Американський гурт System of a Down (його учасники є етнічними вірменами) щорічно влаштовує концертний тур «Souls», присвячений геноциду вірмен в Османській імперії, який полягав зокрема в масовій депортації. Музей історії України ініціює виставку — інсталяцію артефактів виселення кримських татар 1944 року. Тема депортації, вигнання, вимушеного переселення раз-у-раз стає предметом зацікавлення, вивчення й інтерпретації не лише в науковому середовищі, а й у мистецькому. Відповідну тенденцію можна пояснити кількома факторами: громадянським (митцям важливо проговорити болючі сторінки історії власного народу й так віддати шану героїзму та стражданням своїх предків), екзистенційним (розмовляти про депортацію означає порушувати низку важливих буттєвих питань: несправедливості, волі до життя, розриву з власним корінням, людяності), терапевтичним (очевидці потребують зафіксувати свої спогади, щоб так звільнитися від їхнього гніту). Відтак у світовій культурній спадщині знаходять своє місце пронизані болем цілих народів історії, які варто пам’ятати, щоб принаймні уникнути повторення.
Запам’ятати вимушений шлях
За визначенням, депортація — це примусове переселення народів, соціальних груп або окремих індивідів за межі країни з метою покарання. Термін почали вживати у XVII столітті у кримінальному законодавстві Франції, також він став назвою потужного репресивного інструменту в руках влади. І переважно саме в такому ракурсі тема депортації постає в культурі. Так, у XVIII столітті відбулося примусове переселення франкомовних жителів Акадії та Нової Шотландії (Канада), відоме як «Великий переполох». Упродовж восьми років (1755–1763) британська влада виселила близько 10 тис. осіб, майже половина з яких загинула на шляху до берегів США. Відповідним подіям присвячено історико-культурний парк «Гран-Пре» у Канаді, на території якого зокрема є виставка археологічних знахідок, пов’язаних із життям акадійців.
Свого апогею депортаційна репресивна машина досягла у XX столітті. Офіційним днем уже згаданого геноциду вірмен в Османській імперії прийнято вважати 24 квітня 1915 року, коли всю вірменську інтелігенцію зібрали у Стамбулі й депортували.
Читайте також: Повільна депортація. Як Росія видворяє громадян України з окупованого Криму
Упродовж подальших трьох років загинуло понад 1,5 млн вірмен, інші втекли або їх відправили османи у Месопотамію, Ліван, Сирію через пустелі, де більшість із них загинула від голоду та хвороб. Понад мільйон вірменських біженців було розсіяно по всьому світу. Відповідні події широко представленно в мистецтві. Так, першим фільмом про геноцид вірмен є картина «Зґвалтована Вірменія» (1919), однак до наших днів від неї зберігся лише 15-хвилинний уривок. Уже згаданий гурт SOAD у свій дебютний альбом включив пісню про геноцид вірмен: «P.L.U.C.K.» («Політично нечестиві, брехливі, боязкі вбивці»). У тексті буклету диска написано: «SOAD присвячує цю пісню пам’яті півтора мільйона жертв геноциду вірмен, який здійснив турецький уряд із 1915-го до середини 1920-х». Деякі інші пісні, зокрема «X» і «Holy Mountains», також присвячені відповідній тематиці. Репресії проти вірмен знаходять своє відображення у книжці Курта Воннегута «Синя Борода», головний персонаж якої, художник Рабо Карабекян, є сином вірмен, яким удалося вижити. Ще одна книжка, у якій також порушено зазначену тематику, — «Історія останньої думки» Едгара Гілсенрата, що вийшла в 1989 році. Річард Каліновські поставив п’єсу «Тварина на місяці» — розповідь про двох людей, які пережили депортацію й гоніння. У 2016 році було знято фільм «Обіцянка», події якого відбуваються на тлі геноциду вірменського народу. Також зберігся великий каталог фотографій вірменських біженців: людей, які не чекали, доки їх уб’ють або виселять під конвоєм, а рятували своє життя втечею.
Саме історії біженців: білоруських, польських, українських, російських селян і знаті, а ще литовців, татар і євреїв — опинилися у фокусі польської репортажистки Анети Примаки-Онішк, авторки книги «Бєженство 1915. Забуті вигнанці». Журналістці по крихтах довелося збирати інформацію про жителів Гродненської, Сувальської, Варшавської губерень, Холмщини й деяких інших земель, які були вимушені тікати вглиб Росії, коли німці й австрійці прорвали карпатський фронт. Зазначені події не були депортацією в традиційному розумінні цього слова (авторку навіть запитували щось на зразок: «У чому проблема, вони ж утікали добровільно?»), однак в умовах війни, коли загрози голоду й фізичного знищення близькі та реальні, люди були вимушені (саме «вимушені») втікати, зазнаючи на своєму шляху важких випробувань.
Розповісти про важливе. У 2016 році українська співачка Джамала перемогла на Євробаченні з піснею, у якій ішлося про депортацію кримських татар у травні 1944-го
Найвідомішим літературним твором, що описує долю єврейських біженців до й під час Голокосту, став роман «Результат» американського письменника Леона Юріса, що вийшов у 1958 році (нині його перекладено на 50 мов і видано загальним накладом понад 7 млн примірників). Основну історичну канву роману становить повернення євреїв в Ерец-Ісраель із кінця XIX століття й до створення держави Ізраїль. У центрі оповіді — історія кохання американської медсестри та єврейського підпільника, які опинилися в гущі подій. За цією книгою в 1960 році також було знято фільм, а в 1971-му — на Бродвеї поставлено мюзикл «Арі».
Документальний фільм «Шанхайське гетто» оповідає про долю німецьких євреїв, які втекли від нацистських переслідувань та наприкінці 1930-х опинилися в Китаї.
Читайте також: У подвійній неволі
Найбільш масовими й жорсткими були депортації окремих народів у СРСР, що не могло не позначитися на культурі. Так, Червневій депортації 1941 року, упродовж якої було заслано жителів країн Балтії, Білорусі, України та Молдови, присвячено низку книжок латвійських письменників, серед яких «Ексгумація» Аніти Лієпи, «Ляпас» Віри Волкевіч, «Невчасно народжені» Освальда Мауріньша, «… І тоді прийшов руйнівник» Скайдри Гайл. Також зазначені події відтворено у фільмі «Хресна дорога» Юріса Поднієкса. Зйомки стрічки відбувалися, зокрема, в селищі Нижній Булан у Сибіру, де живуть нащадки засланих і депортованих балтійців. У латвійських театрах поставлено кілька п’єс, присвячених темі радянських депортацій. Найвідоміші з них — у «Театрі ТТ» «Торкнутися білого ведмедя!» (2005, режисер Лауріс Гундарс) і постановка Латвійського національного театру «На березі Вельупе».
Фатальний 1944-й
Надзвичайно багато прочитань у мистецтві отримала й далі отримує тема депортації кримських татар 1944 року. Особливо актуальною відповідна тематика стала після окупації Криму Росією у 2014-му: корінний народ півострова знову зазнає репресій, тому важливо проартикулювати й минуле.
Режисером стрічки «Хайтарма» (повернення) про сталінську депортацію кримських татар став український режисер кримськотатарського походження Ахтем Сеїтаблаєв. За збігом обставин головний герой фільму, пілот Амет-Хан Султан, приїхав до своїх батьків в Алупку тоді, коли почалася операція НКВД з примусової депортації. Зйомки відбувалися у Криму за участі і професійних акторів, і простих жителів регіону, зокрема людей похилого віку, які пережили трагічні події 18 травня 1944 року. Прикметно, що «Хайтарма» є першим кримськотатарським художнім фільмом. Кадри з цієї картини стали також основою для відеокліпу на пісню «Битим Склом», яку виконує KOZAK SYSTEM та Elvira Sarykhalil. Тему депортації порушує ще один фільм Сеїтаблаєва: «Чужа молитва», у якому йдеться про кримську татарку Саїде Аріфову, яка під час війни врятувала 88 єврейських вихованців дитячого будинку від нацистів, назвавши їх татарами, а тоді ще раз від комуністів, назвавши дітей євреями. Саму жінку в 1944 році після зайняття Криму радянськими військами разом з усіма кримськими татарами депортували до Середньої Азії. А найвідомішою музичною рефлексією тих подій, напевно, є пісня «1944», з якою українська співачка Джамала перемогла на Євробаченні в 2016-му.
Згадати все. Стрічка «Депортація 44–46» режисерки Олесі Моргунець-Ісаєнко розповідає маловідому сторінку про виселення 480 тис українців
У 2008 році британська журналістка Лілі Гайд, яка живе в Україні, опублікувала роман «Дрімленд», дійові особи якого — кримськотатарські сім’ї, що повернулися на батьківщину в 1990-х. Також заслуговує на увагу автобіографічна книга «Відображення», яку написала учасниця депортації Нуріє Біязова.
У 2019 році режисери Фатіма Осман та Юнус Паша зняли документальний фільм «1944. Крим. Депортація», в основі якого — три історії депортованих кримських татар. Також у стрічці є анімовані картини депортованого кримськотатарського художника Садиха Аджи-Селімова. Його роботи розповідають про бурхливий 1944-й. За ці картини митця переслідували російські спецслужби.
Коли йдеться про депортацію українського народу, насамперед згадується операція «Вісла»: етнічна чистка 1947 року, що полягала в примусовому виселенні українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Цим трагічним подіям присвячено низку документальних стрічок, зокрема «Вогонь та зброя» Мирослава Іваника, «Вічний поклик серця» виробництва Івано-Франківської телестудії «Галичина», «Двері Лемківщини» Романа Крика.
Перед «Віслою»
Натомість майже забуті нині події 1944–1946 років, коли з території сучасної Польщі сталінська влада депортувала понад 480 тис. українців. Несправедливе забуття стало однією з головних причин початку роботи над документальним фільмом «Депортація 44–46», який нині перебуває на етапі монтажу.
Ось як своє зацікавлення темою пояснює сценарист стрічки Тарас Лазер: «Написання сценарію фільму про депортацію українців із сучасної території Польщі стало логічним продовженням пошуків, здійснених під час роботи над попереднім фільмом «Рубіж. Грубешівська операція». Саме тоді ми відкрили чимало цікавих матеріалів і документів про виселення українців. «Пєрєсєлілі 10 тисяч душ украінского насєлєнія… пєрєсєлілі 3 тисячі голов скота…» Приблизно такі радянські папери постали перед нами. Вразила ця дикість і те, що про неї так мало говорять. Півмільйона людей силоміць викинули з земель, де вони жили тисячоліттями, а про це йдеться лише в окремих вузькоспеціалізованих колах або ж серед особисто зацікавлених людей, здебільш нащадків депортованих».
Читайте також: В окупованому Криму депортують українців, які не мають паспорта РФ – КПГ
Основою майбутнього фільму стали наукова література, розсекречені дані в архівах, а також живі спогади очевидців. Так, ще до початку пандемії коронавірусної хвороби Тарас Лазер разом з історичним консультантом Романом Кабачієм (автор книги про депортацію українців «Вигнані на степи») об’їхали чимало міст і взяли близько 40 інтерв’ю в іще живих свідків депортації. Автор сценарію наголошує, що саме ці історії стали рушійною силою всього творчого процесу.
«І в літературі, і в живих розмовах із депортованими тему вагона й життя в ньому оминали — мені доводилося багато випитувати, щоб нарешті отримати повноцінну картину. І врешті стало зрозуміліше, чому люди не розповідають про це: не тому, що вони були залякані, а тому, що це місяці голоду, холоду, смерті, огиди, смороду і хвороб; час, коли зовсім небідних українців перетворили на волоцюг, на бомжів. Час перевтілення на радянських громадян», — розповідає Тарас Лазер.
Структурно фільм поділено на чотири частини відповідно до кількості етапів депортації. У кожній частині диктор переповідає історичні факти переважно про період 1944–1946 років, демонструє документи, карти, фото, хроніку, газети. Це, за словами автора сценарію, раціональний аспект фільму. Емоційний аспект передається власне в задуманому від початку допиті депортованої жінки кадебісткою: це ігрові сцени з актрисами Ларисою Руснак та Іриною Лазер, які сперечаються про характер депортації та її особливості: депортована (Руснак) розповідає правду, те, що вона бачила на власні очі, про примусовий характер і жах депортації, а кадебістка (Лазер), вихована брехнею та фейками (радянською ідеологією та пресою) все заперечує.
Також ігрові сцени допиту пронизані флешбеками: окремими сценами спогадів персонажів. Наприклад, у спогадах депортованої буде показано початок вивезення та життя у вагоні, а в кадебістки зринуть яскраві миті дитинства. Цікаво, що дитячі спогади кадебістки буде відтворено як анімацію, яку створить художниця Ольга Гаврилова.
Режисерка фільму Олеся Моргунець-Ісаєнко розповіла, що зйомки відбувалися спочатку на натурі, де знімали атмосферні кадри, поля, ліси, залізничні колії. Потім була реконструкція, ігрова частина в павільйоні. Художник фільму Влад Одуденко побудував справжній груповий вагон того часу, саме в таких вагонах депортували людей.
Головною перешкодою в роботі над стрічкою про депортацію стала пандемія коронавірусної хвороби, через яку, приміром, досі закрито Архів Пшеничного. Прокат «Депортації 44–46» заплановано на 2021 рік.
«Робимо цей фільм командою, бо кожен із нас хоче, щоб така історія не повторювалася з українцями й узагалі ні з ким. Робимо, щоб розказати те, що десятиліттями приховували. Думаю, «Правда» — найсильніша зброя проти безправ’я, диктатури, насилля, одне слово, зла», — наголошує режисер стрічки.