…Російські неоопричники – казакі, прикрашені поверх вигадливих аксельбантів тими самими стрічками, – здійснюють рейди нічними клубами на предмет з’ясування збереження там православних традицій.
…Тут і там вулицями Москви крокують діти в камуфляжі й із георгіївськими стрічками на грудях.
…Міністр оборони в припадку патріотизму пише у Twitter веселий жарт про те, що треба б до Європи в’їжджати не на мотоциклах, а на танках. Васали радісно гогочуть, банда байкерів «Ночные волки», яких не пустили до Європи, погрожує «Ужо тебе!».
…Свою присутність на святкуванні 70-річчя Перемоги підтвердили глави Індії, Китаю, Північної Кореї, Куби, Монголії, В’єтнаму. Решті в близькому майбутньому покажуть, де раки зимують, підрісши, діти в камуфляжі…
Країна, окутана чорно-оранжевими стрічками, біснується, кривляється, улюлюкає в патріотичному припадку. Росія, добротно вгноєна півторарічною ненавистю до України, Європи й Америки, зімкнулася навколо нової «духовної скріпи» – ювілею Перемоги. Світле й сумне свято, яким годиться бути цьому дню, перетворилося на Лису гору, на котру злетілася мислима й немислима нечисть. 70-річчя Перемоги здуло всю лузгу у вигляді сумнівів і залишків здорового глузду, оголивши головну складову російського «патріотизму» – великодержавну гордість великоросів, замішану на жорстокому презирстві до всього інакшого й живого.
Майбутнє свято замість демонстрації мирних устремлінь перетворилося на свою протилежність. Сакральне «дедывоевали» вдарилося об землю й обернулося грізним попередженням. «Дедывоевали» принаймні ще недавно означало пам’ять, на котрій, як на фундаменті, мало будуватися мирне життя внуків, що обіцяли дідам не зрадити їхнім завоюванням. Нинішнє «дедывоевали» – це стоп-сигнал, гальмо, що загрожує зупинкою будь-якого руху не в той бік. Мовляв, майте на увазі, наші діди воювали і в результаті всьому світу показали, хто тут головний. А ми, внучата, за цей час узагалі ядерною зброєю обзавелися, тож сидіть тихо. Сьогоднішнє «дедывоевали» – презирливий вихлоп у бік Європи, звільненої Радянським Союзом від коричневої чуми. До речі, слово «союзники» практично зникло з переможного лексикону – це наше і тільки наше свято. В офіційних виступах владоможців нема-нема та й промайне думка про те, що союзники воювали тільки заради власної вигоди, власного звільнення від нацизму, а Радянський Союз дбав про весь світ. Та й за великим рахунком ніякими переможцями союзники не були, радше навпаки, наступниками Гітлера, а європейський лібералізм – рідний брат нацизму. І їхні, американські та англійські, «дедывоевали» – воювали вони лише зі шкурного інтересу, а синки і внуки швиденько відразу після війни пішли не тією стежкою.
Слухняний російський народ нічого цього бачити й знати не бажає. Пам’ять у народу дуже химерна: де має бути довга, виявляється короткою, а там, де треба б бути коротшою, розтягується. Ось, скажімо, хай там скільки втовкмачуй російському громадянину, що ніколи георгіївська стрічка не була символом перемоги, що її вигадав як величезний піар-проект Владіслав Сурков у 2006-му, не хочуть вірити. Розкажуть про те, що стрічку запровадила Єкатєріна II в 1769 році під час російсько-турецької війни, що потім вона додавалася до ордена Слави та медалі «За перемогу над Німеччиною», і посміхаються: «Що – з’їв? Який такий Сурков? Дедывоевали з цією стрічкою». Зате звістку про те, що прийнято рішення не пускати ветеранів на парад Перемоги в Москві 9 травня, середньостатистичний громадянин сприйняв на диво спокійно. І правда: Москва не гумова.
Серед волелюбних людей у Росії (так-так, такі ще лишилися, хоч як дивно) настійливою нотою звучать побоювання, що Росія дедалі більше стає схожа на СРСР зразка 1937 року. Але, хоча розстрілювати ще не почали, думається, становище з мізками тут зараз набагато гірше. У 1937-му в країни хоч ще не було досвіду тотального сталінізму, але був уже всепроникний страх, породжений 1917-м, громадянською війною, розкуркуленням і репресіями. Народ скандував «Слава великому Сталіну!» і «Розстріляти як скажених собак!» від страху. Кожен знав: не крикнеш це зараз – завтра кричатимеш зовсім інше в підвалах Луб’янки. Вибору не було, найменший натяк на інакодумство означав смерть. Сьогодні Росією править покоління, яке не зазнало того страху. Зараз не розстріляють, якщо не будеш разом зі всіма зізнаватися в любові до Путіна, якщо не обв’яжешся георгіївською стрічкою і заспіваєш гімн України замість гімну Росії.
Населення Росії нині все робить добровільно, і це страшніше, ніж чотири мільйони доносів у 1937-му. То і є непростима зрада пам’яті, яка задихнулася, повішена на тій самій георгіївській стрічці, що стала символом зради.
«Великая держава» готується святкувати 70-річчя Перемоги. Її, власної, ні з ким не розділеної, приватизованої і за звичаєм затоптаної.