Олександр Афонін книговидавець

Державна справа

18 Вересня 2009, 00:00

 

Сьогодні, на жаль, реальний стан українського книжкового ринку не може оцінити ніхто. Держава взагалі не знає, скільки книжок споживає суспільство, скільки їх потребує. Не має достовірної інформації і про те, скільки книжкового продукту завозиться в Україну. Офіційна статистика майже співвідноситься зі статистикою російською: в межах $29–35 млн. Однак ця цифра не збігається з тим реальним, що ми бачимо в Україні: на розкладках, на базарах, на київському ринку «Петрівка». Є потужний тіньовий сектор, який дуже активно впливає на наш ринок і руйнує всі ті досягнення, які українські видавці намагаються утримати жебрацьким коштом.
 
Недавно я повернувся з Москви, де брав участь у презентації московського часопису «Книжкова індустрія» та конференції російських видавців. Поставив запитання, на які не почув відповіді й водночас шокував російських видавців. «Панове, ви так гарно говорите про просування російської книжки в Європу і виробляєте відповідну стратегію. Але якщо скласти весь ваш продаж, що його ви маєте і плануєте мати в Європі, який відсоток тих статків, котрі ви отримуєте в Україні, він становитиме?» «Назвіть, будь ласка, дані бодай із офіційних чи спеціалізованих ЗМІ щодо частки доходів російських видавців з продажу в Україні?» Тиша. Таких цифр не знайдете ніде.
 
Я абсолютно певний, що всі російські видавці, особливо видавці-монстри, знають про ці цифри. Але ретельно їх ховають. Мимоволі виникає думка, а чи не друкуються «паралельні наклади» в Росії (від офіційних), які й випадають з-під обліку відповідних органів у Росії і збуваються в Україні?
 
Українське законодавство дозволяє «еспедешникам», які торгують на базарах, уникати фіскального контролю, бо вони не зобов’язані звітувати ні перед податківцями, ні перед кимось іншим. Тобто сьогодні маємо офіційно широченну річку, яка повз наших прикордонників і митників дрібними струмочками розтікається по всій країні. Це перекриває дихання українській книжці.
 
Щоправда, є ще одна проблема. Без сформованого російського потоку українська книжка, м’яко кажучи, не зможе забезпечити ні інтелектуальні, ні соціальні, ні освітні (особливо щодо вищої школи) потреби українців і нашого суспільства. Близько $400 млн – це сума російського книжкової присутності в Україні, а українського ринку – близько $120 млн.
 
Нинішній стан українського видавництва – це результат роботи людей, до рук яких книжка потрапляє нечасто. Люди, які керують, книжок не читають. Українська влада за 18 років так і не сформувала свого ставлення до української книжки. У нашій країні книжка не стала інструментом навчання нації. Влада не спромоглася пояснити людям і передусім собі, що Україна – це не просто територія, а окремий соціальний, культурний і політичний організм. Тому основне питання – це надання українській книжці статусу стратегічного, духовного, інтелектуального продукту, яким має опікуватися держава. Це не значить, що всі бюджетні гроші мають розкрасти чиновники. Держава повинна наситити галузь достатніми грішми, кредитно-інвестицій­­ними ресурсами, щоб вибудовувати в кожній жанровій ніші стратегічні пріоритети.
 
Наступне – нам потрібно переходити у спілкуванні з російськими колегами на цивілізовані й зрозумілі у всьому світі правила спів­праці. Це продаж прав і право видання літератури в іншій країні мовою цієї країни.
 
Сьогодні лише 15% українських видавництв в умовах кризи почуваються добре. Вони всім відомі. Ці видавництва посилено нарощують своє виробництво. Вони наростили продаж, назви. Є гроші. Але дрібні українські видавництва, що працюють з обіговими коштами, заблокованими банківською кризою, змушені різко припинити видання нових книжок. Ресурсів немає. Склади вимиваються. Немає адекватного відновлення товарного ресурсу видавництв. Видавці не нарікають. Вони просто хочуть працювати. І мають для цього серйозний інтелектуальний потенціал. Але рідна держава має дати їм врешті-решт можливість працювати.