День байбака

(Свирид Петрович Голохвостий –

«За двома зайцями» Михайла Старицького

 

27 березня ті, для кого театр – робота, відзначають професій­­не свято. Цього дня в українській столиці одні урочисто вручають ваговиті скульптурки «Київської пекторалі», інші – веселяться на теат­ральних капусниках, вправляючись у дотепності на адресу своїх художніх керівників. А ще наприкінці березня прийнято підбивати підсумки та, орієнтуючись на народні прикмети, вгадувати, яким може бути наступний рік.

 

 

Найпомітнішими в минулому сезоні стали дві події. По-перше, театральна програма «ГогольFest», яка дала змо­­гу в загальних рисах скласти уявлення про те, чим же насправді живе сучасний театр за кордоном. По-друге, ностальгійне явлення легенди сценічного андеграунду 1960-х Евженіо Барби на одеському арт-фестивалі Black/North SEAS. Саме вони послужили камертоном театрального року, примусивши згадати, що театр – це не огороджене стінами місце, а магічний стан простору й часу.

 

На жаль, репертуарний плин київського театрального життя оновити це чарівне відчуття дозволяв тільки зрідка. І це при тому, що прем’єри відбувалися часто й глядачі до театру повернулися – вишикувались у черги до кас, а в де­яких особливо популярних локаціях навіть записалися в реєстри очікування. Чинні фігури процесу й надалі ревно рили свої художні окопи, і деякі з них досягли відчутних успіхів. Вистави – від російської класики до суворої hard-драматургії нового покоління – були різноманітні. Прос­­­то контекст якось захитався й затріщав по швах. Стало очевидним, що кількість ну аж ніяк не хоче переходити в якість. Щось не спрацьовує.

 

 

Торік у столиці показали низку вистав, які відповідають усім вимогам актуального театру. В тому сенсі, що якби існувала інструкція, як має виглядати актуальний театр, вони точ­­но б відповідали всім параметрам. Настільки точно, що важко позбавитися відчуття, ніби така інструкція де-небудь таки є.

«Сексуальні неврози наших батьків» у Центрі сучасного мистецтва «ДАХ» відкрили цю галерею. Жорсткий текст, радикальна форма, мінімальні засоби. Саме в цій виставі було зіграно одну з найкращих жіночих ролей сезону. Актриса Руслана Хазіпова, яку режисер Владислав Троїцький протягом усього дійства протримав голою на незручному стільці, з усіх засобів виразності могла користуватися хіба обличчям і голосом. І використала ці ресурси не по літах майстерно.

Пізніше аудиторія «ДАХу» ще раз долучилася до європейської драми на виставі «Безхребетність» – блискучому дослідженні анатомії та фізіології офісного люду. Тут режисер засвідчив, що в театрі достатньо технічних прийомів, – відеопроекції та перфорований метал створювали ши­­зофренічне й водночас напрочуд достовірне середовище існування.

 

Оплот вітчизняного актуального театру, «Вільна сцена» Дмитра Богомазова, як завжди, перебував у безкомпромісному пошуку нової театральної мови. Результатом стала постановка акустичної опери «Солодких снів, Річарде» за мотивами драми Вільяма Шекспіра. Дійство готували до програми міжнародного арт-проекту, тому слів тут небагато, зате вловлювана й спотворена електронними пристроями фраза Ri­chard must die проїдає свідомість, немов сірчана кислота.

 

З несподіваного боку розкрився цьогоріч і запрошений на «Вільну сцену» режисер Євген Курман. Постановник дитячих спектаклів узяв­­ся за Альбера Камю та його п’єсу «Непорозуміння» в такій безжально-фізіологічній манері, що примусив згадати традиції «Гран Гіньоля», – французького театру жахів, успішність вистав якого вимірювалася кількістю зомлілих глядачів.

 

З упертістю професійного спорт­­смена штурмували вершини мистецтва перформансу Лариса Венедиктова та учасники її групи Tanz­­Laboratorium – на базі Націо­­­­нального центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. Ство­­рений за мотивами живопису художниці Влади Ралко проект став ще одним кроком до втілення гасла «Діячі актуального мистецтва – об’єд­­нуй­­тесь!» Ось, власне, і все, що можна віднести до зони сучасного театру. І це – надто мало, враховуючи, що кількість місць у вищеокреслених залах число 50 не перевищує.

 

 

 

Крім окремих явищ, є власне київський театральний процес – тобто вистави, на які можна відправлятися, не боячись побачити те, що надовго спантеличить, на які, врешті, пристойно запросити маму чи колегу. Там, звісно, не так радісно – відео не показують, кривавих туш по сцені не розвішують, оголеними не ходять (хіба в модельній білизні). Зате посадкових місць більше. Хоча це ще нічого не гарантує. 

 

Найбільш амбіційна й очікувана вистава сезону стала і найбільш провальною. «Легенда про Фауста» в театрі ім. Івана Франка потрапила лише до однієї пекторальної номінації – «За найкращу сценографію». Режисерові Андрію Приходьку дістався безпрограшний набір текстів світової культури, Богдан і Остап Ступки в ролях Фауста й Мефістофеля поперемінно та, судячи з оформлення, – непоганий бюджет.

 

Але за гуркотом барабанів, спец­ефектами та ексцентрикою не второпати, в чому ж алхімія дійства, яка його формула? В якому саме місці болить постановникові цей сюжет і чи болить узагалі? А якщо ні – то чому він його вибрав? Навряд, щоб уразити публіку живими конями на сцені. Навіть художнє оформлення Марії Погребняк стало жертвою надлишковості цієї вистави, в якій усього було занадто.

 

Майнула і зникла з репертуару франківців постановка Валентина Козьменка-Делінде «Божа сльоза». Дійство, котре й мало вигляд заблукалого в часі (не в останню чергу завдяки прямолінійним політичним алюзіям у стилі кінця 1980-х), витяг, наче важкий віз із розбитої колії, великий актор Лесь Сердюк. Одну з найкращих виконавських робіт сезону показали кілька разів, а потім зняли з афіші у зв’язку з наявними розбіжностями з автором.

На відміну від мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит», який, схоже, тут надовго. Виставу «про французьке життя» викроєно за лекалами беззмінних хітів цієї сцени – «Білої ворони» та «Енеїди». Отже, й існуватиме вона, попри всі постановкові трюїзми, тривалий час.

 

 

Важко обійти увагою «Задунаєць за порогом» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Узявши на себе тягар режисури, Анатолій Георгійович від душі помахав шаблюкою, надавши право своєму напарникові заспівати дуетом із Наталією Сумською. А в фіналі, коли всі дійові особи стали під хоругви й затягнули щось задумливо-патріотичне, з’яви­лося відчутне бажання одразу опинитися в неопалюваному приміщенні «Мистецького Арсеналу», де четверту годину поспіль дурня клеять актори московського витівника Боріса Юхананова.

 

На початку осені фантомом майнула постановка культової п’єси Петера Вайса «Марат/Сад» у театрі ім. Лесі Українки. Зроблений німе­цькою режисеркою Катрін Кацубко для змішаного українсько-німецького складу спектакль відіграли в Києві без пафосу й лічену кількість разів, після чого сцену звільнили для ностальгійного видовища «На заході сон­­ця» з Валерією Заклунною, Надією Кондратов­­сь­­кою і Юрієм Мажугою та «Дядечкового сну», вирішеного в добротній антрепризній манері. Все це зайвий раз лише підкреслило цілковиту герметичність того, що відбувається в столичній російській драмі, декоровану констатаці­­єю ексклюзивного пра­­ва на культурну спадщину. А до пари – формальність і необо­­­­в’язковість пошу­­ку, по суті, такого ж бутафорного, як і дбайливе ставлення до традиції.