На росії вже готуються. Святкуватимуть, куди там! Завзято, масштабно, по-богатому, як вони люблять, під гаслом «дєди воєвалі» плюс «можем повторіть», егеж! Дев’яте травня для новітньої кремлівської квазі релігії — це як Різдво і Великдень разом, під однією обгорткою, тим більше цьогоріч відносно кругла дата: 80 років для них «велікой побєди», для решти світу закінчення найбільшої (станом на зараз) світової війни, хоча насправді не зовсім закінчення, бо не варто забувати тихоокеанську її частину. Перемогу над Японією в Московії чомусь не так шанують, воно й зрозуміло, незручно шанувати американську бомбу. Європейське Восьме травня, V-E Day — таки восьме, а не дев’яте — дата важлива, але сенсів не створює. Припинили стріляти, відчинили ворота таборів, почали рахувати втрати. У Парижі ймовірно буде парад. У Лондоні навряд чи. У Вашинґтоні не буде. А ми це як відзначатимемо? Чи відзначатимемо взагалі? Хай там як, наше офіційне державне свято (на яке три роки тому ми зібралися шашлики смажити), формула неодноразово змінювалася й торік застигла у вигляді «День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні», скорочено «День пам’яті та примирення», червоні маки на лацкані. А наступного дня, власне, 9-го —День Європи, теж офіційна дата.
Отже «перемоги над нацизмом». Нацизм — річ ніби відома, вивчена й осмислена, питань нема, якщо не рахувати, що тепер новітні нацисти називають нацистами нас. Чиєї перемоги? Скажімо, союзників. Союзники — поняття ситуційне й тимчасове, в граніті не закарбуєш. Краще так: волелюбних народів, була така формула. Тут, ясна річ, уже напрошуються уточнення й додаткові запитання: волелюбні — це хто? США, Британія, Франція і з ними СРСР? Ясно, що ментальна конструкція «Перемоги» або навіть «Великої перемоги» для всіх, хто не належали до комуністичного світу, а згодом до «русского міра», весь цей час була зосереджена на одній частині рівняння: «над ким / чим» й свідомо ігнорувала другу частину: «чия, кого». Бо невдобно.
З точки зору глобальної політики то була безумовною перемога комунізму: пів Європи й пів Азії в червоних прапорах (і нових концтаборах), наступним приготуватися. Якби наступного року не колективний Черчілль (точніше, Трумен, який був готовий ось-ось пустити в хід ядерну зброю, але згадують саме Фултонську промову британського екс-прем’єра), червоні прапори майоріли би аж до Ла-Манша, таке було неофіційне гасло Кремля. В кожному разі виграш Сталіна від війни, яку він сам розпочав на боці Гітлера за шість років до того, не викликає сумніву.
Для решти союзників перемога полягала в можливості розслабитися й почати будувати післявоєнний світ, яким ми його застали. Так, ціною компромісу й подальшого напруження м’язів задля вибудови системи колективної безпеки. Перший інструмент цього завдання, Організація Об’єднаних Націй, в підсумку виявилася цілковито недієвою. Перевірити ефективність другого, Північно-Атлантичного Договору, не трапилася нагода. Третій, найдієвіший, як доводить практика, — інтеграція колишніх ворогів у наддержавне об’єднання, яке тримається передусім на господарській взаємозалежності, попри всій його вразливості. В цілому так, колективний Захід може вважати себе відносним переможцем.
Були ще інші дійові особи в тому місиві. Чехословаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Фінляндія… З ними доля обійшлася по-різному, проте стверджувати, що вони виграли, принаймні на тому етапі, не випадає. Країни Балтії? Якось навіть незручно в цьому контексті. Є окрема категорія європейців — євреї, які були спеціальним об’єктом знищення з боку одного з двох агресорів, от для них справді все закінчилося 8 травня, якщо не рахувати додаткових поневірянь у СРСР, Польщі й деяких інших повоєнних державах. Так чи так, Голокост припинився, Богу дякувати.
Як щодо українців? У чудовиська звільнилися сили для боротьби з повстанцями, учасниками антисовітського партизанського опору. Не забуваймо також про подальше ув’язнення та цькування військовополонених і остарбайтерів, другий голодомор, депортацію етнічних українців із Польщі — це все теж наслідки «великої перемоги». Нарешті, новий раунд репресій і заходів із винищення української ідентичності. Водночас початок офіційного визнання росіян як перших серед рівних у Есересерії: «Я п’ю, насамперед, за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією серед усіх націй, що входять до Радянського Союзу… як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни», Іосіф Сталін 24.05.1945. Ні, це не перемога й не мир.
Примирення? Ви серйозно? Кого з ким? Примирення між собою розчавлених знекровлених народів, зокрема французів із німцями? Або примирення цивілізації з непокараним агресором? Світ після Другої світової від самого початку був світом лицемірства. Передусім через половинчастість і «сліпу пляму» західної масової свідомості, коли союзнику вибачили змову Молотова-Ріббентропа, спільне мародерство обох чудовиськ упродовж майже двох перших років, а під фінал реальні жахи окупації східної Європи, бо не на часі було. Над нацизмом? Нагадати про кампанії боротьби з «інородцями» в СРСР після 1945-го? Декому нагадувати нема потреби, наприклад, нашим кримським татарам, грекам і не тільки.
Можна й треба згадати загиблих. З офіційної ще радянської статистики вираховується, що людські втрати українців складають від 40 до 44 % загальних втрат СРСР. Якщо населення власне Росії на початок війни складало аж 58 % від загальної кількості підданих імперії, є всі підстави піддавати сумніву поширене твердження, й не лише самих москалів, що росія й росіяни постраждали у війні найбільше. Ні, я не збираюся мірятися мертвими, проте ігнорувати великі цифри теж не випадає. Оскільки Кремль досі спекулює мільйонами, використовуючи їх у нинішній гібридній війні, доводиться розставляти крапки над «і».
Ще один міф — що московія сама без союзників упоралася б із Гітлером. Не впоралася би, досить по місяцях, як ми останнім часом навчилися, простежити лінію фронту від 6.06.1944 (день висадки союзників у Нормандії) до 8.05.1945 (дата капітуляції Рейху) по обидва боки Німеччини. Нагадаю про всяк випадок, що на момент відкриття Другого фронту Червона Армія стояла під Лєнінґрадом, Мінськом і Львовом. Не кажучи про матеріальну допомогу з Британії та США: від літаків, броньованих машин, вантажівок і кораблів до телефонів, черевиків і… ґудзиків. Окремим рядком навіть радянські джерела згадують підтримку харчами: 1 750 000 тонн. Це тепер ми на власному досвіді зрозуміли, що велика війна — це змагання ресурсів. Отож бо. Не вийде в нашого одвічного противника виставити себе ані ексклюзивною жертвою, ані ексклюзивним переможцем.
То що ж тоді святкуємо? Все це проговорювалося неодноразово як у політикумі, так і в колі інтелектуалів упродовж останніх років, просто зараз кругла дата. Мій товариш, український гуманітарій, днями телефонує й радиться, чи не варто влаштувати якийсь неформальний захід під дату, щось змістовне замість казенних ритуальних заяв. А я собі: навіщо? Щоби перебити побєдобєсіє ворога? Щось протиставити їхній пропаганді? Щось нагадати партнерам? Якось підбадьорити самих себе? Я б утримався. Повна недомовок легенда про перемогу світла над темрявою 80 років тому остаточно себе вичерпала. Краще, чесніше, гідніше тихо пам’янути полеглих, тим паче, що вони є в кожній родині на відстані двох-трьох поколінь. І забути раз і назавжди заспокійливе «Ніколи знову!». Бо брехня.