З-поміж усього бестіарію, породженого сучасною поп-культурою, заледве можна знайти більш відразливу почвару, ніж зомбі. Гаїтянський прообраз, який перекочував у західну літературу та кіно наприкінці 1920-х, був зловісним, але помірно. Це були всього-навсього мерці, яких могутні чаклуни піднімали з могил, щоб ті працювали на плантаціях цукрової тростини. Але Голівуд постарався на славу. Що може бути бридкіше, ніж натовп бездумних трупів, які роздирають на клапті живих, щоб затамувати свій невгамовний голод?
Наприкінці 1960-х кіноіндустрія породила цілий жанр зомбі-горорів, але тема нашестя живих мерців залишає зовсім небагато сюжетного простору. Герої, які завзято трощать гнилі макітри, набридають глядачеві раніше, ніж він встигає запам’ятати їхні імена. Втім, культурні архетипи існують незалежно від касових зборів і оцінок кінокритиків. Вважається, що образ зомбі втілює наші різноманітні страхи: перед масовим суспільством, колективними психозами, епідеміями і, зрештою, перед самою можливістю втратити людську подобу.
Сьогодні цей образ здобув нове, політичне прочитання. Коли 2013 року Макс Форстер випускав на екрани свій зомбі-бойовик «Світова війна Z», він і гадки не мав, що за неповне десятиліття ми справді опинимось за крок від світової війни, і що розпізнавальним знаком агресора слугуватиме саме літера «Z». Співпадіння випадкове, проте символічне. Але називаючи окупантів «zомбі», ми навіть не здогадуємось, наскільки глибоко цей архетип поп-культури описує те, з чим нам довелось зіткнутись. Так, Росія — це держава-зомбі, в анатомії котрого ми спробуємо розібратись.
***
Світ був вражений звірствами російських військ в Україні, а також самим бажанням Москви провадити міжнародну політику «методами ХІХ століття». Не дивно, що це породило безліч теорій щодо ментального здоров’я Владіміра Путіна. Ну справді, хіба може лідер сучасної держави при здоровому глузді розв’язати війну, під час якої його армія стиратиме з лиця землі цілі міста, чинитиме геноцид — і все це під акомпанемент погроз ядерною війною? Але теорії про навіженця у Кремлі — така ж нісенітниця, що й міф про безумство Івана Грозного. Оповита похмурими легендами опричнина не була витвором хворого розуму царя-садиста. Навпаки, це була продумана, раціональна акція по знищенню прошарку землевласників Московії, які опирались остаточному встановленню деспотії. Те саме стосується і попередніх, і наступних російських тиранів: те, що могло видаватися безумством, насправді було продиктоване логікою, ключ до розуміння котрої слід шукати у внутрішній архітектурі російської державності.
Читайте також: Загидити весь світ. Що писав Станіслав Лем про російське свинство
В чому ж вона полягає? Від самого початку свого існування Московське князівство перейняло від монголів хижацьку логіку завойовників: виробляти блага не обов’язково — їх можна просто привласнювати. «Вбивати, щоб жити» — це, власне, і є ота «російська ідея», котра завжди лежала на видноті. Таке існування визначало й політичну архітектуру цієї держави. Європейський феодалізм був складною системою обопільних зобов’язань, учасниками котрих з часом ставали все ширші верстви населення. На ранньому етапі запобіжником від узурпації була майновита аристократія — достатньо сильна і незалежна, аби присікати спроби встановити деспотичне правління. Натомість у Московії навіть родовитий і заможний боярин був лише рабом, життя котрого цілком залежало від милості государя. Тому коли указом 1702 року «реформатор» Пьотр І встановив, щоб в усіх челобитних адресати вживали самоназву «нижайший раб», це було відображенням нормального — для московитів — стану речей.
Повноцінний інститут власності, який уможливлював би певну автономію аристократії (а потім — і ширших верств), у Росії так ніколи і не сформувався. Це завжди було умовне володіння, яке могло бути скасоване в будь-який момент. Через це Росія досить легко сприйняла комуносоціалізм: для народу, який не мав міцної традиції власності, більшовицький колективізм виявився не таким вже революційним винаходом. Зміни, що сталися після розпаду СРСР, не зачепили глибинних основ російської державності. Період так званої «єльцинської демократії» був наслідком тимчасового розбалансуванням системи, і оговтавшись, вона породила режим Путіна, який вже цілком відтворював її хижацьку логіку. Путін справді виграв битву з олігархами, але його мета полягала винятково в тому, щоб підготувати Росію до подальшої експансії, яка потребує концентрації влади і власності в руках одного угруповання. Тому й сподіватись, що роздратовані санкціями фрідмани і дєріпаскі вплинуть на Путіна, було марно, адже вони лише «гаманці» режиму, які добре розуміють своє справжнє місце у харчовому ланцюжку.
Повернення Росії до експансіоністської стратегії було лише питанням часу. Держава-хижак запрограмована на загарбання і існувати в інший спосіб просто не здатна. Експансіонізм завжди йде поруч з війною, терором і геноцидом. В теорії, Росія могла б змагатись за лідерство в регіоні, ставши високорозвиненою, демократичною і заможною країною, партнерство із якою буде привабливим і бажаним для сусідів. Але такий варіант для Росії був апріорі недоступний. Адже перша умова для успішного інтенсивного розвитку — відмова від експансії назовні і концентрації влади та власності всередині, але така докорінна «перестройка» означала б демонтаж самих основ російської державності з невідомим кінцевим результатом. Не спроможна здобути конкурентні переваги, Росія зробила ставку на прості та брутальні методи: підкуп іноземних еліт, економічний шантаж, силові провокації і зрештою — на війну.
Читайте також: Бунт проти дійсності. Що академік Павлов дізнався про розум росіян сто років тому
Геноцид, який Росія вже вдруге влаштувала на українських теренах — це не безумство, а послідовність. Сталінський геноцид — Голодомор — був потрібен, щоб зламати масовий низовий опір українського селянства, яке чинило спротив навіть після того, як Україна програла визвольні змагання. Це була садистська процедура підготовки народу до його остаточного вбудовування у харчовий ланцюжок держави-хижака — в якості безправної експлуатованої маси, якій належало слугувати ресурсом для подальших загарбань. Путінський геноцид переслідує ту ж саму мету: поставити українську націю перед вибором між смертю і капітуляцією. У недалекому минулому Москва намагалася реколонізувати Україну менш ризикованими та витратними способами: через газовий шантаж, спробу встановити тут васальний режим Януковича, через провокацію сепаратизму. По мірі того, як ці сценарії зривалися, перспектива повномасштабної війни ставала все більш очевидною. Адже зомбі, якого жене вперед вічний голод, не може зупинитись.
У читача може виникнути питання, до чого тут власне зомбі, адже все описане вище пасує і звичайному хижакові. Що ж, до певного часу аналогія з живим мерцем справді могла вважатись надлишковою. Російська імперія була державою-хижаком, яка мусила загинути одночасно з рештою імперій. Власне, 1917 року так і сталося. Але її труп повернули до життя більшовики, явивши світові ще більш потворне чудовисько — Радянський Союз. Щоправда, гальванічного заряду вистачило порівняно ненадовго: за якихось 70 років монстр Франкенштейна (даруйте — Лєніна і Сталіна) став розпадатись. Власне, сучасна Росія — це зомбі у фінальній стадії розпаду, який втратив здатність навіть імітувати життя.
Аби в цьому переконатись, достатньо поглянути на сучасний російський експансіонізм. Російське домінування ніколи не призводило до розквіту упокорених земель, але тепер ця тенденція набула вже зовсім гротескних обрисів. Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, анексований Крим, «народні республіки» на окупованому Донбасі — деградація цих теренів настільки стрімка, що мимоволі зароджуються підозри: а може в цьому і полягає план Москви? Навесні 2014 року донецькі сепаратисти мріяли, що «республіки» стануть вітриною «русского мира». У певному сенсі, їхні сподівання справдились. Заковика в тому, що імперія-зомбі не здатна продемонструвати світові нічого, окрім розмаїття занепаду і розрухи. Власне, страх, смерть і деградація — це головні статті експорту РФ, окрім нафти і газу. Причому останніми двома, як виявилось, Москва готова пожертвувати. Але заради чого?
Читайте також: Культ «Великої Перемоги»: заберіть це негайно!
Насправді, ключова мета путінської експансії полягає вже не у загарбаннях як таких — теперішня Росія не здатна впоратись навіть із наявними ресурсами, не кажучи вже про новоприєднані терени. Мета Росії — нав’язати себе світові, який все виразніше — і цілком заслужено — ставить до неї, як до прикрого атавізму, до держави-бензоколонки, не здатної запропонувати людству нічого, окрім вуглеводнів. Експортуючи страх і руїну від Вугледару до Солсбері, Москва вже давно не прагне реалізувати якісь далекосяжні геополітичні проєкти, її наміри набагато скромніші. Цей нахабний мрець хоче змусити живих вдавати, що вони сприймають за живого і його. І саме тому головною жертвою російської атаки стала Україна. Справа, звісно, не в НАТО, не в «американських біолабораторіях» і не у «народних республіках» Донбасу. Істинна причина жорстокої навали полягає в тому, що Україна — це той самий хлопчик, який вигукнув, що король не просто голий, а мертвий. І все, що розпочалось вранці 24 лютого — це спроба заткнути нам рота. Але вже пізно.
Далі буде.