Щодня в українців починається з новинних стрічок і ними ж і закінчується. Сирени, втрати, дзвінки і повідомлення близьким і далеким в інші міста, у які, на жаль, прилетіло, чи, слава Богу, ні. Рутина, що майже не лишає приводів для натхнення, а пригнічує до напівовочевого стану, на відміну від хоч і зимових, але не смертоносних обставин у кіно.
Персонажу Мюррея, метеорологу Філу Коннорсу, дали шанс виправитися і стати кращим, однак він зрозумів це після сотень непорозумінь і кільканадцяти спроб самогубства. Життя підкидає лимони, а ти роби лимонад, і Філ почав рятувати людей, допомагати перехожим і активно самовдосконалюватися: навчився грати на піаніно, вивчив французьку тощо, чим, зрештою, і закохав у себе прекрасну продюсерку. Останнє, може, і найслабша ланка в фільмі, неоднозначна мотивація – зробити все, щоб, зрештою, завоювати дівчину. Так, його мета була егоїстична, але ж хіба хотіти вижити – це не егоїзм? Важливо, що Філ Коннорс почав змінюватися на краще тільки коли зрозумів, що не може рухатися далі, коли усвідомив, що його глухий кут має форму часової петлі, і саме ця зупинка змусила його не пливти бездумно за течією, а стати, озирнутися й переосмислити пережите.
Війна, звісно, не найприємніший спосіб переоцінити все своє попереднє життя, адже інстинкт самозбереження аж ніяк не сприяє ясності думок, та й що їм сприяє взагалі. Тому-то й мало хто побачив у війні ще щось, крім її жахіть, не кажучи вже про нагоду використати цю ситуацію задля чогось доленосного чи принаймні як причину покращитися.
Читайте також: Зло втіхи
Час від часу натрапляю на спостереження знайомих і друзів, що деякі наші переселенці в інших містах і країнах поводяться так, як звикли вдома: хамовито, нахабно та й загалом голосно, вимагаючи собі більше уваги й гуманітарної допомоги. Тобто, резюмують ті, хто за цим спостерігає: «Вони так нічого і не зрозуміли». Певна річ, це поширене викривлення: неадекватність просто помітніша в натовпі, бо ж пересічні особи зазвичай тримаються осторонь шуму і галасу. Так, скажімо, про місто Єнакієве всі у кращому разі знають за одним точно не найкращим його представником, хоча це зовсім не означає, що серед єнакієвців мало порядних і добрих людей.
Зацикленість на чомусь одному автоматично призводить до «стану бабака», спорідненого зі становищем «білки в колесі», знайти вихід з якого – ой як непросто. Однак, якщо не крутити те колесо, воно зупиниться, та й у бабака є варіанти не вилазити зі свого кубла, взявши паузу на роздуми. Чи можливо, виживаючи далеко від домашнього затишку, думати про ще щось, крім даху над головою і їжі – безперечно, на те ми і люди, щоб мати ще якісь бажання, окрім фізіологічних. Навіть банально переглянути своє колишнє ставлення до світу і себе в ньому, пошукати недоліки, визнати помилки та знайти причини, чому так сталося саме з тобою. Окрім прийняття того, певна річ, очевидного факту, що ми так довго і відносно безтурботно жили неподалік від навіженого диктатора, заколисуючи себе сподіваннями на світле майбутнє та дедалі більше обростаючи матеріальними благами. Знаю, що для значної кількості українців дім і все в ньому – то єдині скарби, накопичені за все життя, тому так важко їх лишити, та все ж світ мушлею не обмежується, хоч поза нею він не дуже привітний.
Хтось зарікається кардинально змінитися «після війни», навіть розписуючи по пунктам свої майбутні перетворення, звично відкладаючи на потім потребу преобразитися зараз. Горе, страх і неспокій, що увійшли до українських сімей, це жахливий досвід, який треба пережити якраз попри все, бо ж на те ми люди, щоб постійно перевершувати нами ж утверджені обмеження, досягаючи неочікуваних від себе висот.
Проживаючи ті самі переживання щодня, ми ще й можемо сподіватися на катарсис, адже подібне очищує душу від подібного, страждання загартовують і мають звільняти простір для нового. Не всім, але тим, хто це зможе побачити чи спочатку захоче збагнути, нащо повторюється цей «день бабака”.
У 1987 році, задовго до американського «Дня бабака», в СРСР з’явився фільм з подібною ідеєю, «Дзеркало для героя», знятий за повістю уродженця Макіївки Святослова Рибаса. В екранізації персонажі потрапляли в минуле й застрягали в 8 травня 1949 року, безнадійно силкуючись з нього вибратися. Знаково, що частину подій в кіно знімали на Донеччині та Луганщині, нині тимчасово окупованій території, «на нашій, не своїй землі»… Ці краї в кіно показано як такі, що не дуже змінилися за кілька десятиліть, продовжуючи унаочнювати тяглість усього радянського з притаманними йому типажами й проблемами, відкараскатися від яких можна лише доклавши колосальні зусилля. Хоч перший крок – завжди прийняття ситуації й намагання її осмислити, дізнатися – чому ти, тут і тепер. Втім, краще за Святого Павла я все одно не скажу: «Досягла вас спроба не інша, тільки людська; але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її».