Епоха просвіти, яка тією чи іншою мірою визначала свідомість Європи останніх двісті років, невблаганно добігає кінця. Пам’ятати дату падіння Константинополя й знати, що (a+b)2 = a2 + 2ab + b2, уже геть не обов’язково. Достатньо покопирсатися у Вікіпедії й скористатися калькулятором на мобілці. Чого треба навчати нинішніх дітей, до чого готувати їх у майбутньому дорослому житті, прищеплювати їм суму корисних навичок чи досвід розв’язання проблем – ця дискусія точиться в інтелектуальному світі не перший рік, причому без особливих ознак чиєїсь перемоги: американці вважають одне, японці з китайцями – інше.
Українці з цього приводу, вочевидь, не вважають нічого. Просто нічого. Одна моя знайома ніжного віку (особа не вигадана, а цілком реальна) заявила батькам після того як вони за божевільні гроші пропхнули її на найпрестижніший факультет, буквально таке: «Я не для того народилася на світ, щоби змарнувати кращі роки в бібліотеці». Це не ексцес, не виняток, не гримаса, це мелодія нинішнього життя.
Знання як інструмент дослідження причинно-наслідкових зв’язків, як засіб збільшити глибину прогнозу, як спосіб боротьби з хаосом навколишнього світу перестали бути суспільною цінністю. Нічого дивного, всі імперії занепадають однаково, тільки одні колоніальні, точніше постколоніальні, народи знаходять у собі енергію відштовхнутись і стрибнути в сучасну історію (тут ключове слово: від-штовхуються від чогось, залишаючи його позаду), інші ж до часу комфортно почуваються на уламках.
Але в нинішній українській ситуації потрібно підкреслити різницю між занепадом і свідомим розбещенням, яке, своєю чергою, має дві складові. Одна з них: прямий приклад наслідування. Юнак, який хоче бути успішним (а хто з юнаків мріє бути лузером?), бачить наочну демонстрацію не просто непотрібності, а шкідливості знань, умінь, компетенції. Правила задають юристи-недоуки, історики-шарлатани, політологи-симулянти, менеджери-шахраї. Тобто панівний клас свідомо дає зміні, що підростає, чіткий і зрозумілий сигнал: знання (у власному сенсі цього слова) – це перешкода на шляху до ключів від Porsche Cayenne, вечері в «Егоїсті» та відпочинку на Лазурному узбережжі. І водночас транслює систему цінностей, де вищеозначені символи – єдині можливі критерії життєвих досягнень.
Друга складова – це розворот інституцій освіти, що відбувається впродовж останніх півроку, не менш підступний, але більш свідомий. 11 чи 12 років, тести чи корупційні лазівки, корективи в програмі на догоду сусідній державі – це деталі, які можуть бути частиною стратегії, а можуть бути обставинами чийогось персонального неврозу, мстивості, прагнення будь-що зробити навпаки. І тут я схиляюся до першої версії: це все-таки стратегія. Дії Міносвіти дають школярам і студентам демонстративний урок неуцтва, претензій, незахищених дисертацій і незасвоєних домашніх завдань. А ще урок того, що не лише знання, а й переконання не мають значення.
Звісно, Дмитро Табачник, на відміну від свого шефа, не плутає Ірландію з Італією, але споріднює їх одне: фантастична, неприхована й нічим, окрім власних комплексів, не вмотивована зневага до укранця як такого (молодого, старого – то вже інша річ, залежить від сфери повноважень). Те, що Табачник викидає з історії Шухевича, а натомість вставляє Ковпака (як, вочевидь, більшого гуманіста), – красномовна деталь, тут вибір цивілізаційний. Проте цивілізації, в яку прагне повернути українську молодь міністр, уже давно не існує – це мумія, фікція, симулякр. І не в тім навіть річ, що вона обертається навколо російського стрижня, годі вже про Росію: цивілізація Щербицького, Маланчука й Олеся Гончара мені нічим не миліша за цивілізацію Брєжнєва, Суслова, Георгія Маркова (хтось із молодих пам’ятає ці імена?), п’ятирічок якості, БАМу, газогону Уренгой – Помари – Ужгород, мордовських таборів та інтервенції до Афганістану… Це все археологія.
Питання стоїть так: має намір Україна модернізуватися чи погодиться перетворитися на Сомалі або Руанду з хабарами, боротьбою кланів, загальним отупінням, зневірою та апатією?
Отто фон Бісмарк в один із моментів німецького тріумфу сказав: «Битву при Кьоніґґрец виграли не генерали, а прусський шкільний учитель». Майбутню битву за модернізацію країни, за місце серед «золотого мільярда» на наших очах авансом програє за наших дітей одна людина. Теж не генерал. Лише полковник, та й то несправжній.