Якщо раніше я розмірковувала про сутність боротьби двох тоталітарних режимів, що знекровила всі поневолені обома тиранами народи, то зараз все частіше — про особисте відчуття ненависті чи прощення. Бо історія неодмінно повторюється. Після перемоги та звільнення територій ми будемо змушені будувати майбутнє поруч з тими, хто вписував твоє ім’я у списки “на підвал” чи “помилявся”, давши присягу ворогові, що окупував Україну. Бо для одних зрада виглядатиме боротьбою за волю, а у розумінні інших життя в окупації буде зводитись до виживання. І навіть якщо на перший погляд здається однозначним, хто повинний покаятися, а хто — прощати, історичний досвід показує, що ці процеси мають набагато складнішу траєкторію. Тому дуже важливо, як та на яких засадах вибудовувати примирення, щоб воно не перетворилося на фарс чи непроговорені претензії, котрі десятиліттями завдаватимуть нам болю.
Ми маємо перед очима різні за масштабами та змістом концепції повоєнних діалогів: від німецького національного каяття переможених до російського переможного “побєдобєсія”. І одним з показників ментального розриву з імперією (чи навпаки залежності від неї) для пострадянських країн є шлях, який вони обирають у даному випадку. Логічно, що військова агресія Росії стала для України певним стимулом для деколонізації власної історичної пам’яті. І за кілька років на державному рівні у цьому напрямку стався великий прорив, якого не вдавалося досягти у попередні десятиріччя незалежності: від відкриття архівів спецслужб до визнання ветеранів повстанських рухів, від оприлюднення раніше утаємничених історичних фактів до спроб відкритого діалогу щодо тих чи інших подій.
Читайте також: Внутрішня вітчизна
Але на особистісному рівні для звичайних громадян все тільки починається. І те, як важко це проходить, унаочнює не тільки вплив багаторічної пропаганди, а й об’єктивні особливості людського сприйняття. Комусь, щоб примиритися, потрібно дізнатися та оприлюднити правду, засудити винних і визнати невипадковість жертв. А хтось вимагає соціальної домовленості щодо “обнулення” історичної пам’яті без визнання помилок та винних, щоб гострі питання не ставали на заваді діалогу між нащадками тих, хто був по різні боки минулих протистоянь. Обидві концепції мають право на існування, хоча спеціалісти-практики, котрі працюють з психологічними травмами, стверджують, що без обговорення, болючого пропрацювання та десакралізації травмуючих подій одужання не буває. А війна, як і інші масові трагічні події, є не чим інакшим, як масовим психологічним травмуванням кількох поколінь.
Але ще гострішим це питання стає, коли йдеться навіть не про солдатів, котрі стріляли один в одного під час бойових дій, а про ще більш болючі факти репресій, масових каральних акцій, депортацій, переслідувань. І про визнання ролі своїх предків, котрі були учасниками подібних катастроф по обидва боки. Якось, перебуваючи на презентації книжки дослідника Олександра Добровольського “Від УНР до ОУН: український рух на Донеччині 1917-1959”, я стала свідком діалогу літніх чоловіків приблизно одного віку, які сперечалися, чи варто відкрито публікувати прізвища місцевих агентів, чиї звіти стали причиною арештів та знищення людей, або тих, хто безпосередньо виконував накази про страту. Мовляв, в них залишилися нащадки, які не мають до цього жодного відношення, а через розголошення їх можуть цькувати. Хоча насправді зараз все відбувається навпаки — звинувачення у свій бік чують ті, хто оприлюднює архівні документи. До речі, в Росії, де ситуація з відкриттям архівів набагато гірша, вже існують навіть прецеденти: син одного зі співробітників НКВС намагається притягнути до відповідальності нібито через дискредитацію свого батька дослідника Дениса Карагодина, який оприлюднив архівну інформацію щодо обставин репресій свого прадіда.
Читайте також: Умиротворення агресора
З іншого боку, спілкуючись з земляками, часто стикалась з ситуацією, коли нащадки репресованих не тільки не звинувачують людожерську систему, а й не можуть навіть припустити, що їхні родичі постраждали не випадково, а через власні свідомі дії — прагнення свободи чи справедливості. І більшість з них, отримавши інформацію щодо “стукачів” чи катів, через які постраждали їхні рідні, так і не наважуються сказати про це вголос. Бо зараз українське суспільство перебуває тільки на початку процесу прийняття власної історії такою, яка вона є. Ми досі боїмося зізнатися, що в наших родинах були й кати, й жертви. Поки не можемо дозволити собі за когось відчувати сором, а за когось — гордість через біль. Але колись ми маємо це зробити, щоб під час обговорення історичної правди та примирення, оперувати категоріями не помсти, а справедливості.