Виявляється, парламент України нарешті запрацював. Якраз перед тим, як піти на чергові канікули. Виявляється, нарешті вдалося відновити його діяльність. Виявляється, головною ознакою успіху нового стилю роботи Верховної Ради є відсутність балаканини.
Такі визначні відкриття зробив вчений-історик академік Володимир Литвин, він же голова парламенту та Народної партії. Відкриття, ясна річ, усесвітньо-теоретичного рівня, бо досі вважалося – головним у парламентаризмі є якраз публічність і всебічність аналізу й обговорення нагальних проблем перед тим, як ухвалити відповідні законодавчі рішення. Очевидно, віднині головним показником ефективності роботи чинної Ради стає вміння присутніх у залі кнопкодавів у максимально стислий термін проголосувати за якомога більшу кількість відсутніх колег за будь-яку президентську чи урядову законодавчу новацію, не звертаючи жодної уваги на зауваження та поправки опозиції.
Утім, пан академік та його однодумці можуть сказати, що це все емоції, а є теоретична істина, і згідно із цією істиною парламентаризм в Україні цвіте і буяє, видаючи на-гора не якийсь там порожняк, а – ясна річ, у проміжках між побиттями опозиціонерів – кілометри кодексів та законів.
Добре, полиньмо у світ теоретичних абстракцій та узагальнень світової та вітчизняної парламентської практики.
Те, що парламент за своїм єством є загальнонаціональною представницькою установою демократичного суспільства і носієм верховної (або єдиної, якщо йдеться про унітарну державу) законодавчої влади, знає кожен студент, ба, мабуть, кожен старшокласник чи політично заангажований пенсіонер. Але це знання нерідко при зіткненні з непростою, а, бува, ще й брутальною дійсністю розсипається на порох. “Чого вони там стільки балакають і сперечаються, працювати треба!” – таку думку нерідко можна почути не лише від Володимира Литвина, а й від, здавалося б, справді компетентних у політиці людей. До відомого афоризму “парламент – не місце для дискусій”, на щастя, в Україні поки що справа не доходить, але твердження спікера Верховної Ради, що ознакою ефективності парламенту роботи не є балаканина, ми вже маємо.
Насправді ж має йтися про зовсім інші речі.
Під оглядом теорії для того, щоб парламент відігравав належну роль у формуванні державної політики, потрібні наступні мінімальні умови:
1. Парламент повинен бути здатним ефективно функціонувати, уникати тривалих внутрішніх конфліктів і чітко дотримуватися свого регламенту.
2. Парламент повинен володіти всебічною інформацією про стан справ у державі на тому ж рівні, що і виконавча влада, яка має у своєму розпорядженні значну інфраструктуру.
3. Парламент повинен мати структуру, яка б забезпечувала б парламентаріїв аналітичними матеріалами з проблем державного будівництва, політики, економіки, культури, освіти, медицини, новітніх технологій тощо.
При цьому, якщо парламент виконує представницьку функцію, то він мусить одночасно бути й форумом, на якому відверто й публічно обговорюються найважливіші моменти життя суспільства, країни, держави. Наявність політичної трибуни для гострих суперечок, для обговорення різних думок, навіть дражливих і неконструктивних, – а саме нею є за визначенням парламент, – надзвичайно важлива для життя суспільства, особливо в останні десятиліття, коли рівень комунікацій піднявся на новий якісний рівень. Законотворчість, звичайно, річ першорядна, але представництво різних груп суспільних інтересів – не менш першорядне. Бо зібрання депутатів, де без обговорення, ба, “обсмоктування” законодавчих актів останні слухняно ухвалюються більшістю за помахом руки “диригента” – це декоративний чи маргінально-мінімальний парламент, як зве його сучасна політична наука.
Зазвичай в останньому випадку номінально прописані конституційні функції парламенту не мають особливого значення – головним чинником виступає усталена політична практика. Суто формально такі парламенти можуть оголошувати вотум недовіри урядам, відправляючи їх у відставку, оголошувати главам держави імпічмент, створювати виконавчу владу попри бажання президентів чи долати президентське вето, – але насправді вони за стандартних, стабільних політичних обставин не виконують ані законотворчої (закони пишуться зовсім в інших місцях), ані представницької (бо представляють не групи виборців, а консолідовану владну верству), ані контрольної (бо ліва рука не може контролювати праву) місії.
Більше того, існують навіть так звані “консультативні” парламенти – при монархах арабських держав Перської затоки. Їхніх членів зазвичай або призначають самовладці, або вони обираються з-поміж місцевої феодальної еліти членами самої еліти. На щастя, правила хорошого політичного тону поза цими державами вимагають, щоб парламенти, хай і декоративні, як-от у КНДР, КНР чи Республіці Куба, хай маргінальні, чия діяльність жорстко контролюється верховною владою, хай мінімальні, які існують для “галочки”, мовляв, дивіться, і у нас вони є, і світовій спільноті причепитися немає до чого, хоча всі розуміють, звідки ноги ростуть, – усі ці типи парламентів тим чи іншим способом обираються, і тим нагадують нормальні інституції законодавчої та найвищої представницької влади. А це вже дає їм певний шанс ефективно спрацювати у нестандартній, кризовій ситуації.
Ясна річ, шанс – це не гарантія чогось, а можливість з тією чи іншою мірою вірогідності, яку ще треба реалізувати, а це не завжди вдається.
Проте бувають в історії й несподіванки…
Згадаймо не таке вже й давнє минуле – яку роль грали чверть століття тому в СРСР й УРСР Верховні Ради, ці класичні декоративні парламенти. Згадаймо, яким смішним й убогим виглядало в очах усіх демократичних країн тодішнє радянське суспільство, в якому майже всі були “проти”, але дружно (99,99%) голосували “за”, в якому людьми та їхніми долями розпоряджалася невелика, група геронтократів з політбюро, а представницькі органи були не більше, ніж ширмою для необмеженої і нічим не врівноваженою (крім внутрішньої боротьби груп партноменклатури) влади ЦК партії, в якому “вибори” проходили за принципом “одне депутатське місце – один кандидат”.
І от раптом з початком перебудови, коли партійний пресинг на ці декоративні інституції почав послаблюватися, раптом кілька депутатів, “обраних” за рознарядкою до Верховної Ради СРСР, проголосували “проти”, коли йшлося про затвердження указу про фактичну заборону проведення мітингів та демонстрацій. Так само проявили себе ці кілька нестандартних депутатів (до яких почали приєднуватися й інші) під час голосування за інші, на їхню думку, не надто прогресивні законопроекти. Звичайно, якось перешкодити ухваленню тих чи інших законів ці жести не могли, але вони за тодішніх умов (1987-88 роки), за відсутності багатопартійності та легалізованої публічної опозиції, стали знаками того, що можна діяти в політичному просторі інакше, ніж досі. Саме такі самочинні та нестандартні дії у такому повністю регульованому до цього органі стали вагомим поштовхом до подальшого розвитку демократичних починань в останні роки перебудови.
Нарешті, “обрана” ще за рознарядками ЦК Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 року ухвалила вельми прогресивний Закон про мови, стаття 2 кого фіксувала державність української мови: “Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею”. І хоча ухвалення цього закону лобіювала певна частина партноменклатури (так звані “суверен-комуністи”), обговорення законопроекту вилилося у бурхливу дискусію, яку повністю транслювало республіканське телебачення, й голосування виявилися далеко не одностайним. Парадоксальним чином переглянути цей закон та підважити державний статус української мови намагалися певні депутатські сили у Верховній Раді вже незалежної України, обрані на багатопартійній основі за демократичним виборчим законом.
Утім, декоративні парламенти під тиском активних народних мас та добре організованої опозиції діяли і більш радикально.
Так, наприкінці 1989 року у Празі під час “оксамитової революції” суто комуністичні Федеральні збори крок за кроком скасували комуністичну ж владу, вивели зі свого складу цілу купу заповзятих сталінців і ввели туди дисидентів-реформаторів. Події розгорталися досить швидко. 20 листопада студенти Праги оголосили про страйк, який відразу ж протягом першого дня, підтримали практично всі виші держави. Одночасно в центрі Праги і в інших містах почалися масові демонстрації (у столиці щоденна кількість їхніх учасників сягала чверті мільйона осіб). До акцій студентів приєдналися представники інтелігенції, а згодом і колективи багатьох підприємств країни. Опозиційні лідери утворили “Громадянський форум”, який очолив народний рух. Під тиском опозиції і масових демонстрацій 24 листопада керівництво Комуністичної партії Чехословаччини пішло у відставку. Наступного дня пішов у відставку уряд. 29 листопада парламент скасував статтю конституції про керівну роль КПЧ. 10 грудня президент Чехословаччини Густав Гусак пішов у відставку, і був сформований новий коаліційний уряд національної згоди, в якому комуністи і опозиція отримали однакову кількість місць. Була здійснена “реконструкція” парламенту, де КПЧ втратила більшість. 29 грудня 1989 реорганізований парламент обрав своїм головою Олександра Дубчека, головного ініціатора курсу реформ 1968-1969 років, а президентом ЧССР – письменника і правозахисника, голову “Громадянського форуму” Вацлава Гавела. Був ухвалений новий виборчий закон, за яким наступного року пройшли вибори в органи представницької влади всіх рівнів. Таким чином, декоративний парламент зумів гідно вийти з непростої ситуації й забезпечити легітимну зміну влади в державі.
Подібні приклади можна наводити й далі, але за всіх обставин навіть такий парламент, що від початку не виконує чи на якийсь час втрачає свої основні функції, названі на початку статті, в принципі здатен піднестися над собою та зіграти позитивну роль у розвитку країни, у легітимних трансформаціях її політичної системи. Якщо, звичайно, громадянське суспільство цієї країни не загинуло внаслідок репресій, не впало у летаргічну сплячку чи не зайнялося з’ясуванням стосунків між своїми суб’єктами. Ось так, якщо коротко, можна завершити цей теоретико-історичний екскурс.
Утім, академіку Литвину він усе одно не допоможе. А от тим, хто постукає у двері до нього, як це вже було у грудні 2004 року, сподіваюсь, щось підкаже.