Таку оцінку подіям у Нью-Йорку на Генасамблеї ООН дають ряд американських експертів.
Однак, як вважає американський постійний представник при ООН Сьюзан Райс: «Прийнята резолюція, на жаль, є контрпродуктивною, і створює нові перешкоди на шляху до миру. Саме тому США голосували проти неї. Те, що було проголошено урочисто, швидко зблякне. Завтра палестинці прокинуться і виявлять, що мало що в їхньому житті змінилося, але зменшилися перспективи досягнення міцного миру».
Водночас американські сенатори попередили: підвищення статусу Палестини в ООН може призвести до припинення фінансової допомоги з боку США, а також до закриття офісу Організації визволення Палестини у Вашингтоні.
Зовсім іншою була реакція в самій Палестинській автономії. Так один із провідних арабських журналістів Адлі Садек надрукував в офіційній газеті палестинської адміністрації Al-Hayat Al-Jadida (Нове життя) статтю «Перед нами великі завдання Він наголошує на тому, що «це рішення дозволить спростити шлях до суверенної палестинської держави. Ми просуваємося до незалежності і свободи. Це крок по дорозі до великих досягнень, які наше покоління в змозі зробити на даному етапі історії. І завдання на цьому шляху є надзвичайно великими!»
У тій же палестинські газеті Al-Hayat Al-Jadida член Революційної ради ФАТХ Усама аль-Фарра, у своїй статті «Знімаю капелюха», підкреслює, що «великі негативні наслідки розколу соціальної тканини палестинського суспільства, коли воно розпалося на два табори, принесли дуже багато проблем. У останні ж роки зроблені серйозні спроби залікувати рани і зупинити спад непорозуміння в палестинському суспільстві. Поки що ми не дійшли до згоди, але, очевидно, що ми рухаємось у цьому напрямку. А це спонукає нас сьогодні перегорнути сторінку розколу, в результаті якого завдано серйозної шкоди палестинському національному проекту. Це розділення кинуло тінь на головні пріоритети палестинців, якими завжди були визволення і здобуття незалежності, і наші громадяни усвідомлюють, що припинення поділу має вирівняти ситуацію. Тому ми знімаємо капелюха з поваги до тих, хто виявив благородну підтримку правам палестинського народу».
Арабська преса також виявляє підтримку рішенням ООН. Так найвпливовіша єгипетська газета Al-Ahram розміщує статтю журналіста Салеха аль-Наамі «Плоди перемоги». Салех аль-Наамі зокрема пише: «На відміну від війни, яку Ізраїль вів в кінці 2008 року, на цей раз ясно, що палестинці відчувають, що вони досягнули безперечної перемоги над Ізраїлем, незважаючи на смерть і руйнування, яких вони зазнали. У цілому, палестинці пожинають плоди своєї стійкості та успіхів у відбитті нападу Ізраїлю. Ця рішучість посилюється плодами арабської весни, і особливо переходом до демократії в Єгипті».
Ейфорію палестинців і арабського світу можна зрозуміти, бо дійсно резолюція ООН відкриває перспективи для примирення ХАМАСу і ФАТХу. Але однозначно – без визнання держави Ізраїль, визнання ізраїльтянами Палестини виглядає неможливим.
Проте, припустимо, що Махмуду Аббасу (що майже фантастично), таки вдалося переконати лідерів ХАМАСу в необхідності визнання держави Ізраїль. Але чи вирішить це усі питання арабсько-ізраїльського конфлікту? Звісно, що ні. Адже Ізраїль ніколи не погодиться на розподіл територій у тому об’ємі, який визначала резолюція ООН в 1947 році. Адже палестинці, крок за кроком, втрачали свої землі після багатьох воєн, в яких вони взагалі хотіли знищити Ізраїль. Ці війни вони програли. А тепер після програшів вони намагаються нав’язати ізраїльтянам нові правила гри, які б повністю перекреслювали усі минулі історичні палестинські прорахунки.
Якщо ж спробувати вдатися до історичних аналогій, то, скажімо, якщо палестинці вимагають свого права на повернення, то у такому разі потрібно і греків, і вірмен неодмінно повернути на їхні етнічні території, які нині входять до складу Туреччини.
Кельти повинні вимагати повернення в Центральну Європу, тому, що їм більше не хочеться жити ізольовано на Британських островах. А на американському континенті європейські американці мусять віддати назад землю корінним народам, котрі там проживали до відкриття Америки Христофором Колумбом. Але як би ми потім мали б вирішувати територіальні суперечності і претензії, котрі б виникли між племенами, котрі там проживали до приходу європейців?
Але ж кожен заселений нині регіон світу має сліди заміщення однієї етнічної групи чи народу – на іншу. Тому немає жодних простих відповідей на подібні питання, вони мусять вирішуватись самими конфліктуючи сторонами лише у процесі переговорів.
Безперечно, що палестинці мають законне право на свою державу. Однак чому вони хочуть позбавити цього права єврейський народ? Чи взагалі у цьому є якась логіка? Біда лише у тому, що терористичні палестинські організації типу ХАМАСу претендують на всю територію нинішнього Ізраїлю, і максимум на що вони готові погодитися нині – це створення однієї великої країни, де палестинське населення буде більшістю.
При цьому ізраїльтяни мають відмовитися від своєї землі і плюс до цього мільйони палестинців «повертаються» до Ізраїлю. Не варто забувати, що свого часу Ясіру Арафату пропонувалися практично увесь Західний берег, сектор Газа і частина Єрусалиму. Але Арафат категорично відкинув такий варіант, бо він не захотів відмовлятися від права палестинців на «повернення». Та саме у цьому і є головна суть проблеми. Ізраїльтяни хочуть, щоб Ізраїль і надалі залишався єврейською державою, і ніколи не погодяться на те, аби євреї стали меншиною в їхньому власному єдиному національному домі. ХАМАС же хоче, щоб Ізраїль поступився територією цій терористичній організації.
Можна сказати, що Ізраїль не є безневинною жертвою, але він також і не є таким неприборканим агресором, яким намагаються виставити його перед усім світом палестинці. Ізраїльтяни являють собою крихітну чисельно націю, котра за умов практичної відсутності природних ресурсів на їхній землі, завдяки своєму інтелекту і титанічним зусиллям, перетворила Ізраїль на дійсно землю обітовану.
Вони не є слабкими, бо якби були такими, то давно б уже припинили своє існування, за умов, коли сусідні мусульманські держави неодноразово давали їм зрозуміти, що вони хочуть будь-якими засобами і методами викорінити Ізраїль з мапи Близького Сходу. Їм дуже непросто у цій тисячолітній битві за свою землю, однак у них немає іншого виходу. Бо іншої батьківщини у ізраїльтян просто немає.
Якщо ж пригадати недавню історію, то на наступний день після того як Ізраїль проголосив свою державність, він зазнав нападу з боку коаліції арабських країн, котра прагнула його знищення. Він воював також ще у двох війнах за своє виживання – в 1967 і 1973 роках. Але коли ізраїльтяни пішли на поступки і відмовилися від сектора Газа декілька років тому, то за короткий термін часу він став базою терористів із ХАМАСу.
Як показало недавнє голосування в ООН, багато хто в світі співчуває палестинцям. Але кожного разу, коли лідери ХАМАСу вирішують повоювати з Ізраїлем, гинуть мирні жителі. Вожді ХАМАСу відсиджуються у глибоких бункерах, лише зрідка виходячи на поверхню, щоб перед телекамерами розповісти світові про «злочини» ізраїльтян. Ці ж хамасівські боси використовують гуманітарну допомогу для збагачення своїх політиків і воєначальників, щоб підтримати вбивства своїх сусідів і всіх, хто не згоден з цими вбивствами. По суті, це злочинне співтовариство, яке представляється слабким, тому що це приносить йому користь, як у грошовому еквіваленті, так і в політичному та моральному.
Суверенна незалежна держава була запропонована палестинцям в 1948, 1967, 1978, 2000, 2001, 2005, 2009 роках, і вони кожного разу відмовлялися від неї, бо їм потрібно було не що інше, як вся територія Ізраїлю. Лише на таких умовах вони згодні домовлятися про «мир» з ізраїльтянами.
І, на жаль, марно чекати на Магатму Ганді арабського світу, який вирішив би покласти край цьому задавненому кривавому конфлікту, вдавшись до істотних поступок з обох сторін і прийнятних компромісів. Але чи можна на це чекати?
Деякі світові лідери так захопилися проповідями про те, наскільки є важливим якнайшвидше проголошення держави Палестина, що ніхто не помітив того, що вона вже майже існує. Адже Палестинська національна адміністрація, яка була створена у 1994 році, є нічим іншим, як контурами держави Палестина. І як же тоді ця держава Палестина мала б виглядати?
Це буде расистська держава, етнічно очищена від євреїв, як про заявляли представники Організації визволення Палестини.
Держава, на чолі із тими, хто взагалі заперечує Голокост, як ХАМАС чи такими, як президент Палестинської автономії Махмуд Аббас, який занижує чисельність єврейських жертв і заперечує взагалі те, що газові камери були використані для вбивства євреїв. У будь-якому випадку, Палестина була б державою, котра прагне до руйнування Ізраїлю – батьківщини євреїв.
Держава, де буде усунено свободу совісті для письменників, журналістів і художників. Держава, яка буде виганяти християн з їх землі, бо й так кількість християн в Палестині сьогодні катастрофічно скоротилася у багато разів. Держави, яка буде приймати гроші і підтримку з боку екстремістських «Братів-мусульман», радикальних фанатичних ісламістів, які вбили в 1981 році президента Єгипту Анвара Садата, реалізуючи свою ідею – «Халіфат або смерть»,
Держава, у якій віруючі в мечетях будуть розстрілюватись терористами. Держава, яка сприятиме появі нової категорії арабських біженців – тих, хто намагатиметься уникнути репресій і кривавих зачисток, які проводить ХАМАС. Держава, в якій молоді люди не матимуть права ходити поруч, де люди в штатському зупинятимуть їх на вулицях, вимагаючи показати їм ліцензію на шлюб. Держава, яка оголосить війну іудаїзму, і зображатиме єврейську історію на Близькому Сході не більше, ніж незначний і незрозумілий короткий період перебування там зарозумілих колонізаторів.
Хто б хотів жити у такій державі? Так чому ж тоді світ так прагне досягти найшвидшого проголошення держави Палестина на будь-яких умовах? Адже й тепер очевидно, що держава Палестина, яка стане 23 арабською державою і 58 мусульманською країною у світі, є ідеальним інструментом для знищення єврейської держави. Бо будівництво невеличкого палестинського Халіфату в секторі Газа на ідеологічних засадах ХАМАСу, є по суті нічим іншим, як першим кроком до реалізації заповітної мрії ісламістів – скинення усіх ізраїльських євреїв у Середземне море…