Так було й тоді, коли автори французького сайта Mediapart навесні викрили міністра фінансів своєї держави Жерома Каузака, який ухилявся від сплати податків, й коли група американських медійників розслідувала кричуще порушення антимонопольного законодавства та величезну аферу у фінансовому секторі США, що обернулася глобальною фінансовою кризою 2008 року. Розслідувальна журналістика – справа вельми ризикована й недешева. Нині вона переживає не найкращі часи, бо має відповісти на низку головних викликів, які ставить перед нею цифрова доба. На цю тему Тиждень поспілкувався з Діном Старкманом, відомим американським медіа-критиком, лауреатом Пулітцерівської премії, автором книжки «Сторожовий пес, який не загавкав: фінансова криза і зникнення журналістських розслідувань», що має з’явитися на початку наступного року.
У. Т.: Здебільшого узурпатори політичної чи економічної влади намагаються усунути в прямому або ж переносному сенсі медійників, які викривають їхні діяння. Чи згодні ви з думкою, що журналістські розслідування – це серйозна противага монополіям будь-якого типу?
– Диктатори та олігархи бояться розслідувальної журналістики із простої причини: діставши інформацію, громадськість може брати участь у вирішенні суспільних проблем. Тобто інформація – це своєрідна влада. Демонополізація даних, якими володіють олігархи чи диктатори, веде до порушення їхнього монопольного права на владу. Розслідувальна журналістика є важливою для України саме тому, що її бояться люди, які стоять біля керма. Вона підриває їхню монополію на інформацію та на владні повноваження. Журналістські розслідування, що викривають комплексні проблеми та злочини, є чи не найпопулярнішим медіа-жанром. Ідеться не про цікаве чтиво-одноденку. Це тексти, які дають суспільству змогу уявити й відчути розширення його прав та можливостей, розуміння дійсності, в якій воно живе. Важливо збагнути, чому світ такий, який є.
На початку ХХ століття американська громадськість знала, що величезний сегмент економіки країни контролює обмежене коло осіб. Видобуток нафти був у руках однієї-єдиної компанії, монополія на виплавлення сталі належала іншій, подібна ситуація спостерігалась у цукровій та вугільній промисловості. Це були тодішні олігархи Сполучених Штатів. Суспільство не знало, яким чином утворилася низка приватних монополій. Невідомо було, чи є докази вини цих фірм та можливість притягнути їхніх перших осіб до суду за монополізацію цілих галузей. Так тривало, аж доки настала доба інтенсивних журналістських розслідувань, які допомогли подолати засилля олігархічного капіталу у США.
Читайте також: Американський журналіст Девід Боардмен про виклики цифрової доби для мас-медіа
Медійне розслідування – це не просто цікава оповідь, яка знецінюється після її прочитання. Ідеться про опублікування інформації, що проливає світло на приховані речі й стосується приватних інтересів кожного.
У. Т.: Нині точиться багато дискусій довкола того, що на зміну добі друкованої преси приходить епоха цифрових медіа. Чи потрібна в такому форматі розслідувальна журналістика?
– Я краще обізнаний із ситуацією з журналістськими розслідуваннями у США, тож скажу саме про неї. 10 років тому в моїй країні було близько 50 тис. штатних репортерів. Сьогодні їх, за грубим підрахунком, близько 38 тис. Прибутки американських газет упали на 40% проти початку 2000-х років і сповзли до рівня 1965-го. Отже, стався величезний відхід назад. І не лише через фінансову кризу, яка вдарила мало не по кожному.
У США є певне коло олігархів, які володіють друкованими медіа. Тобто умови для розслідувальної журналістики не надто сприятливі. Вона переживає не найлегші часи й потребує переформатування. Трапляються спроби заповнити лакуну, яка утворилася останнім часом у цій сфері, але як на мене, то колишні здобутки й потужності загалом утрачено. Ви, мабуть, запитаєте, яким чином можна не лише надолужити згаяне в американській журналістиці, а й підвищити продуктивність медійних розслідувань загалом. Парадоксально, однак позитивом є те, що США перебувають у кризі. У нас у країні була і досі є купа різних криз. Ми створили фінансову, а нині вперше здобуваємо досвід подолання медійної.
Справді, трансформації моделі цифрових медіа відіграють тут величезну роль, більшу, ніж будь-де у світі. США – країна найбільших ІТ-компаній. Перші з них, що вийшли на ринок, тобто Google, Facebook, Amazone та eBay, так само як й інші подібні, перетягнули на себе переважну частину обігу реклами, розміщуваної раніше в газетах, і автоматично – доходи, які друкована преса від неї отримувала. Уперше таке явище зафіксовано в Північній Америці.
Традиція розслідувальної журналістики у Сполучених Штатах є чи не найстарішою, найглибшою і часом навіть продуктивнішою, ніж будь-де у світі. Свого часу саме розслідування становили ядро місцевого медіа-контенту. Британські та французькі традиції журналістики зовсім інші.
Як на мене, суспільний інтерес до цієї сфери сьогодні у країнах Західної Європи є доволі великим. Те саме стосується й України. Чи можуть його задовольнити тамтешні медіа – це вже зовсім інше питання. За останні кілька років у Великій Британії та Франції було проведено й опубліковано кілька медійних розслідувань, які спричинили великий резонанс. Розслідувальна журналістика – та віддушина, якої суспільство потребує і яка має підвищений попит у читачів.
Попри те що в Україні є дуже талановиті, розумні й зацікавлені медійники, розслідувальна журналістика потребує тут величезної підтримки. Не так уже й багато у вашій країні простору та свободи для того, щоб докопуватися до глибин, виносити на поверхню небезпечні теми, вивчення яких пов’язане з великим ризиком.
Нині розслідувальній журналістиці щораз важче, бо стає дедалі менше коштів. Майбутнє журналістики як такої залежить від того, чи вдасться повернути грошовий потік назад, аби в неї інвестували. Кожен, хто справді спробує вирішити цю проблему, має зрозуміти, яким чином примножити прибутки преси.
Займатися журналістськими розслідуваннями в еру консолідації ЗМІ стає важче. Цей період можна розцінювати як випробний і перехідний. Ідеться про певний хронологічний відтинок, тимчасові умови. Я впевнений, що журналісти знайдуть вихід із ситуації, адже попит на результати їхньої праці серед читачів іще ніколи не був таким великим.
У. Т.: Як ви оцінюєте вплив медійних розслідувань на політичний процес та бізнес? Якою може бути реакція на нього чиновників і приватних осіб?
– Мова про комплексний, багатогранний ефект. Як на мене, люди інколи в цьому сумніваються, включно із самими журналістами. Власне, у книжці «Сторожовий пес…» я намагався пояснити, що ефективне просування або, навпаки, стагнація журналістики може значно вплинути на впровадження тих чи тих реформ та на рівень інформування громадськості про певну системну проблему. Власне, вся моя книжка – величезний аргумент на користь цієї тези. У ній ідеться про фінансову кризу 2008 року. Я стверджую, що оті самі «сторожові пси» таки існують і що «гавкати» буває доволі корисно.
Медійні оглядачі виконують свою роль, коли їхнє занепокоєння, висловлене в текстах, дає ефект. У семи з десяти розділів я показую історію зростання ролі оцього «гавкання» американських медійників упродовж останнього періоду. Річ у тому, що на зламі ХХ–ХХІ століть ця функція раз по раз набуває особливого значення. Чому так діється? Коли на початку ХІХ століття Рокфеллер лише починав розгортати свій бізнес у великих масштабах, ішлося про нафтову монополію його компанії Standard Oil. Згодом до неї додалися ризиковані банківські операції. Це той випадок, коли емпірично можна довести, що журналістське розслідування справді вплинуло на ситуацію в США, зокрема фінансову. Тоді ж таки відбувся судовий процес. Зрештою, монополію поділили на 39 окремих компаній, не останньою чергою завдяки журналістським розслідуванням. Суспільне життя, зловживання владою, організація тих чи тих спілок – на все це результати старань ЗМІ справді впливають. Розслідувальна журналістика – важливий інструмент, який допомагає щонайширше зацікавити суспільство, залучити його до вирішення певної комплексної проблеми. Політики й великий бізнес не надто люблять журналістику, яка має засоби виведення їх на чисту воду.
У. Т.: Аналізуючи витоки фінансової кризи 2008 року, ви дійшли висновку, що вона не лише вдарила по економіці Америки та світу, а й підірвала потужність розслідувальної журналістики у США. Які події стоять за вашим висновком?
– Варто говорити не так про саму фінансову кризу, як про події, що їй передували. Почалась вона у вересні 2008 року з того, що Lehman Brothers Holdings Inc., один із провідних світових інвестиційних банків, оголосив про банкрутство. Для мене ключовим питанням було, чому це стало величезним шоком і сюрпризом для громадськості й преси. Я почав досліджувати період 2000–2007 років. Виявилося ось що: медіа вже тоді перебували в достатньо глибокій кризі. Десятиліття від 2000-го до 2010-го було для американської журналістики дуже важким. Саме тоді вона почала відчувати тиск цифрових технологій великих інтернет-компаній, які поставили перед пресою доволі суворі умови конкуренції. Світова фінансова криза 2001–2003 років і паралельна їй медійна зменшили кількість друкованої реклами, а також спричинилися до її перетікання в цифрову площину. Затим були іпотечна криза та падіння прибутків від реклами у друкованих ЗМІ. Йшлося передусім про питання бізнесу. Спади та підйоми у продажі реклами – це доволі звичне для преси явище, але не цілковитий крах, як із приходом великих інтернет-компаній. До цього моменту всі розуміли, що так чи так рекламний ринок стабілізується, повернеться в попередній стан. Але так не сталося. Тільки-но медіа почали оклигувати від рецесії, з’явилися інші гравці. Спочатку Google, а потім eBay та ін. Саме вони стали мейнстримом життя.
Одужання преси крок за кроком відбувалося. Рецесію 2002 року вдалося подолати. Але водночас очевидними стали фундаментальні зміни у структурі медіа-бізнесу. Порівнявши прибутки американських газет, ви побачите, що великий злам (мова тут про мільйони доларів) відбувся в середині 2007-го, тобто за рік до фінансової кризи. Це сталося завдяки інтернету, а не власне фінансовій кризі як такій. Вона виявилася фінальною крапкою і розкрила цілий комплекс проблем. Як на мене, занепокоєння, спричинене американською медіа-кризою, певним чином вплинуло на початок світової фінансової, підштовхнуло до нього.
У. Т.: Чи відповідальні, на ваш погляд, медіа, зокрема друковані ЗМІ, за неповне висвітлення ситуації у фінансовому секторі США напередодні колапсу 2008 року? Когось із них осуджено, принаймні громадською думкою, за таку легковажність?
– Тривалим наслідком фінансової кризи став підрив довіри до різноманітних інституцій і, звісно, до Wall Street Bank. Ставлення до фінансового сектору взагалі погіршало. Думаю, тут запитань виникає щонайменше. Крім того, криза підірвала довіру до уряду. Його регуляторний апарат було знерухомлено, що не завадило ефективно впливати на процеси у фінсекторі. Пригадую ситуацію, коли баланс сил між урядовими регуляторами та фінансовою системою був іншим. Нині фінансовий сектор накопичує надлишок влади, і так відбувається через його дерегуляцію, яка не лише призвела до кризи, а й обмежила здатність уряду контролювати поведінку тих, хто надавав інвестиції, та їхніх поручителів із Волл-стрит. Крім того, в уряду стало значно менше можливостей провадити розслідування й засуджувати в судовому порядку ті злочини, які призвели до фінансової кризи. Навіть попри непереборні докази величезного системного шахрайства у фінансовому секторі з боку як інвесторів, так і їхніх поручителів, не відкрито жодного масштабного кримінального провадження проти найбільших фіндиректорів установ, які спричинили кризу. Як на мене, саме це призвело до величезної кризи публічного ставлення та уявлень щодо засадничої функції правосуддя.
Хто ж насправді має більше влади: уряд, обраний народом, чи приватні зацікавлені особи? У нашому випадку це відкрите питання. Відповідь залежить від бачення того, що таке демократія.
У. Т.: Низку медійних нагород ви отримали за журналістські роботи, в яких рішуче критикуєте ділові новини та висвітлення діяльності Волл-стрит, зокрема причетність іпотечних позикодавців до фінансової кризи 2008 року. Які саме факти про природу цього явища вам вдалося виявити і оприлюднити?
– Найсмішніше, мабуть, те, що я не є журналістом, який спеціалізується на веденні розслідувань. Я медіа-критик. Випадки правопорушень мені траплялися щоразу, коли я читав і аналізував дослідження та розслідування, зроблені іншими.
Зараз мені на думку спадає ситуація довкола компанії Ameriquest, одного з найбільших іпотечних кредиторів США. Іпотечне кредитування є центральним у низці форм позичання, що призвели до фінансової кризи. Журналістські розслідування щодо таких фінансових установ, як Ameriquest, та інших позикодавців, як-от Countrywide, Indimac та ін., указували на системне шахрайство у межах цих організацій. Виявилося, що все було зроблено для того, аби ті інвестиції, які вони надавали, виявлялися дуже дорогими й невигідними для позичальника. Власне, вони трималися на рівні дефолту. Уся система іпотечного кредитування була змушена робити це своїми фінансовими поручителями. Але це лише половина проблеми. Докази, здобуті в межах урядового та суспільного розслідувань, указують на те, що існувала ціла практика, коли позикодавці примушували позичальників до найгірших умов кредитування.
Кредитні попечителі – це зазвичай глобальні компанії. Зокрема Німеччина є одним із найбільших покупців кредитних зобов’язань, які вона забезпечує. Не здивуюся, якщо Україна – теж така держава. Власне, багато банків у світі скуповують ці речі. Коли говорити про наш випадок, то до махінацій було залучено чимало приватних кредитних зобов’язань. Виявилося, що Wall Street Bank спотворював базові умови, на які спираються інвестування та його гарантування.
Насправді такі приклади знайти не складно. Так само не проблема назвати й зразки розслідувань, які спонукали до кримінальних проваджень і забезпечили слідство доказами.
Біографічна нота
Дін Старкман – журналіст і медіа-критик. Редактор видань Columbia Journalism Review і Kingsford Capital Fellow. Автор книжки «Сторожовий пес, який не загавкав: фінансова криза і зникнення журналістських розслідувань». Член Фонду розслідувань при Інституті нації у Нью-Йорку. Спеціалізується на проектах, що мають підвищити відповідальність у фінансовому секторі та ЗМІ. Член Центру вивчення медіа Центральноєвропейського університету в Будапешті. Пропрацювавши кореспондентом понад 20 років, висвітлював посадові злочини й питання нерухомості для The Wall Street Journal. Разом із дослідницькою командою видання Providence Journal отримав Пулітцерівську премію та Золоту медаль Організації редакторів і репортерів-розслідувачів (the IRE Gold Medal).