Арсен Павлов (Моторола), якого підірвали в ліфті багатоповерхівки ввечері 16 жовтня, був відверто зайвим у форматі тієї «ДНР», яку Росія вибудовувала на Донеччині. Його перебування в Донецьку рано чи пізно мало добігти кінця. Про це пише журналіст Тижня Денис Казанський.
Він нагадує, що з кінця 2014-го Кремль вирішив робити на Донбасі ставку на місцеві кадри з українськими паспортами й став відкликати своїх людей, які керували конфліктом на початковому етапі. Крім того, російські куратори вирішили будувати в «республіках» вертикаль влади за путінським зразком. А спиратися така вертикаль може тільки на посередніх, мовчазних виконавців, але ніяк не на бравих отаманів, які живуть війною. Найкраще для цієї мети підходили старі кадри, що зарекомендували себе роботою в Партії регіонів. На них і вирішили зробити ставку.
«Моторола — громадянин Росії, стрєлковець, пасіонарій — явно був у цій схемі зайвим, чужим. Очевидно, що його перебування в Донецьку рано чи пізно мало добігти кінця. Деякий час тому ходили чутки, що він може податися воювати до Сирії, проте цього не сталося. А подальша присутність у Донецьку розкрученого в медіа польового командира з російським паспортом, який разом з іншим російським громадянином Іґорєм Стрєлковим увійшов до Слов’янська навесні 2014 року й почав там бойові дії, явно була незручною для Росії», — пояснює Казанський.
За його словами, фактор Мотороли дозволяв Україні бути непоступливою на переговорах у Мінську й давав приводи говорити про російську військову присутність на Донбасі. Москві ж необхідно домагатися скасування санкцій та змушувати Україну приймати «ЛДНР» до свого складу.
Крім того, журналіст зазначає, що спроби списати вбивство Павлова на українських диверсантів видаються нелогічними, і це кажуть навіть самі бойовики. Павлова добре охороняли, і доступ сторонніх людей до його під’їзду був виключений. Одразу після загибелі Мотороли в пабліках сепаратистів стали з’являтися свідчення бойовиків, які стверджували, що версія про «українську ДРГ» безглузда.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»