Депутатів в Україні били завжди. Чиновників теж. Щоправда, рідко й переважно колеги. Цю традицію започаткували ще на зорі Незалежності. Випадки, щоб простий смертний здійняв руку на державну людину, теж траплялися, але нечасто. Іноді доходило й до летального кінця, як у випадку з Віталієм Запорожцем, котрий застрелив ненависного дільничного. Але то вже виняток із правила.
Ще донедавна мало хто з нормальних громадян уявляв, що з насолодою гамселитиме собі подібного, нехай навіть то цинічний кровосос із депутатським мандатом чи вбивця в мундирі міліціянта. Одначе все минає. Загалом українці – мирна й добродушна нація. Із цього не раз користалися різноманітні окупанти, що ніби п’явки з насолодою смоктали з них життєві соки.
Та є в нашого народу одна цікава риса: його безмежний терпець має межу, вирахувати яку неможливо. І коли нарешті пощастить її перейти, то людей у пошуку справедливості не зупинить ніщо: ні «Беркут», ні закон, ні проповіді в церкві, ні навіть здоровий глузд. Багато хто з окупантів чи своїх виродків не раз мав нагоду в цьому переконатися.Ось тільки поділитися досвідом із певних причин, на жаль, так і не зміг.
Віднедавна новини про побиття чиновників чи наругу над ними якось непомітно перейшли у вітчизняному інформпросторі в розряд буденних повідомлень на зразок кількості обстрілів українських позицій чи статистики загиблих і поранених за минулу добу, бо ж українці почали масово й охоче відриватися на своїх повелителях мало не щодня. Лише деякі з повідомлень здатні насправді розбурхати уяву обивателя чи влаштувати справжній фестиваль емоцій у соціальних мережах. Так було, коли кандидата в президенти сепаратиста Царьова, надававши стусанів, виштовхали з Миколаєва, а за кілька днів добряче віддухопелили під стінами одного зі столичних телеканалів. Або ж коли його колегу по фракції Віталія Журавського, першого з недоторканних, засадили до смітника під мурами храму українського парламентаризму, ще й притисли колесом для повноти задоволення. Чи коли улюбленця киян Віктора Пилипишина упіймали під ЦВК, вимазали фарбою і кинули в сміття.
Але справжній вибух емоцій викликало в країні лупцювання в Одесі легендарного Нестора Шуфрича, відео з яким не тільки порвало інтернет, а й змусило колег по нещастю нарешті гучно відреагувати на «небачене свавілля». Воно й не дивно, акт спілкування народу зі своїм обранцем таки нікого не залишив байдужим. Оцінки, звісно, різні: від схвалення до обурення. Міліція почала розслідування, а міністр Арсен Аваков узяв його під особистий контроль. Хоча варто визнати, що більшості громадян оте «неприпустиме свавілля» таки вилилось бальзамом на душу, і вони доволі позитивно поставились до маленького неподобства.
Чому так? Звідки ця жорстокість? І невже планку людяності й милосердя в Україні знесло безповоротно? Аж ніяк, панове. Панікувати зарано. Все в нормі й закономірно, хоч би як цинічно це звучало. Банальна фізика, навіть не психологія. І якби наші «напівбоги» ретельніше засвоювали шкільну програму, то ці практичні досліди не довелося б проводити на власній шкурі, й такий поворот вони прорахували б незгірш за кревні незадекларовані доходи. Коли пружину довго стискати, вона рано чи пізно або зламається, або вистрелить із примноженою силою. Те саме з народом. Власне, такий дослід через незнання намагався провести в останні місяці правління двієчник Янукович, і результат перевершив очікування. Вистрелило так, що сердега опинився невідомо де. Тепер на черзі його вихованці та інша неадекватна братія, яка й надалі нічого не вчиться і, втративши відчуття реальності, намагається грати в дурня за правилами покеру.
Читайте також: TrashBucketChallenge – флешмоб по-українськи
У другій половині лютого, коли центр Києва зросило кров’ю Небесної сотні, країна не тільки пережила шок від побаченого, а й раптово перемінилася, перейшовши межу неповернення. Це зрозуміли всі. Печать крові не затирається. Єдиний, хто цього так і не допетрав, – влада. Точніше ті, кого досі помилково вважають політичною елітою. Відчуття обраності й, що гірше, безкарності заважає цим людям адекватно сприймати дійсність. Вони досі вірять у власну унікальність і чужу недоробленість, не перестають «розводити котят» і бавитися в піжмурки. Але найсумніше, що вони не здатні змінюватись і відповідно змінювати країну, на що до запаморочення сподівається роздратований народ. У цьому, може, й немає їхньої вини, бо інакшими бути їм не під силу, але як пояснити це вулиці?
Коли влада не робить того, на що є запит у суспільстві, що сотні разів обіцяне-переобіцяне, не погоджується взятися до самоочищення, а клеїть дурня, люд починає втілювати свої прагнення самотужки – як уміє і вважає за потрібне. Чи варто ображатися в таких випадках тим, хто потрапляє в епіцентр подій і кого безальтернативні аргументи народу приземляють у реальність? Певно, ні. Тим паче не слід вдаватися до неадекватної відповіді, бо це щонайменше загрожує ескалацією.
Читайте також: Олексій Хмара: «Українське суспільство чекає будь-яких інструментів відновлення чесності»
Логіка людей проста. Вони скинули режим і перемогли тирана, щоб змінити своє життя. Вкотре повірили поводирям і доручили їм утілення власних прагнень та мрій. Нарешті, заплатили за все це кров’ю найкращих. І ось тепер, прочекавши доволі часу, бачать, що не просто нічого не змінилось, а й усе повернулося на круги своя. Ті, хто мав бути безапеляційно усунутий від корита й радіти мисці баланди, не припиняють голосно чавкати делікатесами, ті, хто бив себе в груди й клявся у вірності найвищим ідеалам, посіли місця «папєрєдніків» і цинічно пошивають у дурні наївних громадян. І навіть те, що неймовірною кров’ю і потом вдалося-таки витиснути, виявляється лишень ілюзією. Бо закон про люстрацію раптом не відповідає Конституції, зрадників у штабі змінити не можна: вони професіонали, а депутатів – спонсорів терористів карати зась, бо недоторканні. І все це на тлі війни, тисяч загиблих і армії, одягнутої, нагодованої та озброєної майже виключно силами волонтерів.
Звичайно, важливість і болючість проблем залежать від місця сидіння. У м’яких кріслах вони сприймаються по-одному, а під обстрілом «Градів» – по-іншому. Тільки-от в одному випадку ціна помилки – догана чи звільнення, а в другому – смерть. Коли судити за активністю громадськості, то схоже, що нація не готова більше платити життями своїх дітей за чужі помилки, непрофесійність і шкурні потреби. А чим, власне, завинив Шуфрич чи Журавський і чому саме вони потрапили під роздачу, вже байдуже. Шалену радість від розквецяного носа чи підбитого ока чиновника або депутата нині викличе повідомлення з будь-яким прізвищем. Вирок «всі вони однакові», що дедалі частіше лунає з вуст громади, доволі змістовно й вичерпно це пояснює. І навряд чи, перш ніж товкти пику, роздратована юрба тепер цікавитиметься прізвищем чи питатиме про список добрих справ. Належність до касти – вже присуд.
Читайте також: Закрита Рада, асоціація і люстрація
Довго махаючи перед очима бика червоним плащем, тореро не завжди має сподіватися на перемогу. Самовпевненість влади як тореадора наражається на чимдалі жорсткішу відсіч. Народ прагне показати своє бажання не бути надалі бараном, а може, стати й биком. І тоді ще невідомо, який фінал буде. Чи переросте нинішнє імпровізоване українське народовладдя у велику кориду, вирішувати передусім політикам. І дуже хочеться, щоб їхнє рішення не виявилося традиційно запізнілим. Бо бик уже такий як треба…