22 червня 2011 року Кабмін оприлюднив «Концепцію державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року». Цей документ розроблявся роками після того як 13 жовтня 2006 року указом Президента України була затверджена Національна концепція зі зв’язків із закордонними українцями.
Отже розробивши концепцію на основі концепції, зрештою влада видала «грандіозний» документ аж на три аркуши А4 із полуторним інтервалом 14 кеглем. Інакше кажучи весь документ має близько 4 тисяч знаків із пробілами. Невідомо як так довго два міністерства розробляли цей суто декларативний документ, але одне можна стверджувати точно – з міжнародною українською громадаю ніхто навіть і не думав радитися.
Реакцією на прийняття цього документу стала міжнародний круглий стіл, який скликала міжнародна організація «Українська Європейська Перспектива». Участь у конференції взяли представники українства із США, Італії, Греції, Чехії, а також представники міжнародних українських організацій. На жаль, жоден з представників влади туди не з’явився.
Модератором столу став громадський діяч Олексій Толкачов, який озвучив одну із головних тез – абсолютне ігнорування суспільної думки щодо цього документу, інакше кажучи держава вирішила займатися закордонними українцями навіть не порадившись із ними як це робити.
До того ж цей документ є суто декларативним, адже такого роду програми мають розроблятися на довгостроковий термін у 10 – 20 років, а аж ніяк на найближчи 2 роки, і їх мають приймати на рівні закону. Тож вся поверхневість ставлення до цієї проблеми помітна неозброєним оком.
Наміри держави яскраво демонструє відсутність будь-яких нових цільових програм, не відкриваються інформаційно-культурні центри, школи, інформагенції, які б працювали із закордонними ЗМІ. Всесвітня служба «Українське телебачення та радіомовлення» морально застаріла років на 30 і нагадує скоріше передачу «Сільські вісті» початку 1980-х років, аніж сучасний новинний канал.
Наразі за межами України проживає близько 20 мільйонів українців, з кожним днем їх кількість збільшується. Концепція пропонує визнавати закордонними українцями тільки емігрантів другого, третього і четвертого покоління, які мають закордонне громадянство. Таким чином близько 4-5 мільйонів заробітчан, які зараз працюють у країнах Європи та світу абсолютно ігноруються нашими можновладцями. І це при тому, що кожен рік закордонні українці 4-ї хвилі еміграції надсилають в Україну біля 8 мільярдів доларів! Інакше кажучи українські заробітчани є одними з основних інвесторів в українську економіку.
Дипломатична підтримка своїх співвітчизників нижче будь якої критики, на це наголошували голова Християнського товариства українців Італії Олесь Городецький та секретар товариства «Журавлиний Край» пані Оксана Киценюк-Ревага з Греції. За їх словами, консульства працюють за їм одним зручними графіками, кількість персоналу в них вкрай мала, а додзвонитися до консульств чи амбасад по телефону є практично нереальною задачею. Таким чином навколо них створюються спеціальні провайдерські фірми, які за гроші допомагають взаємодіяти із посольствами.
Великою проблемою є продовження закордонних паспортів, посольства та консульства відмовляються це робити посилаючись на якісь внутрішні формуляри, хоча де-юре вони мають право і зобов’язані це робити. Нарешті однією із головних проблем є те, що закордонні українці де-факто позбавлені права обирати та бути обраними. Не хоче також наше МЗС допомагати нелегалам та людям, що потрапили у скрутну ситуацію.
«Влада сприймає закордонних українців або в СРСРівській парадигмі – як зрадників, а отже не хоче мати з ними справи, або у парадигмі початку 90-х років – як гаманці з валютою яких можна «розвести на бабло», зазначив відомий громадський діяч Михайло Ратушний. Всі досягнення із збереження та популяризації української культури зроблено не завдяки старанням уряду України чи урядових організацій, а всупереч їх спротиву, додав Роман Лунь – президент Міжнародної спілки українських підприємців США.
«Просити від українського уряду допомоги чи гуманного ставлення до інтересів закордонних українців – це все одно, що благати про гуманізм у вовка», – зазначив голова МГО «Четверта хвиля» Олександр Шокало, більшість програм і проектів дуже швидко виявляються звичайним «розпилом бюджетних грошей», до українських емігрантів державі справи немає, скоріше навпаки створюються всі умови, щоб етнічні українці не поверталися назад на батьківщину. Ігнорування взагалі існування такого явища як закордонні українці проявляється в усьому, навіть у бойкотуванні будь-яких громадських зібрань українства «в екзилі».
Олексій Толкачов зазначив, що сучасна влада та держава розглядає закордонних українців як небезпечний елемент, адже люди, які спілкувалися та працювали в Європі вже не згодні із повальною корупцією та непрофесіоналізмом українських чиновників. Понад те, вони не згодні миритися з такими явищами і не відчувають себе залежними від державного апарату.
Тож єдиними на кого можна спиратися у збереженні української ідентичності та культури можуть наразі бути тільки самі українські діаспори.