«Культура — дерево, яке росте повільно, і цього не пришвидшити. Його можна тільки поливати. Ми не побачимо, як воно виросте й дасть плоди, однак мусимо й далі робити своє» — цю метафору підказала мені перекладачка й моя подруга Ярослава Стріха, коли ми їхали додому з Козельщини, де кілька годин говорили про українську літературу перед мешканцями звичайного селища на 3000 осіб. Культура формується неспішно, шар за шаром, дерево нарощує кору. Постає вся лінійка жанрів у літературі, відбуваються стилістичні пошуки в архітектурі та музиці, міста змінюють свої обличчя — добре, якщо не під тиском великих забудовників. Факт, що хтось поливав це дерево в складніші часи, наприклад утрати державності, дає надію, що нам удасться. А після нас прийдуть наступні генерації, що продовжать цю клопітку роботу. Робота справді клопітка, особливо в часи війни: бісер постійно розкочується вусібіч і ловити його дедалі важче. Попри все, ти нанизуєш свій ґердан, навіть якщо помиляєшся й кількадесят рядків доводиться розпускати.
У перші місяці вторгнення література здавалася мені яловою, непотрібною, надлишковою, а головне — тотально безпомічною. Ще жодна антиутопія у світі не завадила постанню тиранії: диктатори не зважають на прогнози Марґарет Етвуд чи Пола Лінча. У березні 2022-го понад усе я шкодувала, що не здобула професії лікарки — справді корисного фаху. Що з того, що я можу відредагувати текст чи написати власний, узяти інтерв’ю чи опублікувати рецензію? Що з того людям на вокзалі Краматорська, куди прилетіла балістика, мешканцям окупованої Бучі, нарешті, моєму батькові на фронті? Але вже через кілька тижнів мені подзвонили із Сорбонни — тоді ще всі хотіли допомогти Україні бодай на рівні локальних ініціатив — і сказали фразу, яку я найменше очікувала почути: «Ми хотіли б дати грошей на вашу культуру, порадьте нам видавців і видання».
Першою книжкою, яку я взялася редагувати після початку повномасштабного вторгнення, були «Лабіринти американського постмодернізму» головного українського спеціаліста із цієї теми Максима Нестелєєва. Здавалося, де російські ракети, а де Девід Фостер Воллес, Джон Барт чи Донна Тартт? Пізніше я почала писати колонки й статті, розказувати про свої розмови з вимушеними переселенцями, але це була геть інша робота, радше практична, покликана розповідати світові, що відбувається з нами, говорити на повний голос, щоб його не заглушили вороги. Я була просто медіаторкою, ретрансляторкою чужого досвіду. А от книговидання лишалося моїм деревом культури. Тиждень за тижнем я ночами по чашці виливала під нього воду: перевіряла назви, правила в укритті речення, шукала точніших формулювань. Я жила у світі щасливих авторів, які гралися сюжетами, нашаровували на міфологічну основу сучасні реалії, створювали блискучі вигадливі тексти. Я осмислювала їх на кілька десятиліть пізніше, сидячи у львівській пивниці на вулиці Котляревського, чекаючи закінчення чергової тривоги й дослухаючись до ще невідомих мені звуків балістики й шахедів.
У миті, коли найдужче хотілося покинути тексти, — бо кому потрібна культура у світі, де важливішим є вміння розрізняти виходи гармат, — я згадувала іншу апокаліптичну книжку, переклад якої відредагувала наприкінці 2021-го. Ідеться про роман «Дорога» Кормака Маккарті. Це історія про постапокаліптичний світ, де немає тварин і рослин, але є двоє самотніх людей, батько і син, що прямують до моря й намагаються уникнути зустрічей з «поганими людьми» — вбивцями, канібалами й рабовласниками. Коли син засинає, батько читає старі газети й міркує: «Курйозні новини. Дивні проблеми», — а пізніше пропонує синові разом погортати книжку. Це його спосіб зберегти спогади про нормальність, про те, що є точкою відліку. Культура — це концентроване відбиття минулого, вигадлива мініатюра, на яку кожен дивиться під своїм кутом. Культура не лише плекає щось нове, а й консервує, дає нам можливість повернутись у часі. Нарешті, створює проєкцію майбутнього. Коли світ балансує на межі виживання, культура стає для мене тим, чим для архітекторів є рівень — інструментом для визначення кута відхилення. Ось вона — норма, тримайся її, борися за неї, пам’ятай її. Останнім часом найчастіше батькові на фронт я передаю навіть не гроші на дрони, а книжки. І не лише «високу полицю», а й просто жанрові, щоб він не забував, що таке норма.
Неможливість планувати, невизначеність майбутнього — ніщо не могло мене змусити покинути редагування текстів, коли я за це взялася. «Бо вам призначено скалу сесю розбить», — за 144 роки до повномасштабного вторгнення ствердив Іван Франко, описуючи монотонну й важку працю задля майбутнього. Та коли розбиваєш скалу, бодай бачиш «штуки та відривки», які прискають увсебіч. Коли поливаєш дерево, не бачиш нічого: зміни такі крихітні, що їх ніби й немає. Хоча насправді вони накопичуються й колись стануть твердою основою для подальших пошуків.
Найдужче мене в авторах наших 1920-х розчулювало те, як вони на засланні, близькі до смерті, продовжували компонувати збірки, перекладати класичні тексти, ставити театральні вистави. Здавалося б, навіщо докладати зусиль, чому не перейти до геть тваринного животіння? У «Музеї покинутих секретів» Оксани Забужко упівець Адріян, говорячи про спадщину, яка лишиться по повстанцях, каже: «Жодного імени, жодного знаку, нічого по нас. Тільки кров наша за тебе, Україно». Спалюючи світлини товаришів, Адріян, утім, лишає газети, мовляв, хай читають. Слово надруковане важливе, адже воно стає відбитком життя, фіксацією мрій і бажань героїв. Хай за яких умов це слово звучить.
Наприкінці 1936 — на початку 1937 року неокласик Микола Зеров на Соловках перекладає «Сеннахерібову поразку» Байрона — і це один з останніх його перекладів, які збереглися для нащадків. Британський романтик оповідає про смерть войовничого ассирійця, через яку вдовиці Ашура в сльозах, а корогви опускаються та в’януть, мов листя дібров. Чи усвідомлює Зеров тієї миті, що смерть дедалі ближча? Гадаю, цілком імовірно. І роблячи символічний вибір саме цього тексту, він ще раз стверджує: жодна оспівана смерть не стає остаточною, адже пам’ять про людину триває. У своїй праці «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням» один з найкращих сучасних перекладачів поезії Максим Стріха описує, як перший рядок Зерового перекладу: «Ассірієць упав, ніби вовк до кошар» — стає початком перекладу пера Дмитра Паламарчука: «Річ у тому, що цей початок пам’ятав Григорій Кочур, який перед власним арештом 1943 року встиг прочитати зеровський переклад, — але запам’ятав з нього лишень перших чотири рядки. І коли у таборах Інти наприкінці 1940-х чи початку 1950-х років ув’язнений Дмитро Паламарчук узявся до перекладацтва, Кочур підказав йому ці перші рядки вірша Байрона по-українському». Це аж ніяк не плагіат, лише спроба зберегти бодай шматочок зерівського перекладу, інкрустувавши у свій, — така собі контрабанда сенсів. Саме такого вигляду набуває спадкоємність перекладу в жаскі часи загроженості.
У «Фузі смерті», створеній між 1944 і початком 1945 року, єврейський німецькомовний поет Пауль Целян пише про чорне молоко світання, яке ми п’ємо надвечір, опівдні, зранку й уночі. Це молоко горя, попіл, що лишається по спалених у Голокості, сірий пил, який осідає на землю, противага до Землі обітованої, де молоко змішується з медом. Неочікувано в цьому сірому світі постає образ сліпучо-красивий і водночас жаский: «твоя золотиста коса Маргарито / твоя попеляста коса Суламіф». Я часто думала, чому Целян у період загроженості свого народу писав поезію? Це була автотерапія? Спосіб виговоритися? А тепер підозрюю, що він теж знав про дерево культури. Попіл лишає сліди, попелом часто позначали будинки тих, кого хотіли знищити, саме тому коса нареченої царя Соломона, Суламіф, попеляста. Та від неї лишиться виразніший слід, ніж від осяйного сонця коси Маргарити.
В іншому вірші Целяна, «Бур’ян на попелиську», наратор оповідає про очікування ката, що прийде й ударить його в серце: «біліє вже гілка над серцем, і море уже над нами, / на пагорбах глибочини зірки полуденні рясніють, / нетруйна зелень — мов око, яке розкривається в смерті». Смерть можна подолати, якщо вчасно згадувати про життя. Пізніше, у 1970-ті, вірші Целяна в таборах перекладатиме Василь Стус. У наш час Целян звучить голосом Сергія Жадана: «Злісно, мов золота промова, починається ніч. / Ми їмо яблука оніміння». Людина вписує себе у світ через поезію, стає органічною частиною простору: «стоїмо серед осені наших лип, як мисляча багряність прапорів» — ось що таке культура. Не відокремленість від природи, а максимальне наближення, не стіна, а місток. У схожий спосіб культуру бачив трансценденталіст Торо: політ думки та створення своїми прекрасного — не як антитези природному світові, а радше його наслідування й продовження. У всьому створеному, що нас оточує, вгадуються природні лінії.
У Курта Воннеґута в «Бойні номер п’ять» описано, як бачать світ прибульці з планети Тральфамадор: для них це нескінченна площина, на якій водночас відбуваються всі можливі події. Тральфамадорці безліч разів переживають чужі й власні смерті, тож давно призвичаїлися до цього досвіду. Тривале екзистенційне випробування докорінно змінює кожного, хто опиняється всередині такої ситуації, і це вже наша історія — людей, що живуть усередині війни. Часом я заздрю тральфамадорській здатності охопити тисячоліття одним поглядом, адже це означає побачити не лише власну смерть, а й те, як росте дерево культури. Тоді як мені лишається хіба сподіватися, що десь згори, куди не сягає мій погляд, це дерево таки росте. І бодай один листочок розпуститься завдяки мені.