Звісно, усі ці проблеми мають право на вільне їх дискутування, проте вони є "довгограючими" і до них завше можна повернутися в часи, коли немає чогось важливішого. Ба більше, такі суперечки необхідні, тому що важливі для соціуму питання варто проговорювати, а не заговорювати, адже "Discussio mater veritas est", себто "Істина народжується в суперечці". Але такі дискусії не мають заважати концентрувати свою увагу на справді важливих подіях.
Однією із таких подій стало підписання Януковичем частини законів, прийнятих Радою на "виїзному" засіданні. Поставивши своє ім'я під цими документами, гарант ще більше поглибив делегітимаційні процеси. Влада стала ще на один крок менш законною і крок цей дуже великий.
З перших днів своєї появи при владі, Партія регіонів діє в напрямку підриву і так низького рівня довіри українців до державних інституцій та інститутів. Дані Європейського соціального дослідження, які оприлюднив фонд "Демократичні ініціативи", засвідчують те, що українці найменше серед європейських країн довіряють інститутам влади: парламенту, судово-правовій системі та міліції. Лише греки мають вищий показник недовіри до своїх політиків та партій, відсуваючи нас за цими параметрами на передостаннє місце.
Гірші за теперішні показники Україна демонструвала лише в 2008-2009 рр, на котрі припала фінансова економічна криза. Проте, якщо переглянути результати опитувань щодо маркерів довіри-недовіри діяльності інституцій влади та підтримки-непідтримки курсів Уряду та президента, котрі зробив центр імені Разумкова, можна помітити чітку тенденцію – незадоволення українців роботою влади зростає. При чому усі стрілки чітко направлені донизу, ближче до дна, і в найближчий час, якщо ситуація в країні не зміниться, рівень недовіри може побити рекорди, встановлені в роки кризи.
А шанси на це неабиякі, адже підписання "виїзних" законів – лише ланка в довгому ланцюзі "сумнівних" дій влади. Не будемо вдаватися в історичну ретроспективу і лише частково пригадаємо ключові події в цій системній делегітимації регіоналами себе як влади. Вибори; післявиборче формування коаліції з комуністами, литвинівцями та "тушками" в парламенті; незгода на впровадження системи "Рада-3" та особисте голосування; повернення до старої Конституції; "Харківські угоди"; зміна процедури тендерних закупівель; мовний закон; вибіркове правосуддя; непризначення виборів до Київради; закон про референдум; позбавлення депутатів мандатів рішенням суду і цей перелік можна продовжувати.
Крім того, влада постійно порушує усі можливі Конституційні права народу. Порушуються майже усі статті Розділу ІІ головного закону України: на недоторканість житла (випадок з київською учителькою Москаленко); на свободу слова; на право мирних зібрань (в тому числі останні протести Дем Альянсу в Межигір'ї); на активне та пасивне виборче право, себто обирати та бути обраним; на свободу пересування (коли ДАІшники не впускають до Києва автобуси з мітингувальниками); на підприємницьку діяльність (постійне рейдерство); на обов’язкову загальну середню освіту (закриваючи школи в сільській місцевості); на належний захист в суді (вибіркове правосуддя та справи "мажорів") і т.д.
Ці два величезні переліки самі собою підштовхують до запитання: а для чого така держава, якщо вона діє не в інтересах народу та не забезпечує головних прав та свобод громадян, закріплених в Конституції? Такі дії ставлять під сумнів доцільність суспільного договору та, наслідково, потрібність існування України, як держави. Але ще більше ставлять під сумнів доцільність керівництва країною такою владою, котра себе системно делегітимізує.
Кому потрібна правляча верхівка, що дозволяє собі коїти злочини та порушення й не отримує за те належного покарання? Французький соціолог Еміль Дюркгайм ввів у науковий обіг поняття "аномії". Даним терміном Дюркгайм позначає період беззаконня, коли суспільство втрачає відчуття соціальних та моральних норм, а держава не має до їх регулювання справи, бо зайнята своїми проблемами. Аномія характерна для кризових періодів в існуванні країни та характеризується втратою в людей відчуття спільності, себто грозить проблемами для громадянського суспільства.
Аномія в українському варіанті має специфічне обличчя, коли держава самоусувається від регуляції проявів беззаконня, особливо стосовно того, котре виходить від самої влади. А от будь-які незаконні дії збоку соціуму жорстко карає. І ось цим ще більше провокує суспільство, подвоюючи беззаконня. Старі закони, за якими українці жили за помаранчевих часів уже відійшли у минуле, а нові, штибу 90-их, але уже на державному рівні перебувають в процесі формування.
До чого все це може призвести? Точно не до ЄС. Це шлях до Митного Союзу, в обійми товариства пострадянських режимів східного зразка, що знову ж таки не дуже тішить українське населення. І попри свою пасивність, народ одного дня може піднятися й самостійно врегулювати усі питання, відповівши на беззаконня збоку держави симетрично – революцією. При чому революцією, а не заколотом чи переворотом.
Влада сама власними діями заганяє себе в кут. А ще й скринька Пандори, яку ПР відкрила, посадивши до в’язниці Тимошенко та Луценка. Умовно, до моменту, коли за екс-урядовцями зачинилися тюремні камери, діяв так би мовити договір, коли нова влада може лише злегка "пощипати" попередню, але не садити за ґрати. Тепер ж це правило не діятиме і навіть помилування Тимошенко не має убезпечити регіоналів від відповідної участі. Опозиція хотітиме помсти в стилі "око-за-око" і мала би зробити врешті усе, щоб "бандити сиділи у тюрмах".
Тому, щоб уникнути розплати, регіонали триматимуться за владу всім своїм єством. Ще один можливий варіант – хіба що перед зміною влади, зрозумівши свою поразку та не бажаючи загострювати конфлікт із населенням, ПР спробує домовитися з опозицією за зразком Кучми 2004 року або просто спробує розчиниться на безкрайніх просторах Росії, щоб там доживати свій вік. Правда, це лише у крайньому випадку, а поки буде змога, доти регіонали старатимуться втриматися біля владного корита. І чим довше ПР втримуватиме владу в своїх руках, тим більше делегітимізуватиме своє право на неї, та все більше втискатиме себе в куток, аж доки не буде де тиснутися. І тоді настане час вибору – здаватися чи стрімким котнр-наступом притиснути до стіни народ, в кращих традиціях тоталітарних режимів.
Крім того, чим довше регіонали будуть при владі, тим більше українці розчаровуватимуться у владних інституціях, чого на можна допустити, адже цю довіру не так легко відновити. Власне, невдалий менеджмент попередніх керівників України не менш негативно відбивався на іміджі інституцій. Тому завданням наступної влади буде не лише відновити довіру, а провести реальні реформи та стати ближчою до народу. Звісно, якщо людям досі потрібна Україна такою, якою вона є.