Depeche Mode. Етап просвітлення

Культура
8 Лютого 2013, 14:57

У звучанні багато фортепіано та лінивої гітари, в поезії Мартіна Ґора – філософського спокою. У тексті конкретику заступили абстрактніші поняття, як-от довіра, у якій герой розчиняється, й тепер у власній шкірі йому комфортно як ніколи, і він то мовчить, то кричить і стрибає в пустку.

Хлопцям можна пробачити цей дещо розслаблений пафос. Як і чимало інших речей. Depeche Mode грає вже понад 30 років. За цей час як його тільки не називали: і найвідомішим колективом електронної музики, про який тільки знало людство, і одним із найзначніших виконавців усіх часів та народів, і чи не найуспішнішим гуртом, якому вдалося протриматися так довго й не розпастися. Хоча протягом творчого життя «депешів» багато чого змінювалося. Почавши з достатньо мажорного альбому «Speak and Spell» (1981), після виходу з банди одного з «батьків-засновників» Вінса Кларка хлопці всерйоз просунулись у похмуріший синті-поп, щойно до важелів написання пісень дістався Мартін Ґор. Незмінним залишалося вміння говорити так багато за допомогою такої незначної кількості слів, а ще – ця меланхолія в саунді й текстах, яка й зробила їх іконою стриманого, дещо готичного стилю.

З виходом у 1986-му альбому «Black Celebration» стало зрозуміло, що тепер Depeche Mode, і далі використовуючи семплування, працює над об’ємнішим та атмосфернішим звуком і більше ставить на вокал. Про колишній менш емоційний індастріал нагадують синтезатори та сухий біт. «Music for the masses», який датується наступним роком, закріплює ефект – «депеші» стають живою класикою електронної музики. Платівка «Violator» у 1990-му приносить гурту найбільший комерційний успіх, що не заважає клавішникові й ударникові Алану Вайлдеру через п’ять років піти з команди. Дейв Ґаан ледь не гине через передозування наркотиками, спроби Мартіна Ґора записати новий матеріал провалюються одна за одною. Але хлопці таки збираються із силами і, незважаючи на найпохмуріший період власного існування (чи завдяки йому), випускають свій чи не найкращий альбом «Ultra» (1997). І хоча наступний, «Exciter» (2001), трохи «просів» в оцінках критиків, але вже після виходу «Playing the Angel» (2005) рішення було одноголосним: Depeche Mode таки повернувся.

Усі дорослішають. І гурти, як окремі організми, також. Народжуються, радіють, граються, пробують іграшки на смак, впадають у підліткову істерію з душевними драмами та кінцями світу щопівгодини, далі – в юнацький максималізм, щоб потім, коли до цього самого «потім» пощастить дожити, прибрати все зайве, заспокоїтись і перейти якщо не в стабільний, то хоч зріліший період свого життя. Так і Depeche Mode, почавши з радісних тонів, прийшов до похмурішого звуку та гнітючих текстів і нарешті опинився тут із синглом «Heaven», із відео, знятим у церкві, та черговим етапом осягнення гармонії зі світом якраз напередодні свого 33-річчя.