У 2010 році один із українських олігархів на запитання: «Що ви зараз читаєте?» – дістав тритомник «Атлант розправив плечі» американської письменниці Айн Ренд. «Мені дуже подобається», – сказав мільярдер. Так ось ця письменниця називає антимонопольну економічну політику США мало не «всесвітнім злом», яке заважає найактивнішому класу американців заробляти. Українським велетням це «зло» все ще не загрожує.
Влада має два підходи до проблеми монополізму. Офіційно її представники засуджують його, приймається загальнодержавна програма розвитку конкуренції в Україні на 2013–2023 роки. Проте неофіційно здійснюється фактична підтримка компаній, які домінують на тих чи інших ринках і власниками яких є наближені до влади люди.
Першу скрипку в процесі утворення монополій грає держава. Сценарії завжди схожі: вона надає дозволи на придбання стратегічних підприємств та концентрацію. «Немає покарання для чиновників, які видають дозволи на створення великих картелів. Якби за рішення відповідали конкретні особи, то, мабуть, робили б це більш розумно», – каже аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Олександр Жолудь.
Читайте також: Рай для олігархів. В Україні панують ідеальні можливості для процвітання монополій
Красномовною ілюстрацією до питань монополізму в Україні є позиція першого заступника голови АМКУ Рафаеля Кузьміна, який переконує, що Дмитро Фірташ і Рінат Ахметов, яких донедавна називали основними спонсорами Партії регіонів, не є монополістами. Хоча незалежні економісти, наприклад, оцінюють потенціал групи ДТЕК (належить останньому), до якої входять енергогенеруючі компанії, у більш ніж 35% ринку електроенергії. Свою. чергою, структури Дмитра Фірташа, знову ж таки за підрахунками експертів, контролюють 100% потужностей з виробництва аміачної селітри і близько 50–60% з випуску аміаку та карбаміду. Водночас пан Кузьмін назвав монополістом групу «Приват», до якої зараховують структури, що належать Ігорю Коломойському та Геннадію Боголюбову, які залишаються поза цією партією, хоч і визнав, що доказів такого факту АМКУ не має, бо різні підприємства групи належать різним офшорам.
Показовою стала й ситуація з Укртелекомом, який нещодавно придбала маловідома в Україні компанія, що, за інформацією джерел Тижня, пов’язана із «Сім’єю». До моменту продажу приватному інвесторові він входив до переліку природних монополій на загальнодержавних ринках «місцевий телефонний зв’язок», «надання в користування каналів електрозв’язку». Однак у червні 2011 року був вилучений із нього. Хоча, згідно з офіційною звітністю, компанія охоплює близько 70% ринку фіксованого міського й 75% – міжміського та міжнародного телефонного зв’язку.
Імітаційний комітет
АМКУ, маючи чималий штат (станом на 31 грудня 2011 року працювало 229 осіб у Центральному апараті та 559 – у територіальних відділеннях), насправді не здатний ефективно протидіяти монополізації української економіки, яка посилюється.
За офіційними даними Антимонопольного комітету, найконкурентнішими були ринки торгівлі й посередницьких послуг (82% загального обсягу реалізації продукції в галузі) та АПК (68,1%), а найбільш монополізованими, як і раніше, є деякі сектори паливно-енергетичного комплексу, транспорт і зв’язок, житлово-комунальне господарство. Проте поза увагою АМКУ зазвичай залишаються сфери, реальна монополізація яких на широких верствах населення позначається не прямо, а опосередковано і які водночас належать впливовим олігархам, що мають можливості тиску на Комітет на найвищому державному рівні. Йдеться, зокрема, про гірничо-металургійний комплекс, хімію, будівництво, автомобілебудування, низку галузей агропромислового комплексу (постачання матеріаль-
но-технічних ресурсів, заготівля та зберігання сільськогосподарської продукції, харчова і переробна промисловість). Тобто галузі, де сконцентровані основні активи фактично всіх українських доларових мільярдерів.
На ефективності боротьби з монополістами негативно позначається той факт, що українське законодавство, на відміну від законів, приміром, США, не визначає як порушення монопольне становище тієї чи іншої компанії як таке. Підприємство може контролювати 50% ринку, але при цьому поводитися толерантно щодо інших його учасників (принаймні з погляду Антимонопольного комітету, який можна мотивувати сприймати реальність вибірково), і тоді на нього ніхто не звертатиме уваги.
Читайте також: Олігархічна система гальмує розвиток країни
У розвинених країнах антимонопольні органи оприлюднюють реєстри приватних корпорацій з ознаками домінування. Навіть у РФ Федеральна антимонопольна служба веде «Реєстр суб’єктів господарювання, які мають частку на ринку окремого товару в розмірі більш ніж 35% або посідають домінуюче місце на ринку окремого товару». Тим часом у прес-службі АМКУ на запитання Тижня відповіли: «Чинна редакція Закону України «Про природні монополії» встановлює обов’язок Комітету складати перелік суб’єктів природних монополій. Ведення переліків інших монополістів законодавством не передбачене». Про яку ефективність захисту конкуренції взагалі може йтися?
Показовою є й методологія роботи АМКУ. Його діяльність, зважаючи на щорічні звіти, спрямована не так на те, щоб визначити і знизити рівень монополізації тих чи інших ринків, як засвідчити виконаний обсяг роботи, що виправдав би утримання штату та освоєння бюджету. Мірилом ефективності є кількість перевірок і розглянутих заяв про порушення антимонопольного законодавства, темпи її зростання до попереднього року, в крайньому разі сума штрафів, сплачених до держбюджету, з якого потім виділяються кошти на утримання Комітету. Їхня сума, до речі, в рази перевищує розміри антимонопольних штрафів. Тоді як насправді останні, як і інші засоби впливу, мають бути лише інструментами, метою залучення яких повинно стати проведення реальної демонополізації економіки та її підтримання у стані вільної конкуренції, якої в Україні наразі немає, що й підтверджують незалежні дослідження. Зокрема, наша держава посідає 117-те місце поміж країн світу – 7-ме з кінця – у рейтингу економічної свободи (серед ключових критеріїв – право вільної конкуренції), який складає американський Інститут КАТО (САТО) спільно з канадським Інститутом Фрейзера і понад 50 експертними центрами.
Низьку ефективність діяльності Антимонопольного комітету фіксують навіть такі державні органи, як Рахункова палата. У її звітах з року в рік констатується, що в країні так і не було створено систему протидії монопольним виявам та запобігання їм, не здійснено адаптації українського конкурентного законодавства до принципів конкурентної політики ЄС, не проводилися систематизація і моніторинг порушень на товарних ринках за галузевим принципом, не здійснювався аналіз конкурентного становища суб’єктів господарювання, не досліджувалося питання монопольних (домінуючих) утворень. АМКУ не надає даних про наслідки порушень та реагування на їх встановлення, суми незаконно отриманого прибутку, фінансовий стан порушників. А це, на думку експертів, може свідчити про підкилимність домовленостей останніх з представниками тих державних органів, які мали б на них впливати.
Для аналізу ринків Комітет має співпрацювати з відповідними регуляторами: фінансового сектору, телекомунікацій, інфраструктури, аграрної промисловості тощо. На запитання Тижня, про рівень цієї взаємодії в АМКУ відзначали співпрацю з Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, Нацкомісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, та Радою оптового ринку електричної енергії. Однак контроль з боку відповідних відомств теж не є результативним. Згідно зі звітом Рахункової палати щодо аудиту ефективності використання НКРЕ у 2008–2011 роках коштів держбюджету, «наявна система контролю з боку НКРЕ за діяльністю монопольних компаній на енергоринку України є недієвою, тож порушення ними законодавства набули сталого характеру. Відповідні заходи до порушників часто взагалі не застосовувалися».
Недієвість урядової політики у сфері захисту конкуренції ілюструє ситуація з фактичними виплатами штрафів. Саме вони, схоже, є для АМКУ головним доказом впливу на порушників антиконкурентних норм. Комітет бравує даними про мільйонні стягнення, однак їхній розмір явно неадекватний доходам компаній, яких було спіймано на антиконкурентних діях. Тим більше що де-факто до бюджету потрапляє лише частина цих сум. Наприклад, за 2009-й відомство зобов’язало порушників сплатити понад 289,8 млн грн, однак бюджет того року отримав із них лише 12,2 млн грн.
При цьому процедура накладення штрафів є непрозорою (методики визначення їхніх розмірів немає, критерії не оприлюднюються), до того ж часто застосовуються символічні санкції, незіставні з отриманою порушниками антимонопольного законодавства вигодою від здійснення незаконної антиконкурентної діяльності. Так, у 2010-му за необґрунтоване підвищення цін на бензин і дизельне пальне п’ять підприємств – операторів на ринку нафтопродуктів покарали штрафом у 139 тис. грн на всіх. У 2011-му відповідна сума становила лише 43,5 млн грн, причому тільки за результатами розгляду 20 справ було застосовано санкції у розмірі 100 тис. грн і вище. Зокрема, найбільші накладено на ПрАТ «Славагропромсервіс» – 6 млн грн, ТОВ «Поштовий магазин» – 1,68 млн грн, ПАТ «Дніпроазот» – 1 млн грн, ЕК «Херсонобленерго» – 0,5 млн грн. Показово, що жодне з них на той час не входило до сфери інтересів провладних олігархів.
При цьому АМКУ переважно звертає увагу на ті сектори, на які йому вказує уряд, що часто схоже на політичне замовлення. Зокрема, напередодні виборів влада, по рейтингу якої в цей час б’ють будь-які інфляційні процеси, раптом помічає начебто необґрунтоване підвищення цін на споживчих ринках, хоча насправді зазвичай воно цілком відповідає кон’юнктурі. Тож не дивно, що найчастіше увагу Антимонопольного комітету привертає агропромисловий комплекс (ринки харчових продуктів: хліб, борошно, олія, яйця, молоко, масло, цукор тощо) або сектори, які обмежувалися місцевим рівнем (найбільшу кількість зловживань монопольним/домінуючим становищем у 2011 році було виявлено в ЖКГ – 32,5% усіх).
Отже, спостерігаємо таку картину. Переліку компаній-домінантів немає. Близькі до керівництва держави корпорації можуть взагалі отримати індульгенцію в антимонопольній сфері. Економічна політика із захисту вільних ринків впирається у відсутність ефективної взаємодії між самими ж органами влади. При цьому останні дедалі частіше стають механізмами тиску на конкурентів невеликого кола обраних. Судова ж система допомагає порушникам ухилятися від штрафів.
У 2011-му АМКУ на виконання доручення Януковича зосередився на дослідженні умов функціонування ОСББ: лише влітку минулого року його працівники здійснили понад 3 тис. перевірок діяльності об’єднань співвласників будинків. У 2012-му, напередодні виборів, пріоритетними напрямами діяльності Комітету визначено забезпечення захисту прав та інтересів підприємців і споживачів у соціально важливих секторах, серед яких названо ринки хліба та хлібобулочних виробів, адміністративних, житлово-комунальних, ритуальних послуг, лікарських засобів тощо. Ці заходи виконують функцію «соціального знеболювального», однак не зачіпають основ монополістичної сутності української економіки і тих її галузей, на яких і ґрунтується наявна олігархічно-люмпенська модель суспільства, що консервує відставання України.