які отримували різноманітні соціальні виплати, в тому числі, з безробіття, але бачили своїх дітей виключно на вихідних, теж обурились на державу: чому, мовляв, вона відмовляє їхнім дітям в чистій постілі та смачному обіді. Розмахуючи плакатами та вигукуючи лозунги, вони вимагали від влади не закривати інтернати, бо розуміли, що тепер їм прийдеться займатися вихованням власних нащадків. І нарешті (який жах!) потурбуватися про постіль на обід самотужки. Так, серед них є і ті, хто дійсно потребує додаткової допомоги, в тому числі, і матеріальної.
Питання друге: чому це треба продовжувати робити, фактично забираючи дітей з рідних домівок? Бо в світі вже давно винайдено та використовується більш ефективний та економічний алгоритм соціального супроводу, ніж запроторювання дітей в заклад несвободи, якщо в родині проблеми. Іменні стипендії, соціальне житло, тимчасові притулки для матері та дитини, психологічна допомога та лікування при наявності шкідливих звичок, можливість реабілітації після звільнення з міст позбавлення волі для батьків, патронаж неповнолітніх матерів та інше. Чи гідну оплату опікунам та патронатним батькам, якщо вже зовсім небезпечно з рідними. Навряд на це піде більше грошей, ніж на утримання дитячих в’язниць з красивими назвами…
Традиційно до протестів приєдналися “небайдужі люди”, які, не дуже заглиблюючись в тему, почали жаліти дітей, яких залишили без останньої надії на освіту. Хоча, безумовно, всі діти були переведені до звичайних шкіл за місцем проживання. Але жалісливих активістів, виявляється, дуже турбувало, що в звичайних школах “бідних” дітей будуть цькувати та ображати, тому вони дуже хотіли, щоб дітей повернули в комфортний та зручний для них інтернат. До речі, подалі, від їх власних дітей, бо “знаєте, які вони, ті інтернатські”. Ці радянські погляди на виховання окремо всіх не таких (інвалідів, бідних, сиріт, не дуже розумних) не відпускають, бо так простіше. Купити цукерки на свято, передати непотрібні вже речі, з яких виросла дитина, плакати над серіалом про сиротинець чи протестувати через закриття інтернатів, набагато простіше, ніж навчити своє дитя сприймати інших людей без упередження чи підтримати сусідську родину, яка потрапила в важку життєву ситуацію. Навіщо ускладнювати собі життя. Краще всього цього не бачити.
Читайте також: Державні діти
Питання третє: коли ми почнемо втілювати європейські цінності не тільки по відношенню до себе, а й з розумінням потреб інших? Інтересам жодної дитини не відповідає загальна спальня на 10 ліжок, дорослішання в умовах постійного контролю та відсутності права на вільне переміщення. І головне- відчуття непотрібності власним батькам. “Дідівщина”, приниження, ранні статеві відносини — це звичайні “додатки” до п’ятиразового годування та однакового одягу. Тому чи варто дивуватися поведінкою тих, хто нарешті, подорослішав, виривається на волю. Ми справді хочемо за будь-яку ціну залишати інтернати, свідомо готуючи частину суспільства до ненависті?
Моя мама все життя працювала вихователькою в дитячому садочку. Де, за радянськими традиціями, була “цілодобовка” – група, в якій об’єднували дітей, котрих батьки забирали тільки на суботу-неділю. Ми жили поруч з садочком, тому часто цих дітей мама приводила до нас додому- дивитися разом зі мною “На добраніч, діти!”. Одного разу вона повернулась з роботи з Данилком: була п’ятниця, садочок зачинився, а його так ніхто і не забрав. Я вже за звичкою побігла до телевізора, але він зупинився біля входу. В руках Данилко тримав свої речі: декілька пар старих колготок, діряві шкарпетки та майку, яка колись була білою. Він сидів біля дверей, навіть, почувши знайоме: “Тихесенький вечір на землю спадає.
Читайте також: Державні діти: люди, яких немає навіть для себе
І сонце сідає в темнесенький гай”. Він чекав, і жодні вмовляння не переконали його навіть піти поїсти: вечерю ми принесли йому в коридор. Там він і заснув, потім його перенесли на диван. Але зранку я побачила Данилка знов перед дверима з тим же пакунком в руках. Я тоді не розуміла, що коїться: раніше ми весело проводили час, дивлячись мультфільми та жбурляючи один в одного печивом. І чому він не відходить від дверей, постійно шмигає носом та витирає сльози тими колготками… Його мама, прочитавши записку на воротах дитячого закладу, прийшла за ним під вечір суботи. Якось виправдовувалась перед вихователькою, але, здається, малому не казала нічого. А його очі так сяяли від щастя, що вона його все ж забрала, що це навіть мене тоді здивувало: я б на його місці, закатала таку істерику! Вже зараз я розумію, що тоді коїлось в душі хлопчика, який був змушений прийняти умови рідких побачень з мамою, бо їй так було зручно. Бо це було, та й зараз теж, нормальним: перекласти відповідальність за свою дитину на державу, яка залюбки надасть таку можливість, щоб підгодовувати певну систему та не морочитись з “проблемними” родинами. Думаю, це на стільки спаплюжило справжній материнський інстинкт Даніної мами, що вона навіть не подумала тоді якось заспокоїти чи вибачитись перед сином. Вже став мамою, я вкривалась слизьким потом від думки, що моя дитина чекає ось так біля дверей навіть просто в кінці робочого дня. А вона, до речі, працювала в магазині в цьому ж районі і аж ніяк не в нічну зміну. Вічний страх, що йому не вистачить навіть цієї мінімальної кількості материнської любові, думаю, залишився з Данилом на все життя. Знаю, що потім він навчався та жив в міському інтернаті, куди, до речі, з часом пішли і дві молодші сестри, котрі з’явилися в цій родині. Інколи бачу його маму, яка часто скаржиться в розмовах, що живе бідно і одна. Я нічого не питаю. Бо пам’ятаю сльози хлопчика, який так хотів бути маминим, а його дуже просто та без вагань можна було робили державним.