Пан Литвин закінчує свої прогнози стосовно труднощів у битві за місце київського голови та відповідальності, пов’язаній із цією посадою, і одразу починає грати кобзар – що й казати, картина досить нетипова для стін Верховної Ради. Грає художник і музикант Іван Новобранець, а за його спиною – виставка полотен полтавських художників Сергія Гнойового, Івана Новобранця, Ігоря Величка та Юлії Мохірєвої.
Серед техніки – картини із соломи та живопис, серед тематики переважають народні мотиви. Лики святих та священні звірі, пейзажі та натюрморти втілюються від реалістичної до «наївної» манери виконання, сміливі поєднання соковитих барв нагадують, що надворі майже літо. Не «контемпорарі», але, поза сумнівом, виконані в дусі часу роботи видаються «золотою серединою» між крайнощами сучасного мистецького процесу та ідеально пасують обраному для них просторові.
Атмосфера геть не подібна на ту, яка традиційно панує у галереях на відкриттях виставок: із гучномовців чутно пряму трансляцію засідання ВРУ, під акомпанемент якої грає та співає свої балади кобзар; замість вина та канапок гостям дарують видання Григіра Тютюнника; один з депутатів перепрошує, бо мусить відлучитися та зачитати на засіданні свій законопроект, а після того обіцяє запросити художників в буфет. Та і гостей небагато: декілька журналістів, депутатів, представників мистецьких салонів та, власне, художники, чиї картини презентуються.
«Це – високий рівень професіоналізму, цікаве поєднання знання минувщини, народної творчості, що лягають на новітній світогляд. Зрештою, ми маємо розкішні, модернові речі, – говорить Алла Маричевська, арт-директор галереї «АВС-арт» та редактор журналу «Артанія». – І мені здається, що таких різних художників, представлених на виставці, об’єднує одна риса, притаманна нашій українській ментальності – це схильність до вітаїзму – на противагу тому занепадницькому мистецтву, яке смакує людськими негараздами, внутрішнім брудом та психологічними викидами. На цих картинах немає модних нині мотивів депресії, тут все таки присутня ідея вітаїзму, яка тягнеться ще з творчості наших трагічних оптимістів, з 30-х років, яка також живила творчість шістдесятників, та ще недосліджену – 90-х.».
Писанки у рамках закручуються у сонцевороти, космічні птахи огортають крихітний всесвіт, печальний блакитний Телець із Місяцем-рогами пронизливо дивиться вглиб, а на ниві, за його спиною – ледве помітна постать художника… Хочеться вірити, що енергія цих картин та вічні і добрі мотиви зроблять свій внесок у сучасний політичний процес (чи, принаймні, нагадає про головне) – адже, як було зазначено вище, вітаїзм у нас в крові.