Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені.
Біблія, Псалом 22
«Ви з того Миколаєва, що біля Одеси? Розкажіть, які там у вас християнські традиції?» — спитала мене львівська панянка.
У моєму рідному місті на Великдень люди вже зранку виходили на проспект Лєніна, розсідалися на лавках і просто на газонах, розстилали газети, викладали на них варені яйця, огірки з помідорами, пляшки горілки та склянки. Була й сіль у сірникових коробках. Чоловіки одягали білі сорочки, а жінки — сукні. Бабусі запиналися хустками. Майже всі вони рано-вранці ходили до православних храмів і поверталися звідти з плетеними кошиками, у яких незмінно були горілка, варені яйця з фарбованою в різні кольори шкаралупою і випечені із солодкого тіста особливі хлібці — паски. Діти бігали між розстеленими газетами, люди на газонах сиділи умиротворені, тихі, навіть трохи урочисті — Великдень був як Першотравень, тільки з якимось Христом, що його влада ще не повністю дозволила, але навіть у забороненому статусі він знов воскрес.
Мій батько казав, що це складні казки для дорослих. У нашому будинку ніколи не було пасок, ніхто не ходив до храму; Великоднього ранку батьки залишалися вдома, снідали на маленькій кухні, мати виварювала одяг у величезних каструлях, поставлених на газову плиту. Батько, член Комуністичної партії, мав книжки з наукового атеїзму, де все, що стосувалося воскресіння Христа, чітко й логічно пояснювалося міфами й політикою церковників. Батько також виписував та читав товстий журнал «Літературне навчання», у якому раптом, очевидно до тисячоліття хрещення Русі, почали публікувати уривки з Біблії. У них Господь-Бог сотворив землю, а дивний Вчитель говорив про птахів небесних, які не сіють і не жнуть, про те, що сам він воскресне з мертвих, і обіцяв розпʼятому поряд із ним бандиту, що той незабаром опиниться разом із самим Учителем у раю.
Батько тільки головою хитає. «Як же так: Бог створює світло першого дня, а світила — Сонце, Місяць та зірки — четвертого? Звідки ж бралося світло, якщо світити не було чому?» — запитує батько й поблажливо усміхається. Батько не проти посперечатися зі мною, одинадцятирічним, про існування Бога, але ця суперечка — «побиття немовлят»: синові нема чого відповісти на запитання батька.
Найперший день у Книзі Буття — це вже проблема: світло вже є, але світити ще нема чому. Як це можливо, я не знаю. А якщо це неможливо, значить, Книга Буття — погано продумана казка, і Бог — казка теж. Шах і мат. Минають роки. Коли я нарешті розумію, як може бути світло без джерела світла, відповідати вже нема кому: батько мертвий.
Батька вже немає, коли я це усвідомлюю, але саме батько стає однією з тих зірок, що продовжують світити мені навіть після зникнення. Зірка світить навіть тоді, коли її вже нема. Це досвід, це історії інших людей у твоєму житті.
Але чи може світити зірка, якої ще немає? Чи може спрямовувати та зігрівати світило невидиме? Так, може. Це світло — віра в те, що здається неможливим, мрія про те, чого не існує. У цьому випадку зірка світить навіть тоді, коли її ще немає. Надія і мрія — ось промені такого світила.
Якось донька запитала мене: «Тату, про що ти мрієш?». Я не знав, що їй відповісти: у житті, мабуть, було світло зір, які вже згасли, були історії, був досвід інших. Це допомагало, це підтримувало. А от мрії не було. Нічого не світило на обрії, нічого не освітлювало мені шлях попереду.
Жив, вдивляючись у власну тінь і роблячи дрібні кроки в тіні. Колись давно, зрозуміло, мрія була, колись я до деталей бачив, куди хочу прийти і яким прагну стати. Першою роботою стало підмітання доріжок у дитячому садку, збирання сміття. Взимку я сколював лід з асфальту й посипав піском. Улітку підмітав веранди, насолоджуючись ранковою тишею та передчуваючи мить, коли на чисту деревʼяну підлогу вибіжать діти й закричать: «Дядько двірник!». Восени веслував у хвилях опалого листя й спалював його, дивлячись, як підіймається до неба білий дим. Ходив до схожого на краба приймальника металу, щоб забрати вкрадені наркоманами ґрати для чищення взуття, пити з ним каву й говорити про Бога. Махав мітлою, шкріб лопатою, тягнув наповнені листям старі простирадла… і мріяв, мріяв, мріяв.
Усі ці мрії справдилися! Ішов, біг, дерся, стрибав… І ось зрозумів, що прийшов. Так чи інакше все, про що я мріяв, сталося. А нова мрія не зʼявилася. Кілька років я жив так, наче дрімав ситим, пообіднім дріманням. Потім у вікно спальні вдарила вибухова хвиля від ракети, що звалилася на найближчу військову частину. Почалася велика війна.
Почалася війна, й одного разу, опинившись у казармі з військовим квитком у кишені й із автоматом біля узголівʼя ліжка, я відчув, що бачу світло з нізвідки, що стулених повік торкнулося проміння зірки, якої ще не існує. То я знову почав мріяти. Мріяв про те, що напишу найпотрібніші слова, що вони проростуть у моїй голові, як насіння, і я зможу передати пророслі паростки з рук у руки — тим, хто посадить їх на своїй землі.
Саме тоді я зробив крок із темряви й почав готувати себе до руху. Іти належало туди, де був страх, і саме звідки зʼявився промінь ще не створеного світила. Цим променем стала мрія — доказ існування того, що здається неможливим, і віра в те, чого я ніколи не бачив.
У моєму рідному місті не було християнських традицій. Ми святкували Великдень на проспекті Лєніна. Ніколи й нізащо не хочу повертатися в цей совок. Але, щоб рухатися далі, потрібна мрія, потрібна надія. Саме тому я продовжую святкувати Воскресіння Христове навіть під час війни. Великдень — день, щоб вийти з темряви, час для надії.