Кожен жанр має свої закони, а жанр абсурду – тим більше. Це категорія абсолютна, нюансів не передбачає. Абсурд має бути тотальний, тріумфальний, незаперечний.
Україна і Росія створюють Спільний Простір Абсурду. Як стягується в єдину смертельну задуху чадний газ на спотворених радянською меліорацією палаючих землях, так звиваються кільцями, сплавлюючись воєдино, українсько-російські абсурди. Зловісні крихітки Цахес будують «великую и могучую Россию», патріарх-парторг ліпить «русский мир» із напівписьменних пенсіонерок і молодих екстремістів, задушену власним чадом Москву летять рятувати одвічні «вороги» – країни НАТО.
В Україні вимір провінційніший, але автори й актори цього театру абсурду не менш загрозливі. Здача України Росії вже не поетапна – вона лавинна. «Проффесіоналізм» нарощує «ф»: економікою може керувати завідувач овочевої бази, нацбезпекою – гінеколог, освітою – стратег її руйнації. Нинішні можновладці вільно володіють трьома мовами – суржиком, матом і фенею. Простіше сказати – держави немає. Є група рейдерів-можновладців. Усі інституції інфіковані корупцією. Свобода слова демонтується. Сума даних – включно з останніми кредитами, підвищеннями цін на газ і супровідними стрибками цін на все – змушує замислитися, чи не готують свідомо країну до дефолту. Адже Росія вже цей сценарій передбачила напередодні останніх президентських виборів: у ряді публікацій становчо говорилося про те, що в сучасному світі так звані «failed states» повинні автоматично переходити під опіку «високорозвинених сусідніх держав».
Депресивну ситуацію погіршує традиційний «плач на ріках вавилонських»: суспільство втомилося, розчарувалося, нікому не вірить. Землі скуплені, стратегічні галузі втрачені, країна не має жодних перспектив. Здібна молодь утече, залишаться ті, кому вже нічого не світить. Деякі полум’яні активісти Майдану, як желе в спеку, розтеклися коридорами влади. Прилипають до них, звичайно, гроші, але також і велика ганьба. Вчора такі голосні «противсіхи» і «противсішки», що так активно попрацювали на нинішню ситуацію, притихли й зажурились: самі собі сняться в засідці на зловорожих політиків і стріляють із іграшкових пістолетів. Чим не капєц?!
Але ось аж тепер, коли датчик абсурду зашкалює, має початися новий відлік часу. ДОСИТЬ! Тут проходить демаркаційна лінія життя. Вашого. Мого. Кожного з нас. Погралися в уявну незалежність – тепер за неї доведеться боротися. За неї доведеться платити. Міра майбутнього прямо пропорційно залежатиме від міри відповідальності за все, зроблене сьогодні. Гіпноз зневіри – зручний. Безкомпромісний погляд на реальність – далеко не комфортний. Він гіркий і болючий. Але необхідний. Бо саме зараз і є найвищий час для постання громадянського суспільства. Для його формування, скажуть песимісти. Для його оформлення, скажуть оптимісти.
Україна в це останнє десятиліття ніколи не поділялася на українськомовну і російськомовну. Вона завжди поділялася на Україну потенційно європейську і на Україну невиліковно російсько-совєцьку. Тепер цей поділ відповідає водорозділу між громадянським суспільством і гумусом історії. Ви хочете бути завтра? Дійте! А ні – відступіться з дороги!
Демократія починається знизу – це рух із глибин суспільної волі, суспільної свідомості. Якщо є ця воля й свідомість – можливий хай повільний, але послідовний рух у бік цивілізованого суспільства. В посттоталітарних умовах це також означає поширення культури, знання, інформації. Адже маніпульований електоральний гумус – це насамперед продукт знекультурення. А світ рухається в бік розширення простору свободи. Культурні змісти нашої доби ускладнюються. В цьому світі переможе Студент, а не Бомж, Журналіст, а не Цензор, Будівничий, а не Рейдер. І це є запорука надії.
Громадянський вимір – категорія насамперед моральна. Громадянин – це «l’Homme révolté», якщо вжити формулу Альбера Камю: Людина Протестуюча. Суб’єкт історії, а не її об’єкт. Людина, що обирає свідомість – супроти зомбування, гідність – супроти приниження, честь – супроти продажництва. Спротив для Камю – це не просто можливість чи вибір. Це – обов’язок свідомої людини.
Нехай цей День Незалежності – на тлі чергової порції «радянської мови» зі списком фіктивних здобутків – стане днем жорсткого аналізу. Але також іронічної певності: пережили Петра з Катериною, Лєніна зі Сталіним, Брєжнєва з Андроповим. Переживемо й цю потеруху.
Саме через спротив моральний, інтелектуальний та духовний пролягає нині дорога до реального Дня Незалежності в майбутньому – як Дня Незалежності від посттоталітарного абсурду.
Однак для цього мусимо бути здатними виявити, за словами того ж Камю, «найвищу вірність» – вірність Сізіфа своєму каменю. Це не приреченість на безглузду трату сил. Це продовження спротиву як єдиного вибору, що вивершується реальною свободою.
Актуальний донині заповіт французького філософа: «Я протестую, отже, я існую».