Уранці, коли я вмикаю комп’ютер, щоб під’єднатися до цифрової «нереальності», яку ми сприймаємо як реальність, після перевірки електронної пошти, я зазираю на фейсбук, і перше, що я роблю, то пишу кілька слів знайомим, які саме святкують день народження. Увесь минулий рік я писав: «У цей час темряви бажаю Тобі багато Світла і Сили». Минув рік, коло замкнулося, а я скоротив своє побажання до трьох слів: «Бажаю Світла і Сили», про темряву мені більше не хочеться згадувати.
Нині 17 квітня, у другий день Великодніх свят, свят воскресіння і відродження. Люди, про яких я саме сьогодні подумав, не рекламують свого народження на фейсбуку, деякі навіть не користуються комп’ютером, не згадуючи вже про соціальні мережі. Але те, що хтось не користується цими медіа, не значить, що інформація про нього не з’являється в мережі. Бажаючи того чи ні, ми так чи інакше існуємо в глобальній пастці.
Читайте також: Нереальність світу
Сьогодні мій київський друг, художник Тіберій Сільваші опублікував своє усміхнене фото з іншим моїм другом, львівським художником Андрієм Сагайдаковським, бажаючи йому «Многая Літа» з нагоди дня народження. Натхненний цим публічним сповіщенням, я схопив телефон і подзвонив до Андрія, якого мій дзвінок здивував, але й потішив. Ми трохи поговорили, обмінялися святковими побажаннями й домовилися зустрітися якомога швидше, адже ми не бачилися вже три роки.
Трохи пізніше я знайшов у мережі нову статтю Максима Віхрова, головного редактора Тижня «Суть консерватизму», яка починається такими словами:
17 квітня 1882 року народився В’ячеслав Казимирович Липинський — ідейний архітектор Гетьманату Павла Скоропадського і провідний теоретик українського консерватизму. Про те, як польський шляхтич-кресов’як став українським самостійником, написано більш ніж достатньо. Його праці, зокрема знамениті «Листи до братів-хліборобів», широко доступні, проте мало читані. Одним словом, типова історія наших часів, коли чергова видатна постать застрягає в напівзабутті й поволі бронзовіє, вкриваючись благородною патиною всенародної байдужості.
Це стаття не стільки про самого Липинського, скільки про ідею консерватизму і його сприйняття в Україні, а Липинський став ніби «хресним батьком» цієї донині нереалізованої в його вітчизні ідеї.
Липинського як мислителя я цінував давно, а його повнокровний образ як людини доповнила книжка Тані Малярчук «Забуття». Це видатний текст, який точно вартий прочитання. 2017 року я написав про цю книжку колонку для Тижня, яка не втратила своєї актуальності, тож я дозволю собі процитувати уривки з неї.
Від осінньої зустрічі в Книгарні «Є» роман «Забуття», Липинський і Таня супроводять мене з незвичайною послідовністю. Книжку читаю потроху, уважно і з роздумами після кожної частини тексту. Зусиллям авторки, присвяченим постаті героя, його особистій історії, його Долі з великої літери, товаришить паралельний і не менш болісний її діалог зі своїм alter ego. Спершу він традиційно банальний, а згодом набирає щоразу більшої інтенсивності та розвитку. Власний суб’єктивний екзистенціальний біль став болем надіндивідуальним, а отже, і моїм.
Наприкінці «Забуття» Таня пише:
«Єва потягнулась за сіллю, але, глянувши на батька, таки передумала.
― Тату, ― Липинський кожного разу здригався, коли чув це слово з її вуст, ― я завжди хотіла дещо спитати. Те, чому ти присвятив ціле життя… Тобі ж нічого не вдалося, правильно? Я не осуджую, я подорослішала, ти не думай, просто хочу знати.
Липинський увесь зіщулився. Ципріянович перестав їсти і непомітно поклав ложку на тарілку, жувати в такий момент йому видалося єретичним. Липинський тихо видихнув з уражених туберкульозом глибин:
― Я дійшов висновку, що українці не здатні до державного життя.
Це анархічна нація.
Єва відразу його зупинила:
― Я не впевнена, що я хочу знати більше. («Забуття», с. 219)
Я закінчив свій фейлетон словами:
Якщо ви думаєте, що я взявся писати рецензію на книжку Тані Малярчук, то помиляєтесь. Я найчемніше у світі хотів би подякувати їй, що повернула В’ячеслава Липинського із забуття, що оживила старі фотографії, які тепер промовляють її словами, що дозволила собі злість і розпач, але не зневіру. Дякую Тані.
Я не раз замислювався, звідки у Тані з’явилася ідея написати книжку, в якій центральним персонажем, окрім alter ego самої авторки, мав стати саме Липинський. Я гадав, що це літературна резиденція у Віллі Деціуша в Кракові допомогла їй потрапити на слід Липинського, віднайти документи, пов’язані з Липинським, краківським періодом його життя, його дружиною і донькою Євою. Можливо так і було, але нині абсолютно випадково я виявив, що Таня, як і Липинський, народилася 17 квітня.
Це лише випадковий збіг дат, який в результаті дозволив Тані написати видатну книжку, а нам — повернути із «Забуття» постать Липинського.
Читайте також: Липинський і Донцов: спір на грані двох світів
Що спільного з цим у ще одного іменинника, який народився 17 квітня, надзвичайного і незрівнянного художника Андрія Сагайдаковського? Я давно шукаю ключ, щоб описати його творчість і його постать. Нині мені спало на думку, що можливо все ж щось об’єднує цього львівського європейця із європейським консерватистом В’ячеславом Липинським. Сагайдаковський для мене — консерватист з великої літери, а глибокі відсилки до традиції є праджерелом його цілком сучасного художнього бачення.
Ось так абсолютно випадково 17 квітня, у другий день Великодніх свят, мені вдалося провести ниточки між трьома дуже близькими мені постатями.