Холмщина, Надсяння, Південне Підляшшя, Лемківщина, Любачівщина, Західна Бойківщина – південний схід сучасної Польщі, на цих землях споконвіку жили українці. Але у 1944 році під час встановлення нових державних кордонів почався процес масового вигнання українців з їхніх правічних земель за так званою угодою про евакуацію населення. Протягом трьох років з тодішньої Польщі у різні регіони УРСР примусово переселили близько 482 тисяч українців. Хоча офіційно мова йшла виключно про добровільний переїзд людей, насправді ж депортація відбувалася у звичайній манері радянської машини: спочатку із обіцянками кращого життя, які, як показала історія, ніхто не збирався виконувати. А пізніше – із застосуванням терору та репресій проти українців.
У підсумку з пів мільйона таких депортованих добровільно переїхали не більше 20 тисяч людей. Загалом так звана “евакуація” з “гарантованим відшкодуванням майна” перетворилася для українців на роки злиднів, принижень, поневірянь та неможливістю повернутися на рідні землі. Саме ці страшні та майже забуті події минулого й зображені у документальному фільмі “Депортація 44-46”, прем’єра якого відбулася у Києві.
“Для нас украй цінною є увага до цього фільму. Адже сьогодні несправедливо забута така величезна трагедія, коли пів мільйона українців примусово вивозили із територій, де вони жили тисячоліттями”, – коментує сценарист кінострічки Тарас Лазер. Картина справді базується на історичних фактах, які підсилюються архівними матеріалами, картами, тогочасною хронікою, світлинами та спогадами депортованих родин. Фільм поділений на чотири частини – це визначені істориками періоди депортації – починаючи від умовно добровільного переселення та закінчуючи відверто жорстокими репресіями із примусовим вигнанням із територій.
Читайте також: Депортовані й незабуті
Для розробки сценарію Тарас Лазер разом із науковим консультантом, істориком Романом Кабачієм відправився в експедицію по заходу України, де записав понад 30 інтерв’ю зі свідками та жертвами депортації. “Під час написання сценарію я спирався на спогади живих людей. Ці спогади були відображені у вже існуючій літературі ще з 90-их років. Але основну канву склали саме ті інтерв’ю, які ми особисто записали у Рівному, Луцьку, Винниках, Тернополі та інших місцях, де нині мешкають виселені українці”, – пояснює Тарас Лазер. Проєкт стрічки став переможцем дванадцятого конкурсного відбору Держкіно й отримав фінансування в розмірі 4,1 млн грн.
Паралельно з документальним у стрічці розвивається й ігровий сюжет – реконструкція допиту переселенки у КГБ. Їхні персонажі – збірні образи жертв депортації, які зустрілися через 20 років після виселення. Спецслужбовці затримують переселенку та звинувачують у поширенні “неправдивої інформації” про примусовий характер депортації. КГБістка, яка веде допит, відстоює позицію тоталітарної системи та переконує, що українців із Польщі нібито необхідно було рятувати. Мовляв, саме для порятунку мирного населення доводилося навіть залучати радянську армію. Водночас допитувана переповідає жах депортації, який бачила на власні очі – примусове вигнання з рідної домівки, життя у товарних вагонах разом із худобою, невизначене чекання на вокзалі та подальші злидні, адже навіть половину обіцяного майна та компенсації її родина так і не отримала. КГБістка, історична пам’ять якої спотворена радянською системою та пропагандою, усе заперечує та говорить: “Треба було просто перестати стріляти”.
Розповідь депортованої повсякчас доповнюється спогадами з самого вагону, у якому її та інших українців у жахливих умовах везли з теренів Польщі вглиб УРСР. Зринають також і флешбеки КГБістки – відтворені в анімаційнії миті її дитинства. Такі художні елементи досить органічно концентрують увагу на стрічці та розбавляють заповнену архівними матеріалами частину фільму.
Читайте також: Повільна депортація. Як Росія видворяє громадян України з окупованого Криму
Режисерка картини Олеся Моргунець-Ісаєнко розповідає, що ідея та реалізація стрічки стала продовженням роботи над попереднім фільмом “Рубіж. Грубешівська операція”, присвяченим співпраці українських та польських повстанців. “Коли ми працювали над історією для попереднього фільму, то вийшли на ці вражаючі події. Майже пів мільйона людей силоміць вигнали з їхніх домівок. І це нас дуже зачепило. Ані я та моє коріння, ані знімальна група не мають жодного стосунку до депортації. Проте це історія нашої країни, українців, яка нас дуже зачепила. Саме тому ми вирішили розповісти її на загал”, – зазначає режисерка.
“Моя рідня і я не маємо жодного стосунку до депортації. Я родом з Херсонщини, і мені завжди було цікаво, хто ці люди, які живуть у нас у певних анклавах. Я би хотів наголосити, що цей фільм не розповідає окремо про лемків, холмщаків чи надсянців. Це пам'ять різних людей, із різних сіл, із різними передісторіями, різного соціального статусу. Але це історія, яка поєднує всіх депортованих, яких у сценарії я називаю лише "наші люди" або "українці", не розділяючи на окремі етнічні чи географічні групи”, – коментує Тарас Лазер.
За словами сценариста фільму, наразі команда, яка працювала над фільмом, веде перемовини із Інститутом національної пам’яті, аби передати їм та опублікувати спогади, які вдалося зібрати під час експедиції по заходу України.