Вже 95 років тому 25 березня 1918 року Третьою статутною грамотою Ради Всебілоруського конгресу в Мінську було проголошено Білоруську народну республіку. Однією з понад десятка держав, котрі тоді визнали БНР, була й Україна. Поміж двома молодими державами існувала співпраця у площині політичній, і не тільки.
Як інформує Вікіпедія, у Києві тоді було відкрито Білоруську торгівельну палату й УНР навіть надавала Білорусі фінансову допомогу. Відбувся також обмін консульствами. Ну а подальша доля обох республік дуже схожа – упродовж десятиліть вони класифікувалися комуністичними ідеологами, як буржуазні й антинародні державні утворення. В підручниках історії мінімум інформації (і то перекрученої) компенсувався розлогими розповідями про квітуче житті обох народів після повалення національної влади. А під час заснування ООН у 1945 році як УРСР, так і БРСР стали співзасновниками цієї організації, причому окремо від СРСР. Ну а вже з 1991 року обидва народи торують кожен свій шлях дорогою незалежності, із власними здобутками та невдачами. Проте ми, українці залишаємось найближчими до білорусів і географічно, і ментально і політично. Зрештою, як і вони до нас.
Тому в день урочистої дати у сусідів хочеться просто оглянути внутрішнім зором наші відмінності й подібності – адже всі вони характеризують обидва наші народи. Тож перейдімо до паралелей:
На сьогодні День Волі у Білорусі – офіційно невизнане свято. Звісно ж, національно-патріотичні сили його відзначають, проте майже завжди це закінчується зіткненнями з міліцією, арештами, штрафами й нетривалими (а то й тривалими) ув’язненнями активістів.
У нас же День Волі (а точніше – День Свободи), якщо хтось не пригадує, указом президента в грудні 2011 року був перенесений з 22 листопада (день початку Помаранчевої революції) на 22 січня і об’єднаний із Днем Соборності. Якихось масових заходів і супутніх їм репресій зафіксовано не було. Поки-що не було.
На демонстрації активісти у Мінську та інших містах Білорусі виходять з біло-червоно-білими національними прапорами. У 1991-1995 роках це полотнище було офіційним стягом Білоруської держави, проте після референдуму в травні 1995-го було повернуто крипто-радянський червоно-зелений прапор, а за національні кольори в сьогоднішній Білорусі можна отримати неприємності, й то чималі. Втім, нещодавні випади голови КПУ Симоненка проти жовто-синього прапора показують, що втішатися українцям зарано. Це ж саме стосується і герба-тризуба – білоруська «Пагоня» ліквідована водночас із біло-червоно-білим полотнищем.
Ступінь русифікації у Білорусі помітно вищий, ніж в Україні, й це, можливо, одна з невеликих чітких відмінностей між нашими державами. Хоча нещодавно прийнятий закон Ківалова-Колєсніченка вже робить цю незначну перевагу України дуже відносною.
Українська влада поки-що декларує свій європейський вектор розвитку, принаймні на словах. Білорусь від часів обрання президентом А.Г.Лукашенки наполегливо тримається свого, особливого, індивідуального шляху розвитку. При цьому обидві держави входять у найближче коло інтересів «русского мира», й ані народи, ні владні кола особливих перешкод цьому входженню, чи то пак поглинанню не чинять.
Ну а якщо все ж дошукуватися позитиву, то він насамперед полягає у тісній співпраці творчих кіл. Минулими роками в Україні вийшли друком твори сучасних білоруських авторів Василя Бикава, Уладзімер Арлова, Андрея Хадановіча, Уладзіміра Някляєва, Валерія Казакова та інших. В свою чергу білоруські видавці потішили своїх читачів новим виданнями прози Юрія Андруховича та Сергія Жадана. Окремим досягненням обох наших літератур був випуск спільної поетичної антології «Зв’язокрозрив», що побачила світ сім років тому. Також відбувались і надзвичайно цікаві фестивалі – «Білоруська весна» в Україні та «Український перелаз» у Білорусі.
Тож найближчими днями телеекрани й інтернет-сторінки новинних сайтів будуть (як завжди, ненадовго) заповнені кадрами з Мінська. Поза сумнівом, побачимо там і прапори, й транспаранти, і загони міліції особливого призначення. Втім, і на вулицях українських міст всі перечислені щойно реалії трапляються не так вже й рідко. Про близькість України й Білорусі у різних галузях говорено багато – і ця близькість дедалі посилюється.
Також підкреслюють цю близькість і постаті лідерів наших держав. Як відомо Віктор Янукович має білоруське коріння, ну а президент Білорусі в свою чергу носить прізвище з закінченням на «енко». Обмовки-афоризми обох, і Януковича, й Лукашенка багато разів цитувалися й обігрувалися у ЗМІ. Наш президент шанує «поета Чехова», а білоруський «виростав на віршах Бикова», сам так зізнавався. Також Аляксандар Ригоравіч колись прорік: «Я за цивілізованим світом свій народ не поведу». Здається, підписатися під цими словами може не лише він один.
Проте у ті березневі дні брати-білоруси робили свої перші, такі важливі і шляхетні спроби бути народом вже на державному рівні. З чим зараз і хочеться привітати як наших білоруських сябрів, так і нас самих!