Я народилася у краї, де шахти стали органічною частиною видноколу і повсякденного життя. З нашого подвір’я видно одну шахту, із сусідньої вулиці — вже іншу. Труби мріють на горизонті, по диму з тих труб я вчилася визначати напрямок вітру, ще в дитинстві, коли ніхто би не міг подумати, що мені це коли-небудь знадобиться, а надто — що це буде військова справа. Але зараз я ще дитина, і майже все, що я бачу, пов’язано з ним, із Вугіллям — блискуча чорна маса в дровітні, якою ми взимку будемо палити; стара списана вагонетка на подвір’ї, в яку збираємо дощову воду з даху, щоби поливати грядки у літню спеку; червонястий шлак, яким «порівняли» дороги в селі; сусідські будинки з сірувато-чорних шлакоблоків. Земля на луках і полях, що невблаганно, рік за роком, опускалася і заболочувалася. Річка, купатись у якій забороняла санстанція — при відкачуванні шахт, щоб не затоплювало виробки, у неї скидали великі об’єми мінералізованих шахтних вод. Але ми все одно купались, бо літо, спека, хочеться… Терикони — величезні громади, ніби лежачі чудовиська, що пахтять чорним пилом і гострим чадом. Лазити по них було щонайсуворіше заборонено, але хто би то слухав розумні поради батьків у дванадцять чи тринадцять років? Дорослі — ті, хто з якихось причин був занадто бідним — копошилися з того боку терикону, який був свіжіше засипаним, збирали вугілля, щосекунди ризикуючи бути засипаними або провалитися вглиб, де часто тліла гаряча порода. Нас, дітей, цікавила «старіша» частина — вона поростала поверх шлаку травою, кущами і дрібними деревцятами. То були наші «гори». Налазившись, ми купалися в «шахтних» озерах. Вони складалися виключно з викачаних із надр землі вод, і води ті були токсичні — але в такому віці думаєш тільки про те, як приємно відмити запилене тіло в теплуватій, прозорій воді.
Цей край таким став відносно недавно. Після жорен Другої світової, після комуняцьких репресій, у 1950-х почали розробляти величезні запаси Львівсько-Волинського вугільного басейну. Тоді все змінилося — хлинув потік людей; розбудовувалися, багатшали, криміналізувалися міста і села. Вугілля на Львівщині і Волині відзначалося горизонтальним заляганням пластів на відносно невеликих глибинах, і мало досить низьку газоносність. Це робило видобуток безпечнішим. Вугілля постачали на Добротвірську та Бурштинську ТЕС, воно було основою для стабільної роботи промисловості та енергетики. Працювати шахтарем було неймовірно престижно, заробіток був високим. Це стало вирішальним аргументом для мого батька, старшого сина сім’ї селян, багатої на діти і бідної на гроші. Це у 90-х почнеться занепад, з якого вугледобування ще досі не оговтається, аж навіть кілька шахт закриють через збитковість і застаріле обладнання. А тоді, у 60-х, 70-х, 80-х — все було інакшим.
Моєму батькові довелося мені пояснити, ким він працює, ще коли я була зовсім крихітна — бо я зацікавилася, чому він ввечері приходить мовби з підведеними тушшю очима. Вугільний пил із шахти «Степова» не тільки підфарбовував очі мого батька — це йому навіть личило, вкупі зі засмаглою шкірою робило його схожим на актора, що грає роль бедуїна — а й осідав у легенях; постійно пошкоджуючи їх. Так Вугілля мітить своїх шахтарів — залишаючись всередині назавжди. Вугілля мітить навіть тих, хто на шахті не працює — в мене є темні шрами там, де у подряпини і садна потрапив чорний вугільний пил. Але з шахтарів Вугілля також бере плату роками життя. Навіть якщо змилосердиться, і шахтар не зазнає обвалу, аварії, нещасного випадку, то все одно Вугілля покличе назад під землю раніше — в середньому шахтарі живуть на 10–15 років менше. Так сталося і з моїм батьком — він помер від раку легень у свої 59.
Коли літо досягало свого апогею, воно грало потужний останній акорд: День працівників вугільної промисловості, або, якщо називати простіше — День шахтаря. Остання неділя серпня. Ніхто вже не пам’ятав, що його запровадження зініціював Стаханов, і не пов’язував свято з його «рекордом» — це був типовий День врожаю на вугільний лад, цілком логічний у краї, де солідна частина людей живе з вуглевидобутку. Щедрі святкування — такі ж, як на День Незалежності, — незмінні концерти, урочистості, натовпи ошатних людей. Пам’ятаю, як ми завжди ходили на концерт у тоді Червонограді, тепер Шептицькому; причепурений, свіжовиголений батько радісно вітався з колегами, яких зустрічав у натовпі, але навіть святкова сорочка не ховала його втоми.
А от «ті самі» Донбаські шахти я побачила вже дорослою, у 2017 році, коли приїхала на Донеччину як волонтерка. В мене не було відчуття, що я за понад тисячу кілометрів від дому — така сама радянська архітектура міст, така сама глиниста земля, терикони на обрії… Щоправда, терикони значно вищі і красивіші. Найулюбленіші мої — це ті, що біля Торецька. Не тільки тому, що схожі на вабливу частину жіночого тіла, а тому, що вода, збігаючи вниз по крутих схилах, створила неймовірної краси візерунки на кольоровій породі.
Згодом, вже у війську, в мене були побратими з Луганська, з Макіївки, та з інших міст Донбасу. Перший взагалі не чув, що на заході України теж є шахти, другий — чув, але не бував; і коли приїхав у гості на мою малу батьківщину, мав те саме відчуття дому, що і я на Донеччині. Коли я заговорила за День шахтаря, побратим зі сміхом сказав: «На Донбасі було три свята — Новий год, Дівятає Мая і День шахтьора. Але тільки на День шахтаря пили всі, при чому кілька днів». Потім його спогади перекинулись на терикони, бої на териконах біля Мар’їнки — але цю історію я вже вам не переповідатиму, бо вона його, не моя.