Понад 1,366 млрд грн було закладено в торішньому бюджеті держави на потреби Міністерства культури і туризму. Тільки на підтримку національних театрів передбачалося 316,79 млн грн. Утім, на переконання експертів, 2009 року культурна сфера отримала щонайбільше 5% від потреб. Культура традиційно вважається «бідною родичкою» решти галузей. Тиждень з’ясував, що кошти, які держава все ж надає на розвиток високого і прекрасного, здебільшого використовують не за призначенням. Або ж просто розкрадають. За нинішньої системи відносин інакше бути не може.
Смакова корупція
Уся система фінансування культури є надзакритою для зовнішнього контролю. Тобто те, як, кому, на яких підставах і за якими принципами виділяються гроші, – це вічна загадка. В Україні абсолютно непрозора система прийняття всіх управлінсько-фінансових рішень у цій царині.
«Досі мрією середньостатистичного режисера чи літератора є отримання державного або національного статусу, – продовжує думку Юрій Калашник (ім’я та прізвище на його прохання змінено), колишній заступник начальника управління культури облдержадміністрації. – Не тому, що після цього на митця проллється «грошовий дощ». Просто тоді він отримає доступ до «розпилу» «проектних грошей», як вони називаються професійним жаргоном відповідної публіки».
«Річ у тім, що наше Міністерство культури – це рудимент старої радянської системи агітпропу, – пояснює Влад Троїцький, директор театру «Дах» і головний організатор фестивалю «Гогольfest». – Зараз агітпропу офіційно немає, проте міністерство, що може працювати лише для його обслуговування і на його ж таки засадах, існує і далі. За законом Паркінсона бюрократи в такому разі починають працювати на себе та обслуговувати власні інтереси».
Загалом проблема галузі культури полягає в тому, що там досить важко виробити якісь конкретні критерії відбору та вибору. Коли державна установа закуповує, наприклад, столи чи папір вона має орієнтуватися на чітко прописані ціну, якість і технічні критерії товару. Тобто потрібно купити папір щільністю саме 70 г/м2 – не 60 і не 80. І тут усе просто: порівняли ціни у різних виробників і купили там, де дешевше (хоча і в таких ситуаціях чиновники все ж примудряються красти). В культурі відбувається по-іншому. «Скажімо, надходять у міністерство дві заявки, – наводить приклад письменник Дмитро Капранов, — на проведення фестивалів на честь 200-ліття Гоголя з кошторисом 2 млн грн та сторіччя Юліуша Словацького за ті самі 2 млн. Який фестиваль виберуть? Правильно, той, організатор якого дасть «на кишеню» відповідальному чиновникові більшу суму. І хай там що він обере, ніхто ніколи не зможе плюнути йому межи очі й сказати: «Неправильно!» Якщо тільки хтось не схопить його за руку під час отримання хабара. Повторюю: там, де є вибір на підставі смаку, завжди діятимуть непрозорі схеми. Бо смак у культурі – це перша ознака корупції та хабарництва».
Витрати Міністерства культури поділяють на дві категорії. Перша – витрати споживання, тобто утримання самого міністерства та його структурних частин. Це комунальні послуги, зарплата, поточні витрати на папір тощо. Тут досить важко щось вкрасти, бо й суми не захмарні, й відомість жорсткіша, обсяг коштів не залежить від волі чиновника, бо чітко зафіксований. Відіграються на другій категорії – так званих витратах на розвиток. Це проекти, цільові програми тощо. Ось тут гроші можна привласнити.
Як приклад Капранов наводить державну програму «Українська книга» з кошторисом 20 млн грн, що передбачає видання соціально значущих книжок та подальшу їх закупівлю для бібліотек. «Ось вам і найперша умова для зловживання, – заявляє Дмитро Капранов. – Адже хто визначає соціальну значущість книжки? Спеціальна комісія, яку призначає Мінкульт. Тож жоден автор, котрий не завів зв’язків у цій комісії, не має шансів ні на видання, ні на подальше розповсюдження, ні на отримання якогось роялті. І річ не в поганих людях. Просто гроші в бюджеті – це апріорі гроші, що погано лежать. Завдання в тому, щоб розподіл грошей у культурній сфері взагалі не залежав від волі конкретного чиновника. Тоді він усе одно крастиме, але набагато менше і рідше. А коли бюрократ один чи з трьома-чотирма собі подібними розподіляє 20 млн на власний розсуд, то можете не сумніватися: щонайменше 2 млн із них потраплять до його кишені. Це мінімум, бо менш як 10% у культурі брати просто не прийнято. Це така своєрідна норма виробництва».
Не дивно, що програма «Українська книга» виявилася звичайною профанацією – якісних книжок на ринку від того не побільшало.
Десятина
Крадіжки грошей у галузі культури скоюють здебільшого під час реалізації проектів, особливо великих і гучних на кшталт відзначання роковин Голодомору або чергового ювілею якогось класика. Відновлення історичного контексту, збереження історично-культурної пам’яті ще ніхто не скасовував. Диявол, як завжди, ховається в деталях – хто буде підрядником.
«Якщо при Кучмі гроші роздавали по-тихому, то при Ющенкові запровадили тендери на проведення культурних акцій, – розповідає Юрій Калашник. – Це дуже заплутало й без того заплутану систему фінансування культури. Загалом усі люди в цій сфері знають, що є чітка, непорушна умова: якщо хочеш отримати перемогу в тендері, 10% суми маєш віддати відповідальному чиновникові. І тут не йдеться про хочу/не хочу. Якщо ти бажаєш працювати у цій сфері, маєш прийняти ці правила гри».
«Тендери в галузі культури – це якась дуже втаємничена річ, – іронізує Влад Троїцький. – Бо всі знають, що пройти їх неможливо. Здавалося б, у теорії вони мають убезпечувати від корупції. Але на практиці в нас усе навпаки».
«Тільки-но ти приходиш із заявкою в управління культури, тобі тихенько кажуть на вушко: «На тендер навіть не лізь, є фірма, що точно стане підрядником, ось номер потрібної людини, зателефонуєш – усе вирішиш», – пригадує Андрій Т., режисер та event-менеджер (організатор урочистих заходів). – Тобто функція цього підприємства зосереджується на тому, щоб отримати і перерахувати гроші реальним організаторам, – усе. За це вони забирають 10% загальної суми. Зрозуміло, що директором такої фірми є або родич, або близький знайомий керівництва відповідного управління культури».
Понад те, навіть за саму участь у тендері потрібно платити гроші. Але вже чиновникові, який відповідає за його проведення. «Сума хабара залежить від рівня заходу, про який ідеться, та рангу самого чиновника, – пояснює Андрій. – Тобто якщо це обласне управління культури і захід місцевого значення, то рахунок іде на тисячі доларів, якщо міністерство й загальнонаціональний рівень – то суми стають п’ятизначними».
Андрій пригадує, як проводив в одному з великих обласних центрів відбірковий тур найпопулярнішого в країні музичного фестивалю. «Взагалі те, як я отримав право на його проведення, – це окрема пісня, – всміхається режисер. – Грубо кажучи, кум мого співробітника – рідний брат заступника голови управління. І ось приношу їм варіант кошторису, де все по-білому. Мені починають теревенити, що, мовляв, кошторис поганий, бо в ньому не враховано чинник форс-мажору. Кажуть, треба ж мати запасні кошти: а то дощ піде, апаратура чи світло вимкнеться. Я одразу зрозумів, до чого він хилить. Моє завдання полягало лише в тому, щоб придумати, навіщо ті гроші потрібні. Придумав, а що було робити? Різниця, певна річ, перейшла в кишеню «кума».
Вади системи
Експерти одностайні: система побудована так, що людину, яка проходить у сферу культури, одразу заганяють у неправове поле. Хоча б тим, що навіть «вибиті» гроші ніколи не перераховують вчасно. Це одна з причин того, що всі державні акції проводяться на такому низькому рівні, – ніхто із серйозних організаторів не хоче працювати на таких умовах.
«Цікава сфера – презентація України за кордоном, – каже Юрій Калашник. – Гроші на це виділяють також абсолютно секретно, не кажучи вже про репертуар. У результаті за кордоном Україна представлена, м’яко кажучи, моторошно. І це не дивно. Бо, вибачте, якщо цим займатися реально, то везти треба, наприклад, хор імені Верьовки. А їх потрібно годувати, селити, возити, та й гонорар якийсь заплатити. Простіше чиновникові поїхати самому із записом співів цього хору, при цьому виписавши собі шалені добові й представницькі витрати».
«Не вірте, що цю сферу нібито постійно моніторить Контрольно-ревізійне управління, – веде далі Калашник. – Тобто воно моніторить, але посадити когось майже нереально, бо тоді саджати доведеться буквально всіх».
Утім, звинувачення пана Юрія у бік державних контролерів не зовсім справедливі. Ще торік Головне контрольно-ревізійне управління на запит Тижня відповіло: протягом кількох років його працівники виявили у сфері культури і туризму порушень на 42,2 млн грн.
Припинити дерибан по-культурному може лише реалізація комплексної державної політики в галузі культури, за якої держава не роздаватиме грошей творчим особистостям, а стимулюватиме їх створювати комерційний продукт. Держава має заманити у цю галузь бізнес, щоб йому було вигідно тут працювати. Звісно, є культурні проекти національного масштабу, що можливі лише за державного фінансування. Але держава і митці мають зробити так, щоб і такий проект був ринковим. Однак усе це можливе за умови перезавантаження культурної галузі, створення в ній ефективного менеджменту.
